ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
23 липня 2020 року м. Київ № 826/7075/16
Окружний адміністративний суд міста Києва в складі: судді Добрянської Я.І., розглянувши у спрощеному провадженні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Національної поліції у м. Києві,
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середньомісячного заробітку,
у травні 2016 ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середньомісячного заробітку в якому просив:
-визнати поважною причини пропуску позивачем строку на звернення до суду з даним позов та поновити строк звернення до суду;
-визнати протиправним та скасувати наказ про звільнення ОСОБА_1 № 102 с/о від 08 лютого 2016 року виданого Головним управління Національної поліції у м. Києві;
-поновити ОСОБА_1 на службі в поліції на посаді начальника Деснянського управління поліції ГУНП у м. Києві.
-зобов'язати Головне управління Національної поліції у м. Києві виплатити ОСОБА_1 середньомісячну заробітну плату за період вимушеного прогулу.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що він з 7.11.2015 року перебував на посаді начальника Деснянського управління поліції ГУНП у м. Києві. В період з 21.11.2015р. по 7.12.2015 року проходив відповідні етапи тестувань та співбесід. 18.12.2015 року його було ознайомлено з висновком атестаційної комісії Головного управління Національної поліції у м. Києві від 07.12.2015 року, в якому зазначено, що позивач не відповідає займаній посаді. Даний висновок атестаційної комісії ним був оскаржений спочатку до апеляційної атестаційної комісії та до суду. Зазначив, що на нього тривалий час здійснювався моральний тиск з боку керівництва, метою якого було звільнення з роботи, замасковане під звільненням за власним бажанням. 6лютого 2016 року ним був поданий рапорт про звільнення зі служби за власним бажанням, а 8 лютого був виданий наказ №102 с/о. Вважає, що таке звільнення не можна назвати звільненням за власним бажанням в силу обставин, що склались. З цих підстав вимушений звернутись до суду за захистом порушеного права. Також, просив визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду, оскільки тривалий час доглядав бабусю в м. Умані, що не дозволило йому вчасно звернутись до суду з позовом.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.06.2016 відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в судове засідання.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.07.2016 провадження в адміністративній справі зупинено до вирішення і набранням законної сили рішення в адміністративній справі №826/1515/16 та зобов'язано сторін негайно повідомити суд про усунення обставин, які зумовили зупинення провадження у справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду від 13.09.2019 провадження в адміністративній справі відновлено, продовжено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання (письмове провадження).
15.12.2017р. набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 №2147-VIII, яким внесено зміни до КАС України, виклавши його в новій редакції.
Так, відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 241 КАС України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.
Окружним адміністративним судом м. Києва позивачу поновлено строк звернення до суду, клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду залишити без задоволення.
Позивачем 05.03.2020 року подано заяву про залишення без розгляду позовних вимог в частині зобов'язання Головного управління Національної поліції у м. Києві виплатити ОСОБА_1 середньомісячну заробітну плату за період вимушеного прогулу.
Проаналізувавши наявні у справі матеріали, суд вирішив продовжити розгляд справи без участі представників сторін у порядку письмового провадження.
Щодо даної заяви, суд зазначає таке.
Положення ч. 2 ст. 240 КАС України визначають, що заява про залишення позову без розгляду може бути подана лише до початку розгляду справи по суті. Вимоги даної норми стосуються також і щодо залишення без розгляду частини заявлених вимог.
Розгляд даної справи по суті був розпочатий 14.07.2016 року, а отже заява позивача, подана з порушенням норм ч. 2 ст.240 КАС України, а тому не підлягає розгляду.
Розглянувши адміністративний позов та додані до нього матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, зазначає наступне.
Судом установлено, що полковник поліції ОСОБА_1. з 07.11.2015 р. перебував на посаді начальника Деснянського управління поліції ГУНП у м.Києві, що підтверджується довідкою наявною в матеріалах справи (а.с.11).
Як вбачається з витягу з наказу Головного управління Національної поліції у м. Києві від 8 лютого 2016 року № 102 о/с, позивача відповідно до ч.1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію України» звільнено зі служби в поліції згідно з п. 7 (за власним бажанням) (а.с.6).
Позивач вважаючи порушеними свої права щодо правомірності його звільнення звернувся з позовом до адміністративного суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить такого.
Відповідно до частини другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначено Законом України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 року № 580-VIII
Так, відповідно до ч. 1 ст. 1, ст. 3 Закону № 580-VIII Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Згідно ч.1 ст.59 Закону України «Про Національну поліцію», служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Відповідно ст.60 Закону України «Про Національну поліцію», проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами..
У своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.
Постановою Кабінету Міністрів № 877 від 28.10.2015р. затверджено «Положення про Національну поліцію», згідно п.1, 2 якого, національна поліція є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Відповідно до п.9 вказаного Положення, національна поліція в межах повноважень, передбачених законом, на основі та на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України, наказів МВС видає накази організаційно-розпорядчого характеру, організовує та контролює їх виконання.
