Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
24 липня 2020 р. справа № 520/6067/2020
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Котеньов О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, буд. 24, м. Харків, 61057, код ЄДРПОУ 37764460) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач, ОСОБА_2 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, у якому просить суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 10.03.2020 №65-20;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення Державної міграційної служби України від 10.03.2020 №65-20 є незаконним та необґрунтованим, прийнятими в порушення вимог чинного законодавства та без дійсного вивчення обставин його справи та ситуації, що склалась в країні його походження. Позивач зазначив, що у випадку його повернення до країни громадянської належності його життю, здоров'ю та свободі загрожуватиме небезпека, у зв'язку з побоюванням стати жертвою переслідувань, яких позивач може зазнати в Афганістані з боку угрупування Талібан через те, що позивач є мусульманином-шиїтом за віросповіданням та хазарійцем за етнічною приналежністю .
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 18.05.2020 відкрито спрощене провадження у справі.
Представник відповідачів подав до суду відзив, в якому зазначив, що проти позову заперечує та вказав, що під час прийняття оспорюваного рішення відповідач діяв у спосіб та у межах, визначених чинним законодавством, оскільки у позивача при поверненні до країни громадської належності не існує об'єктивних підстав для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Третя особа не скористалась процесуальним правом надати письмові пояснення щодо позову або відзиву.
Представник позивача надав суду відповідь на відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що відповідач та третя особа покладають на позивача надмірний обов'язок доказування у даній справі, оскільки при розгляді заяви про визнання біженцем необхідно брати до уваги, зокрема, його власне судження про своє положення, його власний досвід, іншими словами - все, що може слугувати доказом того, що основним мотивом його звернення є побювання стати жертвою переслідувань, яких позивач може зазнати в Афганістані з боку угрупування Талібан.
Відповідно до ст.258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Згідно з ч.5 ст.262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Згідно з п.10 ч.1 ст.4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.4 ст.229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши доводи позову, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд зазначає наступне.
ОСОБА_2 , громадянин Ісламської Республіки Афганістану, 31.01.2019 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Головним управлінням Державної міграційної служби України у Харківській області сформовано повідомлення №16 від 18.03.2020 про те, що відповідно до ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі на підставі рішення Державної міграційної служби України від 10.03.2020 №65-20.
Не погоджуючись із рішенням Державної міграційної служби України від 10.03.2020 №65-20, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктом владних повноважень в основу спірного рішення, на відповідність вимогам частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив наступне.
Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Згідно з положеннями пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 1 та 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з абзацем 4 частини 1 статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.
Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують додаткового захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільні пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є послідовними та правдоподібними і не протирічать загальній та конкретній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, зобов'язана вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов'язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені статтею 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_3 прибув до України з метою навчання (віза типу D-13). ОСОБА_2 повідомив, що вперше прямував до України 06.12.2018 року з міста Кабул (Афганістан) транзитом через місто Дубай (Об'єднані Арабські Емірати), та місто Стамбул (Туреччина), де перебував 14 годин. 07.12.2018 року заявник прилетів авіарейсом з м. Стамбул до міста Харків (Україна). Після прибуття до міста Харків у 2018 році та по теперішній час, заявник працює вантажником в ТРЦ «Барабашово», який знаходиться в місті Харків. Вперше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УСІОБГ ГУ ДМС України в Харківській області заявник звернувся 31 січня 2019 року. До відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УСІОБГ ГУ ДМС України в Харківській області до заяви-анкети 31 січня 2019 року надав оригінал паспорту № Р00743818, виданий 16.01.2018 та дійсний до 16.01.2023, з нотаріально завіреними перекладом на українську мову. Заявник повідомив, що основною причиною, яка перешкоджає його поверненню до країни громадянської належності, є побоювання за життя, а саме через те, що заявнику загрожує небезпека яку представляють представники радикального ісламістського руху «Талібан». Одночасно заявник повідомив що, за етнічним походженням є хазареєць та у зв'язку з цим він був позбавлений своїх законних громадських прав в Афганістані. Крім того, заявник повідомив, що після закінчення навчання в школі, він повернувся до свого рідного села Дариджарф, де зазнав переслідування з боку радикального ісламістського руху «Талібан». Заявник пояснив що, представники руху "Талібан" хотіли щоб він приєднався до них, проте зі слів заявника, він не хоче цього робити.
