Постанова
Іменем України
22 липня 2020 року
м. Київ
справа № 372/208/19
провадження № 61-22605св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , що діють в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 ,
третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Обухівської районної державної адміністрації в Київській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 на постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , що діють в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Обухівської районної державної адміністрації в Київській області, про виселення.
В обґрунтування позову зазначив, що є власником житлового будинку та земельної ділянки, кадастровий номер 3223186800:04:013:0018, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , і придбані на електронних торгах, що проводились 07 грудня 2018 року ДП «Сетам».
В спірному будинку продовжують проживати відповідачі, чим порушують право власності позивача та обмежують його у користуванні майном.
Зазначав, що відповідачам надсилались письмові вимоги про добровільне звільнення житлового будинку, однак вимога була проігнорована, хоча у ОСОБА_2 є інше житло, що є у його приватній власності з 2010 року, а саме домоволодіння загальною площею 53,7 кв. м, що розташоване по АДРЕСА_2 , а також земельні ділянки площею 0,25 га, кадастровий номер 3222286001:01:304:003 та площею 0,392 га, кадастровий номер 32222866001:016304:0004, що розташовані по АДРЕСА_2 .
З огляду на вищевикладене, ОСОБА_1 просив суд виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 з житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 серпня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем належно не наведено правове обґрунтування позову, наведені правові норми не можуть слугувати достатньою правовою підставою для задоволення позовних вимог, а з фактичних обставин справи правових підстав для виселення відповідачів як мешканців житла без надання іншого жилого приміщення за визначених позовом обставин не вбачається.
Крім цього, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачем не надано доказів наявності у малолітніх дітей відповідачів іншого житла, а подана ним інформаційна довідка № 31480553, з якої вбачається за відповідачем ОСОБА_2 зареєстровано право власності на домоволодіння в по АДРЕСА_2 , загальною площею 53,7 кв. м, житловою площею 39,9 кв. м, матеріали стін: дерево, відсоток зносу: 58, загальна вартість нерухомого майна: 26 923,00 грн, є недостатнім помешканням для відповідачів та їх малолітніх дітей.
Також суд врахував, що Служба у справах дітей та сім'ї Обухівської районної державної адміністрації в Київській області заперечує у задоволенні позовних вимог в частині, що стосується малолітніх дітей.
Постановою Київського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 задоволено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 серпня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 з житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 960,50 грн з кожного окремо.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, апеляційній суд виходив із того, що власником будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_1 , набуття права власності за яким та її реєстрація на час розгляду справи неправомірними та недійсними не визнані і не скасовані, відповідачі залишаються проживати у спірному будинку, чим чинять позивачу перешкоди у користуванні та розпорядженні належним йому нерухомим майном, хоча мають інше житло.
Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що відмова у задоволенні доведених та законних вимог позову власника призведе до виникнення негативних для позивача наслідків, пов'язаних з позбавленням права на володіння власністю, в той час як відповідачами не спростовано, що їхнє право на житло може бути забезпечено шляхом використання належного ОСОБА_1 на праві власності та членам його сім'ї на праві користування будинку.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У грудні 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:
- безпідставно скасував законне та справедливе рішення суду першої інстанції;
- не врахував, що матеріали справи не містять доказів придбання спірного житлового приміщення по АДРЕСА_1 , за рахунок кредитних коштів банку, тому правові підстави для виселення мешканців цього приміщення без надання іншого житла відсутні;
- не звернув увагу на те, що домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , має відсоток зносу 58% і є недостатнім помешканням для проживання відповідачів та їх малолітніх дітей в розумінні житлового законодавства (знаходиться в іншому регіоні);
- не прийняв до уваги висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року в справі № 6-197цс16 і від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1731цс16 та постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року в справі № 643/18788/15-ц, щодо належного застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР;
- належним чином не з'ясував (не дав належну оцінку) підставам позову і розрізі його предмета, та помилково застосував для вирішення спору положення статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), хоча вона не передбачає можливості виселяти осіб із житла без надання іншого жилого приміщення, на відміну від статті 109 ЖК Української РСР.
У лютому 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_8 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 , в якому просила касаційну скаргу відхилити, а постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року залишити без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість.
На час розгляду цієї справи Верховним Судом інших відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 не надходило.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 19 грудня 2019 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 на постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у вказаній справі; витребувано матеріали справи № 372/208/19 із Обухівського районного суду Київської області та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У січні 2020 року матеріали справи № 372/208/19 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
Судамипопередніх інстанцій встановлено, що 13 грудня 2018 року приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Говоровим П. В. у процесі примусового виконання виконавчого листа № 372/2575/17, виданого 24 травня 2018 року Обухівським районним судом Київської області, про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики в сумі 12 096 000,00 грн, винесено акт про реалізацію предмета іпотеки (лот реалізації майна № 313942) ВП № 57059320 відповідно до статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», статті 41 Закону України «Про іпотеку» передано на реалізацію нерухоме майно, а саме: житловий будинок, загальною площею 342,9 кв. м, житловою площею 102,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, площею 0,1217 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер 3223186800:04:013:0018, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 на праві власності.
Відповідно до протоколу про проведені електронні торги від 07 грудня 2018 року за № 374563 Державного підприємства «Сетам» переможцем (покупцем) визнано ОСОБА_1 .