Відповідно до п. 4 розділу XI Закону України "Про Національну поліцію", до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Згідно п.1 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. №114, зазначено, що це положення визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки. До рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ належать особи, які перебувають у кадрах Міністерства внутрішніх справ і яким присвоєно спеціальні звання, встановлені законодавством.
Відповідно до п. 10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.
Таким чином, сам Законом України "Про Національну поліцію" встановлює, що Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ підлягає застосуванню у випадку звільнення працівників міліції. Проте позивач був працівником поліції.
Водночас, проаналізувавши норми Закону України «Про Національну поліцію», та «Положення про Національну поліцію», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів № 877 від 28.10.2015р., суд зазначає, що даними спеціальними нормативно-правовими актами не передбачено строку, який би мав відпрацювати поліцейський з моменту подачі рапорту про звільнення за власним бажанням до моменту звільнення. Одночасно слід зазначити, що іншого нормативного-правового акту, який би регулював проходження служби у поліції немає.
Відповідно до п.7 ст.77 Закону України «Про національну поліцію», поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється: за власним бажанням.
Як вбачається з матеріалів справи, 6 лютого 2016 року позивач ОСОБА_1 власноручно написав рапорт на ім'я Заступника Голови Національної поліції України, начальнику ГУ НП у м. Києві полковнику поліції Крищенку А.Є. про звільнення за власним бажанням на підставі ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію».
Зазначений рапорт містить погодження Заступника Голови Національної поліції України, начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції Крищенка А.Є. від 08.02.2016р. з записом «До наказу».
Таким чином, позивач подав рапорт про звільнення, де містяться погодження вищевказаної особи 08.02.2016р., тобто дата погоджена керівництвом, тим самим сторони домовились про дату звільнення у вказаний строк.
Як вже встановлено судом, 8 лютого 2016 року на підставі рапорту позивача був виданий оскаржуваний наказ №102 о/с Головним управління Національної поліції у м. Києві, яким відповідно до ч.1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію України» позивача звільнено зі служби в поліції згідно з п. 7 (власним бажанням), з яким позивач був ознайомлений того ж дня.
Як вбачається з матеріалів справи позивач 08.02.2016 року у відділі кадрів одержав при звільненні трудову книжку, приписне посвідчення, витяг з наказу про звільнення, обхідний лист, довідку для постановку на військовий облік. При цьому суд звертає увагу, що при отриманні трудової книжки, позивач не надав будь-яких заперечень проти останнього та не відмовився отримувати трудову книжку, не відкликав свій рапорт про звільнення та не продовжував працювати, що в свою чергу свідчить про беззаперечне погодження розірвати трудовий договір та бажання звільнитися .
При цьому, суд зауважує, що не проходження позивачем атестації не впливає на рішення позивача про розірвання трудового договору.
Щодо посилання позивача на те, що рапорт про звільнення ним написано не за власним бажанням, а під тиском, суд зауважує таке.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 12 постанови №9 від 06.11.92 «Про практику розгляду судами трудових спорів» по справах про звільнення за ст.38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого ст.38 КЗпП строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.
Аналізуючи вищевикладене, письмові пояснення позивача, суд зазначає, що позивачем не доведено належними доказами того, що рапорт про звільнення ним написано не за власним бажанням, а під тиском керівництва Головного управління національної поліції у м. Києві.
Також, суд звертає увагу, що порушень відповідачем будь-яких інших норм законодавства України, що могли стати підставою для незаконного звільнення позивача, в адміністративному позові останнім не зазначено.
Частина 2 ст.19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно ст.90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За викладених вище обставин та відповідних доказів, суд вважає, що відповідач при прийнятті оскаржуваного наказу №102 о/с від 29.01.2016 року в частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в Національній поліції, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, правомірність своїх дій ним доведена, у зв'язку з чим, суд не вбачає підстав для задоволення позову в частині його скасування.
Враховуючи відсутність підстав для скасування наказу №102 о/с від 08.02.2016 року в частині звільнення ОСОБА_1 - відсутні й підстави для задоволення позову в решті вимог, а саме про поновлення на роботі та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.
Окрім того, щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає, що «вимушений прогул» в даному випадку місця не мав, оскільки позивач сам був ініціатором звільнення, тобто, його волевиявлення було добровільним та після подання рапорту на звільнення 06.02.2016 року та отримання трудової книжки 08.02.16р., будь-яких дій щодо відновлення на посаді протягом двох тижнів не вчиняв.
Мотивація та докази, надані позивачем не дають суду підстав для висновків, які б спростовували доводи відповідача, а встановлені у справі обставини не підтверджують позиції позивача викладеної в позовній заяві та покладеної в основу оскаржуваного наказу.
Враховуючи вищевикладене, докази наявні в матеріалах справи станом на час розгляду справи, обґрунтування позову в межах заявлених позовних вимог, суд приходить до висновку, що доводи позивача не знайшли свого підтвердження, а тому в задоволенні поданого адміністративного позову слід відмовити.
Зважаючи, що у задоволенні позову сторони відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, - судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 2, 3, 5-11, 19, 73-77, 79, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову - відмовити..
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки встановлені статтею 255 КАС України та може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 КАС України.
Суддя Я.І. Добрянська