Частина 5 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачає, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.
Суд зазначає, що суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона, у свою чергу, пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Об'єктивна сторона побоювань позивача полягає у наявності загальновідомих фактів про ситуацію у країні його громадянської належності.
Поряд із тим, аналізуючи інформацію по країні походження позивача, суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 195 цього Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Отже, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 19.09.2018 року по справі № 815/2736/17.
Згідно із ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України № 3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
При цьому наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 року ст.15 (с) особи, котрі піддаються “серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту” не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України № 3671.
Вказані висновки викладені Верховним Судом у постанові від 05.04.2018 року по справі № 815/170/17.
Під час розгляду справи встановлено, що позивачем в обґрунтування заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту не було надано доказів її переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивача біженцем у розумінні Закону України № 3671.
Також позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що вона підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Щодо долучення представником позивача до матеріалів справи копії листа з погрозами, адресованого ОСОБА_2 , з копією його перекладу, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з ч. 1 ст. 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Судом встановлено, що під час співбесід з працівниками міграційної служби позивачем не надано жодних доказів в обґрунтування заяви про визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, при цьому відповідно до протоколів співбесід позивач зазначив, що йому особисто не погрожували, до суду також не надано пояснень походження цього доказу, що дає суду підстави обґрунтовано вважати, що лист з погрозами, адресованого ОСОБА_2 , з копією його перекладу, не є достовірним доказом у розумінні ст.75 КАС України.
Позивач також не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки в контексті п. 14 ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 18 Закону України № 3671 такими особами є іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту та прибувають на територію України з країни, яка має спільний кордон з Україною, у зв'язку з подіями, зазначеними в пункті 14 частини першої статті 1 цього Закону, а саме внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.
Такий висновок суду обґрунтовується наступним.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Відповідно до частини третій статті 78 Кодексу адміністративного суд України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
Відповідно до роз'яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
З пояснень, наданих міграційному органу на співбесіді від 06.02.2019, судом встановлено, що заявник повідомляє, що представники руху «Талібан» хотіли щоб заявник приєднався до них, проте заявник не хотів цього робити, а саме: «Потому, что ОСОБА_4 хотел, чтоб я соеденился с ними чтобы делать джихад против государства и НАТО. Я не согласился, я не хочу кого то убивать, или чтоб меня убили и брать оружие в руки».
Далі заявник повідомляє, що у зв'язку з тим, що до нього та його батьків почали надходити погрози від представників терористичного угрупування «Талібан», його батько вирішив з родиною втекти до м. Кабул, але зі слів заявника, представники руху «Талібан» дізналися, що вони знаходяться м.Кабул, та їм довелося знову переїхати, до Пакистану. Далі заявник повідомляє, що згодом батьки заявника вирішили відправити його до іншої країни, тобто до України.
Щодо переслідувань в країні походження та постійного проживання - в Ісламській Республіці Афганістан, потрібно зазначити наступне, що відповідно до пункту 51 Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (надалі-Керівництво), не існує загально визначеного поняття "переслідування". Зі статті 33 Конвенції 1951 року можна зробити висновок, що загроза життю і свободі з причин раси, релігії, національності, політичних переконань або приналежності до будь-якої соціальної групи завжди є переслідуванням.
Відповідно до статті 9 (1) Директиви 2011/95/ЕП від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, які підпадають під додатковий і захист, а також змісту цього захисту», для того, щоб розглядатися як акт переслідування у зазначеній Статті 1 (А) Женевської конвенції, акт повинен бути достатньо серйозним за своїм характером або поввторюваністю, щоб являти собою грубе порушення основних прав людини.
Виходячи, з вищевикладеного, в своєму зверненні від 31.01.2019 заявник вказує на одного агента переслідування в Афганістані, а саме: терористичне угрупування «Талібан». Однак, у ході співбесіди проведеної 06.02.2019, заявник повідомив, що «...Вопрос: Приходилось ли вам быть причастной к инцидентам с применением физического насилия, которое было связано с вашей наациональностью, политической деятельностью или религиозной принадлежностью в Афганистане? Ответ: Нет, не было никогда».
