21 липня 2020 року ЛуцькСправа № 140/349/20
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Волдінера Ф.А.,
розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Громадської ради доброчесності, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Вища кваліфікаційна комісія суддів України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до Громадської ради доброчесності (далі - ГРД, відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі - ВККСУ, Комісія, третя особа) про визнання протиправним та скасування Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Вищого суду з питань інтелектуальної власності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений 26.07.2019, затвердженим Громадською радою доброчесності 26.07.2019.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 05.02.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, ухвалено судовий розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30.09.2017 Вищою кваліфікаційною комісією суддів України було оголошено конкурс на заняття вакантних посад Вищого суду з питань інтелектуальної власності. У межах участі у вказаному конкурсі відповідачем затверджено Висновок від 26.07.2019 про невідповідність позивача як кандидата на посаду судді Вищого суду з питань інтелектуальної власності критеріям доброчесності та професійної етики (далі - Висновок). Вказаний Висновок не відповідає вимогам чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, є необґрунтованим, оскільки не відповідає фактичним обставинам, натомість Висновок обґрунтовано суб'єктивною оцінкою фактів та однобоким тлумаченням окремих норм чинного законодавства, у зв'язку із чим позивач просить визнати його протиправним та скасувати.
У встановлений судом строк відзиву чи інших заяв, клопотань, пояснень від відповідача та пояснень від третьої особи, не надійшло, при цьому, копію ухвали про відкриття провадження у справі, а також позовну заяву і додані до неї документи надіслано судом на поштову адресу відповідача - м. Київ, вул. Генерала Шаповала, 9 рекомендованим листом з повідомленням про вручення, а також на електронну адресу ГРД. Проте, зазначений лист повернувся до суду не врученим із відміткою "не знайдено", тобто зазначена копія ухвали не була вручена відповідачу з незалежних від суду причин. Відтак, в силу вимог частини шостої статті 251 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) слід вважати, що копія ухвали про відкриття провадження у адміністративній справі вручена відповідачу належним чином.
Згідно із частиною шостою статті 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Дослідивши письмові докази, письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити з таких мотивів та підстав.
Судом встановлено, що Указом Президента України від 19.12.20018 №430/2018 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Господарського суду Рівненської області.
26.07.2019 в процесі участі позивача в конкурсі на заняття вакантних посад Вищого суду з питань інтелектуальної власності відповідачем було затверджено висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Вищого суду з питань інтелектуальної власності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який є предметом оскарження у даній справі.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно - правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
При цьому, спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.
Отже, визначальною ознакою суб'єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. Водночас, за законом надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб'єктом владних повноважень, не пов'язується з обов'язковим віднесенням такого суб'єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування, а так само не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб'єкта владних повноважень статусу юридичної особи.
Так, правовий статус та завдання ГРД визначені статтею 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402), відповідно до частини першої якої ГРД утворюється з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання.
Частиною першою статті 88 Закону № 1402 передбачено, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або не підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. Якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
Згідно з пунктом 16 частини четвертої статті 85 названого Закону суддівське досьє має містити висновок ГРД (у разі його наявності).
З аналізу змісту вказаних норм видно, що на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями.
Тобто, відповідач у зазначений спосіб приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар'єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями, а тому є іншим суб'єктом при здійсненні владних управлінських функцій на підставі законодавства і, відповідно, є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 4 КАС України та належним відповідачем за даним адміністративним позовом.
Також варто відмітити, що за сферою правового регулювання Закон № 1402 визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права.
Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Висновок ГРД, затверджений відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов'язковими для розгляду іншим суб'єктом, зокрема, ВККСУ, стосується прав та інтересів конкретно визначеної особи, а отже є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини.
Отже, процес надання для Комісії висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону, з огляду на що прийнятий відповідачем висновок, як акт індивідуальної дії з правовими наслідками для позивача, має відповідати критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Крім того, суд вважає, що даний спір стосується проходження позивачем публічної служби.
