20 липня 2020 року
м. Київ
справа № 2-2731/11
провадження № 61-10004ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
заявник - публічне акціонерне товариство «ПриватБанк»,
суб'єкти оскарження: Заводський відділ державної виконавчої служби м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, Миколаївський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області,
боржник - ОСОБА_1 ,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 листопада 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 червня 2020 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Заводського відділу державної виконавчої служби м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, Миколаївського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області,
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії державного виконавця Заводського відділу державної виконавчої служби м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі - Заводського ВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області) та Миколаївського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі - Миколаївського РВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області).
На обґрунтування скарги заявник зазначала, що заочним рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2011 року з неї на користь публічного акціонерного товариства «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») стягнуто кредитну заборгованість у розмірі 32 241 грн 22 коп.
12 грудня 2011 року Заводським районним судом м. Миколаєва було видано для примусового виконання виконавчий лист, на підставі якого Заводським ВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області було відкрито виконавче провадження.
Постановою державного виконавця Заводського ВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області від 20 січня 2012 року було накладено арешт на належне їй нерухоме майно. У подальшому виконавчий лист було направлено для виконання до Миколаївського РВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області.
Постановою державного виконавця Миколаївського РВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області від 19 квітня 2013 року виконавчий лист було повернуто стягувачу, у зв'язку з неможливістю встановити особу боржника. Арешт, накладений постановою державного виконавця скасовано не було.
Посилаючись на викладене просила суд задовольнити її скаргу та скасувати арешт її нерухомого майна, що накладений постановою державного виконавця Заводського ВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області від 20 січня 2012 року у виконавчому провадженні, реєстраційний номер обтяження 12080505.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 листопада 2019 року, залишеною без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 червня 2020 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
Судове рішення першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що на момент надіслання виконавчого документу за належністю до виконавчого органу та на момент повернення виконавчого документа стягувачу відсутні передбачені законом підстави для зняття арешту, накладеного на майно боржника, тому державний виконавець діяв в межах, у порядку та у спосіб, що передбачені Законом України «Про виконавче провадження» у редакції, яка діяла на момент прийняття державним виконавцем відповідних постанов. Крім того, виконавчий лист було повернуто стягувачу, що не позбавляє останнього права повторного звернення до виконавчої служби у строки, встановленні законодавством, відтак підстави для скасування арешту в порядку здійснення судового контролю за виконанням судових рішень відсутні.
06 липня 2020 року до Верховного Суду засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, що надійшла 08 липня 2020 року, в якій заявник просить суд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 листопада 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 червня 2020 року, й ухвалити нове судове рішення, яким її скаргу задовольнити.
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Доводи касаційної скарги та зміст оскаржених судових рішень не дають підстав для висновку, що судами попередніх інстанцій було допущено порушення норм процесуального права, які передбачені статтею 411 ЦПК України як підстави для скасування судового рішення.
Частиною першою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним й обґрунтованим.
Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно із частиною четвертою статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним й не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Частиною шостою статті 394 ЦПК України визначено, що ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Оскільки правильне застосування норми права є очевидним й не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити з наступних підстав.
Предметом оскарження у цій справі, як вбачається зі змісту касаційної скарги, є судові рішення судів попередніх інстанцій про відмову у скасуванні арешту нерухомого майна.
Відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України.
Частиною першою статті 14 ЦПК України визначено, що судові рішення, які набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу порушено їх права чи свободи.
Положеннями частини другої, третьої статті 451 ЦПК України визначено, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, у межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що заочним рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2011 року з ОСОБА_1 , яка змінила прізвище на ОСОБА_1 , на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто кредитну заборгованість у розмірі 32 241 грн 22 коп.
12 грудня 2011 року Заводським районним судом м. Миколаєва було видано для примусового виконання виконавчий лист, на підставі якого постановою Заводського ВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області від 20 січня 2012 року було відкрито виконавче провадження.
27 липня 2012 року страшним державним виконавцем Заводського ВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області винесено постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 10 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, яка діяла на час виконавчих дій), у зв'язку з чим виконавчий лист направлено за належністю до Миколаївського РВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області.
Постановою державного виконавця Миколаївського РВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області від 19 квітня 2013 року виконавчий лист було повернуто стягувачу на підставі пункту 5 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, що діяла на час виконавчих дій), у зв'язку з неможливістю встановити особу боржника. Арешт, що накладений постановою державного виконавця не був скасований.
Згідно з отриманою інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта за № 141251318 від 13 жовтня 2018 року, вбачається, що на все нерухоме майно, що належить ОСОБА_1 накладено арешт та оголошено заборони на його відчуження.
02 листопада 2018 року листом заступника начальника Заводського ВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області заявниці надано відповідь про відсутність підстав для зняття арешту з її майна.
Листом виконуючого обов'язки начальника Миколаївського РВДВС Головного ТУЮ у Миколаївській області від 06 листопада 2018 року ОСОБА_1 надано відповідь про відсутність підстав для зняття арешту з її майна.
Отже, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1 зважаючи на те, що виконавчий документ було повернуто стягувачу без виконання з підстав, які не передбачають зняття арешту з майна боржника накладеного в рамках виконавчого провадження, що не позбавляє стягувача повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Статтею 5 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що примусове виконання рішень в Україні покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим законом випадках на приватних виконавців.
Згідно з частиною другою статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» виданий судом виконавчий лист є документом, на підставі якого державна виконавча служба здійснює примусове виконання. У статті 11 зазначеного Закону визначено, що державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно й у повному обсязі вчиняти виконавчі дії. У зв'язку із цим на нього покладається обов'язок здійснювати заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного у документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.
Статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно й у повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Виходячи із засад цивільного судочинства, судове рішення, як таке, вже само по собі являється актом примусу, спрямованим на вчинення тих чи інших дій в інтересах та на користь учасників судового провадження.
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Виконання судового рішення є сферою регулювання статті 6 Конвенції. Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції («Право на справедливий суд») гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо будь-яких його цивільних прав і обов'язків.
Таким чином, ця стаття проголошує право на доступ до суду, тобто право подати до суду позов з цивільно-правових питань, та правомірне очікування на виконання ухваленого рішення.
Крім цього в рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року визначено, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини право на суд, захищене статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року).
Відтак, розглядаючи скаргу, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази й надали їм належну оцінку, крім того, правильно встановили обставини справи, як наслідок ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував, не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права чи неправильно застосовані норми матеріального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Отже, постановлені судові рішення, їх зміст та мотивування, а також доводи касаційної скарги, які по суті стосуються лише переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, свідчать про відсутність підстав вважати, що розгляд цієї справи в суді касаційної інстанції має значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки неправильного застосування норм права не встановлено.
Оскільки правильне застосування норми права є очевидним й не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись частиною четвертою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 листопада 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 червня 2020 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Заводського відділу державної виконавчої служби м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, Миколаївського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області відмовити.
Копію ухвали разом з доданими до скарги матеріалами направити заявникові.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: О. М. Осіян
О. В. Білоконь
Н. Ю. Сакара