Ухвала
20 липня 2020 року
м. Київ
справа № 520/4122/17-ц
провадження № 61-3959св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 торівни на постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Таварткіладзе О. М.,
Короткий зміст вимог позовної заяви і рішень судів
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання договору дарування недійсним.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 09 листопада 1996 року уклав шлюб із ОСОБА_2 . На підставі договору купівлі-продажу від 14 липня 2008 року йому належала на праві власності Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 . У вересні 2009 року щодо нього порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України, санкція якої передбачала конфіскацію майна. Для виведення майна з-під конфіскації, він за пропозицією ОСОБА_2 , уклав 13 жовтня 2008 року договір дарування, яким подарував ОСОБА_2 Ѕ частини належної йому квартири. Надалі його дії у кримінальному провадженні перекваліфіковано, покарання за новим звинуваченням вже не передбачало конфіскацію майна. Він залишився проживати у квартирі, в сім'ї були гарні стосунки, питання повернення йому частки квартири у власність не виникало. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 березня 2013 року за позовом ОСОБА_2 розірвано їхній шлюб, проте відносини деякий час залишилися дружніми. З травня 2015 року стосунки погіршились, ОСОБА_2 почала говорити про відсутність у нього права власності на квартиру та проживання, оскільки квартира належить лише їй. Вважає, що відповідач ввела його в оману, щоб заволодіти його частиною квартири.
Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним договір дарування укладений 13 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , з іншої, за яким ОСОБА_2 прийняла у дар квартиру АДРЕСА_1 , та складається в цілому з п'яти житлових кімнат та підсобних приміщень, загальною площею 100,0 кв. м, у тому числі житловою - 63,1 кв. м.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 липня 2018 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що договір дарування нерухомого майна (частки) між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений у письмовій формі, нотаріально посвідчений 13 жовтня 2008 року та зареєстрований у реєстрі за № 3962. Договір укладений між подружжям, за договором дарування. Чоловік подарував дружині Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , яку вони у рівних частках придбали за нотаріально посвідченим 14 липня 2008 року договором купівлі-продажу. На час укладення спірного договору дарування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі між собою, сім'я проживала в квартирі, укладений договір дарування частки нерухомого майна одним із подружжя іншому з подружжя не заборонений законом. Оскільки договір укладено між подружжям щодо частки майна, яке перебувало у їхній спільній власності, то обраний вид безвідплатного договору із передачі майнового права, як то договору дарування, який має безоплатний характер, цілком обґрунтований. Уклавши договір дарування, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вчинили тим самим дію, спрямовану на набуття ОСОБА_2 цивільних прав та обов'язків власника щодо Ѕ частини нерухомого майна та, відповідно, на припинення цивільних прав і обов'язків ОСОБА_1 , як власника щодо переданої ним у власність ОСОБА_2 1/2 частини нерухомого майна.
Постановою Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним договір дарування, укладений 13 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , з іншої сторони, яким ОСОБА_2 прийняла у дар нерухоме майно, реєстраційний номер НОМЕР_1 , яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, виходив із того, що суд першої інстанції не звернув увагу, що у позові позивач вказує на збіг тяжких обставин. Сторона відповідача визнавала обставини щодо настання можливої конфіскації, укладання договору дарування з метою уникнення конфіскації майна. За таких обставин, волевиявлення позивача щодо дарування належної йому Ѕ частини квартири відповідачу не було спрямоване на безвідплатне і добровільне дарування частини квартири, а на уникнення наслідків, пов'язаних із конфіскацією майна. Вказане свідчить про дефект волі щодо відчуження майна, зокрема, його дарування. Таким чином, учинення договору дарування під впливом тяжкої обставини знайшло своє підтвердження. ОСОБА_1 неодноразово звертався до суду з позовом про визнання договору дарування з інших підстав. Відповідно до рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 липня 2015 року ухвалених під час розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання договору дарування удаваним правочином, визнання договору дарування недійсним, визнання договору купівлі-продажу частково недійсним та визнання права власності та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розподіл майна подружжя (позов ОСОБА_1 подано у березні 2013 року, остаточне рішення ухвалено Апеляційним судом Одеської області - 08 липня 2015 року) у цій справі не було зроблено заяву про застосування строку позовної давності. Таким чином, відбулося переривання строку позовної давності. Позивач у цій справі не пропустив строку звернення до суду. Доводи апеляційної скарги щодо недійсності спірного правочину через те, що договір дарування вчинено ним під впливом тяжкої обставини, а саме через те, що порушення кримінальної справи щодо апелянта мало наслідком вчинення спірного правочину і метою вчинення цього правочину було збереження нерухомого майна, яке знаходилось під загрозою конфіскації (загроза втратити житло), є обґрунтованими та такими, які знаходять своє відображення у матеріалах справи. Отже, спірний договір дарування є недійсним з огляду на те, що він вчинений ОСОБА_1 під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, та характеризується тим, що хоча позивачем вчинено спірний правочин добровільно, він усвідомлював свої дії, але був вимушений це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.