Свідоцтвами від 14 грудня 2018 року зареєстрованими в реєстрі за № 2343, 2344, посвідченими приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області відповідно до статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», статті 41 Закону України «Про іпотеку» та на підставі Акта про реалізацію предмета іпотеки, затвердженого приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Говоровим П. В. 13 грудня 2018 року м. Буча ВП № 57059320, а також витягами з державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 8239337 від 20 серпня 2013 року, витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № № 149656434, 149656761 від 14 грудня 2018 року ОСОБА_1 належить на праві власності майно, що складається з житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, площею 0,1217 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер 3223186800:04:013:0018, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Як зазначено у вказаному вище свідоцтві про придбання майна з прилюдних торгів, майно, яке придбане ОСОБА_1 раніше належало ОСОБА_2 : домоволодіння - на підставі договору купівлі-продажу посвідченого Кравченко І. С. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 20 грудня 2007 року та зареєстрований в реєстрі за № 6722 та на підставі договору купівлі-продажу посвідченого Кравченко І. С. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 20 грудня 2007 року та зареєстрований в реєстрі за № 6720 та на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку № 010833100709, який виданий 13 серпня 2008 року Управління земельних ресурсів Обухівського району Київської області.
Спірне домоволодіння та земельна ділянка кадастровий №3223186800:04:013:0018, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , належали на праві власності відповідачу ОСОБА_2 .
Вказане нерухоме майно в передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» в рамках виконавчого провадження було реалізовано та придбано позивачем ОСОБА_1 про що видано відповідні правовстановлюючі документи, на підставі яких за позивачем проведено державну реєстрацію права власності на домоволодіння та земельну ділянку.
Відповідачі були власниками спірного житлового приміщення та будучи зареєстрованими на законних правових підставах проживали до відчуження спірного будинку на прилюдних торгах, а також продовжують проживати після виникнення у позивача права власності на спірний будинок.
26 грудня 2018 року на адресу відповідачів було направлено вимогу про добровільне виселення, яка була проігнорована.
Також судами встановлено, що відповідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна за № 152382602 за ОСОБА_2 на праві приватної власності належить домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 53,7 кв. м, житловою площею 39,9 кв. м, відсоток зносу 58, а також земельні ділянки площею 0,25 га, кадастровий номер 3222286001:01:304:003 та площею 0,392 га, кадастровий номер 32222866001:016304:0004, що розташовані по АДРЕСА_2 .
Нормативно-правове обґрунтування
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає
Статтею 379 ЦК України визначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими.
Частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно частин першої, другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, апеляційній суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що власником будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_1 , набуття права власності за яким та її реєстрація на час розгляду справи неправомірними та недійсними не визнані і не скасовані, відповідачі залишаються проживати у спірному будинку, чим чинять позивачу перешкоди у користуванні та розпорядженні належним йому нерухомим майном, хоча мають інше житло.
Також апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що відмова у задоволенні доведених та законних вимог позову власника призведе до виникнення негативних для позивача наслідків, пов'язаних з позбавленням права на володіння власністю, в той час як відповідачами не спростовано, що їхнє право на житло може бути забезпечено шляхом використання належного ОСОБА_1 на праві власності та членам його сім'ї на праві користування будинку.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не прийняв до уваги висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року в справі № 6-197цс16 і від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1731цс16 та постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року в справі № 643/18788/15-ц, є необґрунтованими, оскільки у наведених заявником постановах та оскаржуваних судових рішеннях встановлено різні фактичні обставини справи.
Зокрема указана заявником судова практика стосується правовідносин, що склалися під час реалізації іпотечного майна, яке було передано власником у іпотеку, як забезпечення зобов'язань за кредитними договорами виданими в іноземній валюті. При цьому судами встановлено, що таке майно не було придбано за кредитні кошти, тому і застосування судами до таких правовідносин обмежень щодо виселення попереднього власника передбачені статтею 109 ЖК Української РСР є обґрунтованими. А предметом розгляду цієї справи є правовідносини, що виникли між колишім власником ОСОБА_2 , який набув право власності на житлову будівлю, яку придбав за кредитні кошти отримані від банку в національній валюті, та передав її в забезпечення даних грошових зобов'язань за договором кредиту.
Аргументи касаційної скарги про те, що матеріали справи не містять доказів придбання спірного житлового приміщення по АДРЕСА_1 , за рахунок кредитних коштів банку, тому правові підстави для виселення мешканців цього приміщення без надання іншого житла у порядку частин другої - четвертої статті 109 ЖК Української РСР відсутні, спростовуються наявними у справі доказами, а саме: копією договору кредиту від 20 грудня 2007 року № 40.29-48/630, укладеного між Акціонерним-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 , у пункті 1.2 якого визначено, що кредит надається позичальнику для придбання нерухомого майна - будинку загальною площею 342,9 кв. м, жилою площею 173,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки загальною площею 0,1217 га (а. с. 162).
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд помилково застосував для вирішення цього спору положення статті 391 ЦК України, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться до суб'єктивного тлумачення заявником норм чинного цивільного законодавства України.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, в силу приписів статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги).
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик