ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
23 липня 2020 року м. Київ № 640/1977/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши у порядку спрощеного провадження адміністративну справу
за позовом Громадянина Ісламської Республіки Афганістан
ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області
про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії
Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, в якому просить: визнати неправомірним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області № 472 від 05 серпня 2019 року про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 230-19 від 28 грудня 2019 року про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 лютого 2020 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
У відзиві на позов представник Державної міграційної служби України заперечував проти задоволення позовних вимог та зазначив, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної або політичної партії та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо позивача смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Представник позивача скористався своїм правом на подання відповіді на відзив, в якій вказав, що не погоджується з мотивацією відповідача та вважає позов обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 березня 2020 року заяву представника Державної міграційної служби України про розгляд справи в судовому засіданні за участі сторін залишено без задоволення.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 16 липня 2019 року звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
05 серпня 2019 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області на підставі висновку винесено наказ про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач 09 серпня 2019 року подав скаргу до Державної міграційної служби України.
Рішенням Державної міграційної служби України № 230-19 від 28 грудня 2019 року відхиллено скаргу на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Незгода позивача із зазначеними рішенням та наказом зумовила його звернення до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також визначено поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до частини 2 статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).
Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Як передбачено у частині 5 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з частиною 1 статті 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 11 статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до частини 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Відповідно до наявного в матеріалах справи протоколу співбесіди, проведеної з позивачем, останній повідомив, що він є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в провінції Сманголь, район Агангаран Зорабі(Афганістан), а проживав у місті Кабул. Сповідує іслам, одружений.
Прибув на територію України востаннє легально, літаком у місто Київ, 05 квітня 2012 року. З документів, що посвідчують особу, надав паспорт громадянина Афганістану серії НОМЕР_1 та ID картку № НОМЕР_3 .
Із заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 16 липня 2019 року вбачається, що основаною причиною повторного звернення за захистом ОСОБА_1 зазначає тривале проживання на території України, оскільки у нього змінилися погляди на життя, це стане реальною загрозою у разі повернення до Афганістану та побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з нестабільною ситуацією в країні походження.
Також позивач вказав, що не може повернутися до Афганістану через те, що таліби можуть дізнатися про його одруження з жінкою іншої віри, що прирівнюватиметься до релігійної зради. За це він має понести покарання, не виключено, що і смерть.
Судом встановлено, що позивач 15 травня 2008 року звертався із заявою про надання статусу біженця до Управління міграційної служби в місті Києві. За результатами розгляду вказаної заяви, Державним комітетом у справах національностей та релігій 01 жовтня 2008 року прийнято рішення про надання йому статусу біженця.
З 2008 року позивач проживав на території України на підставі посвідчення та одержав проїзний документ біженця для виїзду за кордон.
Однак, в лютому 2012 року позивач добровільно повернувся до Афганістану та перебував там протягом 1,5 місяця - з 14 лютого 2012 року по 05 квітня 2012 року.
Тобто, можна вважати, що загроза для життя позивача минула, оскільки він тривалий час перебував на території країни громадянської належності, не зазнав переслідувань щодо нього за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи.
На підставі встановлених обставин, 14 жовтня 2014 року Державна міграційна служба України прийняла рішення про визнання громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 таким, що втратив статус біженця в Україні як особа, яка добровільно знову скористалась захистом країни громадянської належності.
Повідомлення про втрату статусу біженця позивач отримав 24 листопада 2016 року, вказане рішення оскаржене в судовому порядку не було.
Тобто, з 2016 року позивач проживав на території України не легально.
Із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не звертався до відповідних органів протягом трьох років.
Крім того, з матеріалів справи встановлено, що позивачем в 2012 році було виготовлено тазкіру, яка з його слів йому може в майбутньому знадобитись.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що причини, які позивач вказує, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами та доказами.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Таким чином, позивач не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України.
Суд враховує складну ситуацію, яка спостерігається на території Афганістану, що є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним товариством, однак, не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Окрім того, матеріали справи підтверджують, що позивач не намагався скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхав з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці.
Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними.
Варто зауважити, що при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З урахуванням викладеного суд вважає, що позивачем не було доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, як зазначено вище, позивач перебував протягом 1,5 місяця - з 14 лютого 2012 року по 05 квітня 2012 року на території Афганістану та не зазнав переслідувань щодо нього за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи.
На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами відповідача, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Таким чином, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що позивача в розрізі вказаних пояснень та в контексті пункту 62 названого Керівництва необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місці, дії якого мотивуються сімейними або іншими причинами особистого характеру, а не як біженця чи особу, яка потребує додаткового захисту.
Відповідачем при прийнятті рішення проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження та постраждати від військового конфлікту є реальними, а перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує життю та свободі позивача.
За таких обставин суд вважає, що наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області № 472 від 05 серпня 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також прийняте на його підставі рішення №230-19 від 28 грудня 2019 року про відхилення скарги позивача на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірними, обґрунтованими та такими, що прийняті уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд вказує, що остання є похідною від розглянутої вище позовної вимоги, у задоволенні якої суд дійшов до висновку про відмову в її задоволенні, відтак, вимога про зобов'язання вчинити дії також задоволенню не підлягає.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
У відповідності до частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування виконав та довів правомірність та обґрунтованість оскаржуваних позивачем рішень з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 143, 243-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення», Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя А.І. Кузьменко