Також, в співбесіді від 06.03.2019 заявник повідомив, що за все своє життя один раз бачив представника угрупування «Талібан», коли їздив з м. Кабул, де навчався, на канікули до батьків в село Дариджарф (Афганістан): «Вопрос: Вы когда-нибудь видели представителя ОСОБА_4 ? ОСОБА_5 : Да видел, когда из Кабула выехать там они везде, я их видел, когда ездил домой из ОСОБА_6 в ОСОБА_7 , они там далеко стояли и мне сказали, что это ОСОБА_4 . Вопрос: Это была единственная встреча с ОСОБА_8 : ОСОБА_9 »
Слід зазначити, що під час навчання та проживання в м. Кабул (Афганістан), з 2006 по 2017 рік, загалом 11 років, заявник неодноразово їздив на канікули до батьків до села Дариджарф (Афганістан), де всього один раз, з далеку бачив представника «Талібан». Також в співбесіді від 06.03.2019 повідомив, що за період з 2006 по 2017 рік йому нічого не загрожувало та з ним нічого не траплялося: Вопрос: Когда Вы ездили на праздники, каникулы в Дариджарф Вам что-нибудь угрожало? Ответ: Опасность была, но угроз не было. Вопрос: За тот период времени когда Вы ездили в Дариджарф с зами что-нибудь случалось? Ответ: Нет. Вопрос: Когда Вы проживали в городе Кабул вам что- нибудь угрожало? Ответ: Нет.»
Щодо погроз з боку «Талібан», з пояснень заявника в співбесіді від 06.02.2019, погрози надходили до його батька і в тому числі листами, а не заявнику особисто, також заявник не зміг пояснити скільки разів надходили погрози, і надати як доказ ці листи: «Вопрос: ОСОБА_10 они приезжали именно к вашему отцу, сколько раз это происходило? Ответ: Папа не хотел меня пугать, я не знаю сколько раз это происходило. После серьезного разговора с ОСОБА_4 , папа мне рассказал, что они интересовались мной. Ко мне лично ОСОБА_4 не подходил. Вопрос: ОСОБА_11 заявлении Вы питете, что ОСОБА_12 нашел 15.10.2018? Ответ: ...Они сказали моему папе, что знают где я нахожусь, они вечером написали бумагу, завернули в камень и кинули через забор, моему папе. Это было 15.09.2018. Вопрос: У Вас есть доказательства, что Вам угрожал « ОСОБА_4 », у вас осталось письмо, которое они кинули вашему папе? Ответ: Нет.».
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарта доказів у біженців» 1998 факта в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Тобто, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Проте заявником не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насилля чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання що унеможливлювало б його перебування на території країни походження.
Таким чином в заяві на отримання міжнародного захисту в Україні, заявник намагається усилити історію свого переслідування на свою користь, однак яка не знаходять свого суб'єктивного та об'єктивного підґрунтя для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з чим саме такі звернення носять характер зловживання процедурою.
Одночасно, в співбесідах від 06.02.2019, заявник повідомляє що, за етнічним походженням є хазареєць, та у зв'язку з цим органи влади Ісламської Держави Афганістан знищують хазарейців (хазара), і позбавляють їх законних громадських прав в Афганістані: «Вопрос: Планируете ли Вы извращение на родину, когда там все успокоится и наладится? Ответ: Нет, я больше не могу там жить, потому что государство нас хазар уничтожает...».
Відповідно до пункту 54 Керівництва, відмінності в поводженні з різними групами біженців дійсно існують в тій чи іншій мірі в багатьох країнах. Особи, які стикаються з менш сприятливим ставленням результаті таких відмінностей, не обов'язково є жертвами переслідувань. Тільки за певних обставин ця дискримінація рівносильна переслідувань. У тому випадку, коли дискримінаційні заходи призводять до наслідків, що завдає істотної шкоди даним особам, наприклад, серйозні обмеження в заві заробляти на життя, відправляти релігійні обряди, в доступі до існуючих можливостей в галузі звіти.
Відповідно до пункту 69, 70 Керівництва, дискримінація на расовій основі часто прирівнюється до переслідувань за змістом Конвенції 1951 року. Це як раз той випадок, коли в результаті расової диискримінації людську гідність принижується до такої міри, що це стає несумісним із самими елементарними і невід'ємними правами людини або коли байдуже ставлення до расових бар'єрів може привести до серйозних наслідків. Простий факт належності до певної расової групи зазвичай не є достатнім для обґрунтування клопотання про представлення статусу біженця.