Враховуючи, що складання та надання висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, який за своєю суттю є актом індивідуальної дії, є здійсненням владних управлінських функцій та стосується проходження позивачем публічної служби, а також зважаючи на те, що спірний висновок ГРД безпосередньо стосується прав та законних інтересів позивача, які він вважає порушеними, даний спір є публічно-правовим та підлягає розгляду за правилами КАС України.
Згідно з частиною першою статті 87 Закону № 1402 ГРД утворюється з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання.
Відповідно до частини шостої статті 87 вказаного Закону Громадська рада доброчесності: 1) збирає, перевіряє та аналізує інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); 2) надає Вищій кваліфікаційній комісії суддів України інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); 3) надає, за наявності відповідних підстав, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє; 4) делегує уповноваженого представника для участі у засіданні Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді); 5) має право створити інформаційний портал для збору інформації щодо професійної етики та доброчесності суддів, кандидатів на посаду судді.
Абзацом 2 частини третьої статті 88 Закону № 1402 передбачено, що якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
Статтею 2 Регламенту ГРД, схваленого рішенням Громадської ради доброчесності № 1/2016 від 23.11.2016, передбачено, що завданням Ради як інструменту громадськості, що встановлений Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Регламент ГРД), є утвердження доброчесності та високих стандартів професійної етики у суддівському корпусі. З цією метою Рада сприяє Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям.
Підпунктом 4.10.1 пункту 4.10 Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, затвердженим Рішенням ВККСУ 13.10.2016 № 81/зп-16 (далі - Регламент ВККСУ) передбачено, що інформація щодо судді (кандидата на посаду судді) (далі - інформація) або висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності (далі - висновок) надається до Комісії Громадською радою доброчесності не пізніше ніж за 10 днів до визначеної Комісією дати засідання з проведення співбесіди стосовно такого судді (кандидата на посаду судді) (далі - співбесіда). Інформація або висновок подаються до Комісії у паперовій або електронній формі безпосередньо чи за допомогою засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію подання документів. Приймання Комісією інформації або висновку завершується о 18 год. 00 хв. (о 24 год. 00 хв. у разі направлення електронною поштою) дня, який передує першому з 10 днів до визначеної Комісією дати проведення співбесіди. Інформація або висновок вважаються поданими, якщо отримані Комісією у строк, визначений абзацом третім цього пункту. У разі недотримання Громадською радою доброчесності строку, визначеного абзацом третім цього пункту, питання щодо розгляду матеріалів, вирішується Комісією у складі колегії під час проведення засідання, про що ухвалюється протокольне рішення. Висновок, що надійшов після початку засідання з проведення співбесіди, Комісією не розглядається.
Відповідно до підпункту 4.10.2 пункту 4.10 Регламенту ВККСУ суддя (кандидат на посаду судді) має бути ознайомлений Громадською радою доброчесності з інформацією, що може свідчити про невідповідність його критеріям професійної етики та доброчесності (далі - інформація негативного характеру) або висновком, та має право надати Громадській раді доброчесності відповідні пояснення.
Згідно з приписами статті 19 Регламенту ГРД за результатами аналізу та (або) перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності, якщо визнає: 1) достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку; або 2) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади. Негативна репутація судді або кандидата на посаду судді, недобросовісність можуть згадуватися у висновку, якщо твердження про це обґрунтовується відповідними обставинами. У висновку наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до висновку.
Про необхідність надання саме обґрунтованого висновку йдеться також і у Висновку Ради Європи від 10.04.2017 щодо Регламенту ГРД (п. 3.4), а саме: усі рішення судової ради про призначення, просування по службі, оцінку, дисциплінарну відповідальність та будь-які інші рішення, що стосуються кар'єри суддів, повинні бути обґрунтованими, що кореспондується з вимогами, встановленими у частині другій статті 2 КАС України.
Суд звертає увагу, що поняття «доброчесність» чинним законодавством не визначене, а тому є оціночним поняттям, на чому зауважено також і у згаданому Висновку Ради Європи щодо ГРД, а також у Звіті Ради Європи та Асоціації правників України про результати моніторингу діяльності ГРД в контексті стандартів і рекомендацій Ради Європи.
