27 липня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/3145/20
Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Супруна Є.Б., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження справу №440/3145/20 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
17 червня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України (надалі - відповідач, в/ч НОМЕР_1 ), в якому просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати йому грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 22.11.2019, а також зобов'язати відповідача нарахувати і виплатити таку компенсацію та стягнути на його користь 10 000 грн моральної шкоди.
В якості підстави для звернення до суду заявник вказує на обставини порушення його прав внаслідок невиплати відповідачем грошової компенсації за відпустки, передбаченої статтею 162 Закону України "Про відпустки", за період з 2015 року по 2019 рік, на які він мав право як учасник бойових дій. Обґрунтовуючи позовні вимоги, посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18, оскільки вважає, що не надання самої відпустки на час особливого періоду ще не означає припинення права на відпустку, яке може бути реалізоване також у спосіб надання грошової компенсації за невикористані дні цієї відпустки.
Ухвалою судді Полтавського окружного адміністративного суду від 22.06.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).
20.07.2020 до суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач висловив свої заперечення проти задоволення позову, посилаючись на те, що в особливий період, з моменту оголошення мобілізації і до припинення відповідного періоду, припиняється надання військовослужбовцям додаткових видів відпусток. Зазначив, що додаткова відпустка учасникам бойових дій не належить до виду щорічних, а є пільгою гарантованою державою. Тому на неї не поширюються норми, передбачені для щорічних відпусток щодо поділу на частини, перенесення на інший період, виплати грошової компенсації під час звільнення тощо. Просив врахувати правові висновки Верховного Суду висловлені в постанові від 13.06.2018 по адміністративній справі №545/1881/16-а, що додаткова відпустка, що надається учасникам бойових дій та інвалідам війни, не належить до категорії щорічних, а, отже, на неї не поширюються норми, передбачені для щорічних відпусток (статті 10 - 12 Закону України "Про відпустки"). У зв'язку з цим вимогу про відшкодування моральної шкоди відповідач вважає необґрунтованою (а.с. 28-30).
У відповіді на відзив від 15.07.2020 позивач продублював зміст позову. Заперечуючи посилання відповідача на правові висновки Верховного Суду, сформульовані у постанові від 13.06.2018 у справі №545/1881/16-а, зазначив, що в означеній справі питання компенсації коштів за невикористану відпустку стосувалося інших правовідносин, зокрема в частині звільнення особи із займаної посади у зв'язку із закінченням строку повноважень виконавчого комітету ради, а тому застосовувалося інше законодавство - Закон України "Про службу в органах місцевого самоврядування", Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (а.с. 23-25).
Розгляд даної справи, відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, здійснюється в порядку спрощеного позовного провадження за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше, в межах строку, встановленого статтею 258 цього ж Кодексу.
Повний текст судового рішення складено у перший робочий день після виходу з відпустки судді головуючого у даній справі.
Суд, вивчивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.
Позивач проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 з 09.09.1996 по 22.11.2019, факт чого не заперечується відповідачем.
Наказом командира в/ч НОМЕР_1 полковника ОСОБА_2 від 22.11.2019 №295 (по стройовій частині) з 22.11.2019 виключено зі списків особового складу частини, з усіх видів забезпечення, а з котлового забезпечення - з 23.11.2019 начальника польової лазні взводу забезпечення роти матеріального забезпечення, старшого сержанта ОСОБА_1 , звільненого відповідно до п.п. "а" (у зв'язку із закінченням строку контракту) п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" з військової служби у запас наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 05.11.2019 №51-рс (а.с. 13-14).
ОСОБА_1 має статус ветерана війни - учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 , виданим 07.04.2016 (а.с. 3).
Позивач звернувся до відповідача із рапортом щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за 2015-2019 роки, на яку отримав відповідь від 11.03.2020 №1546/32/15/238 про відсутність підстав для виплати такої компенсації (а.с. 15). При цьому у відповіді зазначено, що додаткова відпустка як учаснику бойових дій, що передбачена п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", за 2015 - 2019 роки військовою частиною НОМЕР_1 не надавалася, грошова компенсація за невикористані дні додаткових відпусток не виплачувалася (а.с. 15-16).
Така бездіяльність відповідача слугувала підставою для звернення позивача до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та доводам учасників справи, суд виходить з наступного.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України здійснює Закон України від 25.03.1992 №2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу".
Відповідно до частин першої, четвертої та тринадцятої статті 2 вказаного Закону, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Таким чином, військова служба є особливим видом публічної служби, а тому її проходження передбачає й особливе регулювання служби військовослужбовців.
Закон України від 20.12.1991 №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (надалі - Закон №2011-XII) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Статтями 1 та 2 цього Закону передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Відповідно до пункту 8 статті 101 Закону №2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону України від 05.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" установлюються такі види відпусток: щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Статтею 162 цього ж Закону встановлено, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України №3551-XII від 22.10.1993 "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Таким чином, учасники бойових дій мають право на додаткову відпустку із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з абзацами першим та другим пункту 14 статті 101 Закону №2011-XII, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.
Абзацом третім пункту 14 статті 101 Закону №2011-XII встановлено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 101 Закону №2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з п. 18 ст. 101 Закону №2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до пункту 19 статті 101 Закону №2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому, визначення поняття особливого періоду наведене у законах України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-XII та "Про оборону України" від 06.12.1991 №1932-XII (надалі - Закони №3543-XII та №1932-XII відповідно).
Так, згідно зі статтею 1 Закону №3543-XII, особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Статтею 1 Закону №1932-XII визначено особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, у статті 1 Закону №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації.
Так, мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить на користь висновку про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски.
При цьому Законом №2011-XII не передбачено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період. Тобто, особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до п. 19 ст. 101 Закону 2011-ХІІ у періоди передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону №3551-XII, пунктом 8 статті 101 Закону №2011-ХІІ, статтею 162 Закону №504/96-ВР.
Таким чином, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 162 Закону №504/96-ВР та п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону №3551-ХІІ.
Саме така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у зразковій справі №Пз/9901/4/19 (620/4218/18).
Відповідно до частини третьої статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України, при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Тож при ухваленні даного рішення суд враховує правові висновки Верховного Суду, сформульовані у рішенні у зразковій справі №Пз/9901/4/19 (620/4218/18).
З огляду на той факт, що виплата грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік ОСОБА_1 так і не здійснена, то позов у цій частині вимог слід задовольнити.
Надаючи оцінку вимогам позивача про стягнення моральної шкоди, суд виходить з наступного.
Моральна шкода, заподіяна фізичній чи юридичній особі, може відшкодовуватись у випадках, коли можливість такого відшкодування передбачена нормами Конституції чи випливає з її положень та в інших випадках, передбачених чинним законодавством або угодою сторін.
Частиною п'ятою статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Відповідно до положень статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Таким чином, обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Всупереч наведеному, будь-яких допустимих та належних доказів того, що дії відповідача з приводу не здійснення розрахунку, нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій якимось чином вплинула на стан здоров'я ОСОБА_1 , спричинила погіршення його стану, зумовила фізичні, душевні, психічні страждання останнього тощо, позивачем не надано. Самого лише посилання на їх протиправність недостатньо для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди.
Відтак вимога про стягнення з відповідача моральної шкоди задоволенню не підлягає.
За викладених обставин позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Позивач звільнений від сплати судового збору, тому підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за 2015 - 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на 22.11.2019 (на день звільнення з військової служби).
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 - 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення ОСОБА_1 на день звільнення з військової служби, тобто станом на 22.11.2019.
В решті позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Другого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня підписання судового рішення з урахуванням положень п.п. 15.5 п. 15 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Є.Б. Супрун