У лютому 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала заяву про ухвалення додаткового рішення, у якій просила стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на оплату професійної правничої допомоги у розмірі 18 000,00 грн.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 17 квітня 2020 року у задоволенні заяви відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд апеляційної інстанції виходив із того, що за правилами частини першої, пункту першого частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача. Постановою Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 19 липня 2018 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 , а отже, відсутні підстави для стягнення з позивача на користь відповідача витрат, пов'язаних із розглядом справи.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг
У березні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, суперечать оскаржуваному рішенню суду апеляційної інстанції та не були застосовані під час його ухвалення. Судом першої інстанції розглянуто позов у межах заявлених вимог і на підставі поданих ним доказів, що відповідає принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеного у статті 13 ЦПК України. В оспорюваному договорі сторони стверджують, що не обмежені в праві укладати правочини, не визнані у встановленому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню ними суті цього договору, договір не вчиняється під впливом тяжких для дарувальника обставин, договір не є наслідком зловмисної домовленості дарувальників та обдаровуваної, вчинення цього правочину не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх та працездатних осіб, сторони ознайомлені з цим договором та яким роз'яснено правові наслідки його укладення. Попри все, суд апеляційної інстанції вказує на ігнорування судом першої інстанції того факту, що у позові позивач зазначає про збіг тяжких обставин та надає повторну оцінку однаковим та вже встановленим обставинам іншими судами. Доказів, які б підтвердили поважність пропуску строку для звернення до суду із даним позовом, позивачем не надано.
У касаційній сказі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 просить розгляд справи здійснювати у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
Підстави для задоволення такого клопотання відсутні, виходячи з наступного.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
Разом із тим, як зазначено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У травні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 квітня 2020 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та ухвалити нове рішення про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на оплату професійної правничої допомоги, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права. Вказує на те, що висновки суду апеляційної інстанції не відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 815/1479/18, а саме, зважаючи на відсутність клопотань інших сторін щодо неспівмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката як в судах попередніх інстанцій, так і під час касаційного перегляду, суд не вирішує питання щодо зменшення розміру витрат на правничу допомогу. Адвокатом надано до суду усі докази, які є підставою для стягнення судових витрат на оплату професійної правничої допомоги. Розмір витрат є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням значення справи для сторін, поведінки апелянта під час розгляду справи та кваліфікації адвоката (яка безпосередньо здійснювала представництво Шелепової І. О . ), що має загальний досвід юридичної діяльності 13 років, а право на зайняття адвокатської діяльності з 25 травня 2012 року.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року, витребувано цивільну справу та надано строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
18 травня 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою на ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 квітня 2020 рокута надано строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини п'ятої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції призначає справу до судового розгляду за відсутності підстав, встановлених частинами третьою, четвертою цієї статті. Справа призначається до судового розгляду, якщо хоча б один суддя із складу суду дійшов такого висновку. Про призначення справи до судового розгляду постановляється ухвала, яка підписується всім складом суду.
Виходячи з викладеного, зважаючи на те, що під час проведення попереднього розгляду справи не встановлено обставин, передбачених частинами третьою, четвертою статті 401 ЦПК України, суд вважає за необхідне призначити справу до судового розгляду.
Керуючись статтями 401, 402 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, за касаційними скаргами представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 торівни на постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 квітня 2020 року призначити до судового розгляду на 26 серпня 2020 року колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:О. В. Ступак
І. Ю. Гулейков Г. І. Усик