Як вбачається з наведених норм Закону № 1402 та Регламенту ГРД, обсяг оцінювання, що здійснюється ГРД, обмежується питаннями професійної етики та доброчесності суддів (кандидатів на посаду судді).
Поряд з цим, відповідно до пункту 11 Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді), показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККС України від 03.11.2016 № 143/зп-16, відповідність судді критерію доброчесності оцінюється (встановлюється) за такими показниками:
11.1. Достовірність відомостей, зазначених кандидатом на посаду судді у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, декларації про доходи від професійної діяльності для самозайнятої особи, фізичної особи - підприємця.
11.2. Достовірність відомостей, зазначених кандидатом на посаду судді у декларації родинних зв'язків та декларації доброчесності, а також інших документах, поданих кандидатом.
11.3. Наявність інформації про вчинення кандидатом на посаду судді проступків або правопорушень, які свідчать про його недоброчесність, а також фактів притягнення його до відповідальності.
11.4. Наявність незабезпечених зобов'язань майнового характеру, які можуть мати істотний вплив на здійснення правосуддя.
11.5. Відповідність витрат і майна кандидата на посаду судді та членів його сім'ї, а також близьких осіб задекларованим доходам.
11.6. Дотримання кандидатом на посаду судді законодавства, що регулює його професійну діяльність.
11.7. Надання адвокатом (патентним повіреним) правової допомоги з питань, які відповідають рівню його компетенції.
11.8. Чесність і сумлінність при здійсненні професійної діяльності.
11.9. Інші дані, які можуть вказувати про відповідність кандидата на посаду судді критерію доброчесності.
Ці показники оцінюються за результатами співбесіди та дослідження інформації, яка міститься у досьє кандидата на посаду судді, в тому числі, на підставі висновку Громадської ради доброчесності (за наявності).
Водночас рішенням відповідача від 11.01.2019 було затверджено Індикатори визначення невідповідності суддів (кандидатів на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики (далі - Індикатори), якими встановлено критерії оцінки доброчесності та професійної етики в розрізі відповідних індикаторів.
Серед іншого вказаним рішенням визначено принципи застосування таких критеріїв, зокрема, встановлено, що завдання Громадської ради доброчесності полягає у визначенні наявності обґрунтованих сумнівів щодо доброчесності та професійної етики осіб, які проходять кваліфікаційне оцінювання.
Отже, будь-яке рішення суб'єкта владних повноважень, зокрема й висновок ГРД, має бути обґрунтованим, ґрунтуватись на достовірних обставинах та підтверджуватись відповідними доказами.
Оцінюючи висновок ГРД на предмет його обґрунтованості по суті висвітлених у ньому питань, суд звертає увагу на таке.
З оскаржуваного у справі Висновку вбачається, що підставами для його прийняття стало те, що позивач, будучи суддею Господарського суду Рівненської області:
1) не перебуваючи на робочому місці, ухвалював судові рішення (підпункт 6.5 пункту 6 Індикаторів);
2) не пояснив переконливо джерела походження ліквідного майна, витрат, отриманих благ (його, членів сім'ї чи близьких осіб) (підпункт 4.9 пункту 4 Індикаторів);
3) безпідставно не задекларував своєчасно майно члена сім'ї, що є ліквідним активом (підпункт 4.9 пункту 4 Індикаторів);
5) не вжив достатніх заходів для з'ясування майнового стану осіб, стосовно яких він повинен подати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування, внаслідок чого вказав неправдиву (в тому числі неповну) інформацію (підпункт 4.8 пункту 4 Індикаторів);
6) порушив вимоги несумісності (підпункт 4.12 пункту 4 Індикаторів);
7) допускав порушення правил етики у професійній діяльності, зокрема, порушував права журналістів (підпункт 4.1 пункту 4 Індикаторів).
Надаючи оцінку викладеному в оскаржуваному Висновку, судом взято до уваги наступне.