Положення хазарейців в Афганістані помітно погіршився в XIX столітті, коли вони були витіснені в малопридатні для життя посушливі високогірні райони країни. Проте на сьогоднішній день на території Афганістану, їхня громада перевищує 3 мільйони людей, вони є третім за чисельністю народом країни. Наразі, хазарейці мають та використовують можливість відстоювати свої права, мають право на навчання, мають свою політичну партію.
За інформацією «Радіо Свобода»: «Президент Афганістану Ашраф ОСОБА_13 пообіцяв створити комісію, що має до 26 травня переглянути маршрут планованої лінії електропередач із Туркменістану, після протестів національної меншини хазарейців. За його словами, якщо цей маршрут усе-таки омине провінцію Баміян, де хазарейці становлять більшість населення, до неї збудують спеціальне відгалуження лінії...
Хазарейці, понад 2 мільйони 800 тисяч, яких живуть у центральній частині Афганістану, зокрема, у провінції Баміян, є, за оцінками, третьою за чисельністю національною групою країни».
За інформацією Freedom House: «...Конституція визнає безліч етнічних і мовних меншин і вдає більше гарантій рівного статусу меншин, ніж це було історично в Афганістані. З 2001 року традиційно маргіналізована мусульманська меншина шиїтів, до складу якого входить більшість етнічних хазарейців, користується підвищеним рівнем політичного представництва та участі в національних інститутах... ».
За матеріалами справи встановлено, що заявник 11 років проживав в місті Кабул (Афганістан), де мав змогу отримати освіту, отримати національний паспорт, оформити документи для виїзду за кордон, виїхати та в'їхати до Афганістану після отримання візи в Пакистані. Також в співбесіді від 06.03.2019 заявник повідомив, що під час проживання в місті Кабул він мав змогу отримати медичну допомогу, міг вільно переміщатися по місту, та йому вистачало їжі та води: «Вопрос : Уточните, когда вы проживали в городе Кабул, Вы спокойно могли ходить в магазин, учиться, получать медицинскую помощь, вам хватало еды и воды правильно я понимаю? Ответ: Да всего хватало».
Таким чином, аналіз повідомлених заявником відомостей та інформації по країні походження вказує на відсутність дискримінації за етнічною приналежністю, що свідчить про цілеспрямований виїзд, прибуття та перебування заявника в Україні в пошуках кращих умов для життя.
Заявник повідомив, що до України вперше прибув 07.12.2018 на підставі паспорту Ісламської Республіки Афганістан №Р00743818 в якому знаходиться віза України типу Б, та вказана мета поїздки Б-13, тобто навчання.
Проте в співбесіді від 06.03.2019 заявник повідомив що основною метою приїзду було не навчання, а отримання міжнародного захисту в Україні: «Вопрос: С какой целью Вы приехали в Украину. Ответ: Для того, чтоб здесь получить статус беженца и остаться живым»
Особисто з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_2 звернувся 31.01.2019, тобто через 1 місяць після приїзд до України. Міграційним органом встановлено, що заявником порушено порядок звернення за захистом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку про правомірність висновку відповідача про те, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останньої із посадовими особами органу міграційної служби, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України № 3671.
Відповідно до Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (редакція від 15 травня 2014 року): «значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим...». Тобто, несвоєчасне звернення заявника за захистом в Україні свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування на батьківщині.
Так, відповідач дійшов висновку, що причиною звернення не є потреба в захисті шляхом визнанням біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а спроба легалізації на території України.
Матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно заявника за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Заявник мав усі можливості для навчання, праці та отримав паспорт для виїзду за кордон, мав змогу підготовити та легалізувати документи для отримання візи України.
На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку про правомірність висновку відповідача про те, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами органу міграційної служби, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України № 3671.
Відповідно до ч.4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Слід відмітити, що позивачем не надано до суду та до відповідача та судом не встановлено доказів, що свідчили б про істотні зміни у країні громадянського походження позивача, які б підтверджували побоювання позивача стати жертвою переслідування.
Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За приписами ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог.
Судові витрати підлягають розподілу відповідно до приписів ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, буд. 24, м. Харків, 61057, код ЄДРПОУ 37764460) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності редакцією Кодексу адміністративного судочинства України від 15.12.2017.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 24 липня 2020 року.
Суддя О.Г. Котеньов