1. Позивач, не перебуваючи на робочому місці, ухвалював судові рішення (підпункт 6.5 пункту 6 «Старанність» Індикаторів).
Висновок містить перелік судових рішень із зазначенням виду рішення та дати винесення, а саме: «за даними досьє та Єдиного державного реєстру судових рішень Кандидат ухвалив щонайменше 39 судових рішень в період перебування у відпустці чи на навчанні, зокрема: - судові накази від 09.01.2013 і 15.01.2013; - судові накази від 16.05.2013 (1, 2); - судовий наказ від 17.07.2013 та ухвала від 18.07.2013; - судовий наказ від 20.11.2013; - судові накази від 15.01.2014 (1, 2); - судові накази від 23.01.2014 (1, 2, 3, 4, 5); - судові накази (1, 2, 3) та ухвала про виправлення описки від 11.08.2014; - судовий наказ від 26.09.2014; - судові накази (1, 2) від 19.12.2014; - судовий наказ від 12.01.2015; - ухвала про виправлення описки від 16.03.2015; - судові накази від 27.04.2015, 28.04.2015 (1, 2), 29.04.2015; - ухвали від 18.05.2015 (1, 2); - судовий наказ від 26.06.2015; - судовий наказ від 01.10.2015; - судові накази від 16.12.2015 (1, 2); - судовий наказ від 30.03.2016; - судові накази від 24.10.2016 (1, 2, 3, 4); - судовий наказ від 21.11.2016».
При цьому відповідач зазначає, що в період з 2013 по 2017 роки позивач здійснив щонайменше 70 закордонних поїздок. Більшість з цих поїздок були короткотривалими, а для їх здійснення позивач часто брав короткотривалі відпустки без збереження заробітної плати, посилаючись на «сімейні обставини». Водночас в період з 2014 по 2017 роки позивач перебував на посаді голови суду. Саме ці численні поїдки і зумовлюють невідповідність дат, зазначених у судових рішеннях, винесених Кандидатом, датам їх ухвалення
Водночас у Висновку відсутні посилання на джерела відомостей про відсутність позивача на робочому місці у зазначені дати чи на будь-які інші докази, що підтверджують наведену інформацію.
Крім того, відповідно до статті 232 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) судовими рішеннями є ухвали, рішення, постанови, судові накази.
Судовий наказ як форма судового рішення приймається у порядку наказного провадження, тобто у порядку розгляду судом вимог, передбачених статтею 148 ГПК України (без проведення судового засідання).
Разом з тим, у господарському судочинстві є й інша форма судових наказів - це накази, які видаються як виконавчі документи на виконання рішення, яке набрало законної сили. Так, відповідно до частини першої статті 327 ГПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Таким чином, судовий наказ виданий в порядку статті 327 ГПК України не є судовим рішенням, а відтак не підпадає під дію пункту 6 Індикаторів.
Однак у Висновку відсутній аналіз процесуальних документів складених позивачем на їх відповідність критерію «судове рішення».
Крім того, відповідачем не враховано, що Постановою Пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» визначено, що якщо судове рішення місцевого господарського суду переглядалося в суді апеляційної інстанції і наказ видається (надсилається) після здійснення такого перегляду, то дата видачі наказу має збігатися з датою повернення матеріалів справи (матеріалів апеляційного провадження) із суду відповідної інстанції до місцевого господарського суду.
Тобто, Пленум Вищого господарського суду України вказує на те, що дата складання наказу може не співпадати з датою самого наказу.
Також, відповідачем не взято до уваги пояснення позивача про те, що ухвали від 18.05.2015 у справах № 5019/2077/11 та № 918/504/15 ухвалено позивачем під час перебування на робочому місці, про що свідчить протокол автоматизованого розподілу судових справ між суддями від 18.05.2020.
Підставою для відхилення таких пояснень позивача є, на переконання відповідача, наказ № 229 від 16.05.2015 про відбуття позивача у відпустку без збереження заробітної плати за сімейними обставинами строком на один день 18.05.2015.
Однак позивачем подано до суду копію наказу №231 від 18.05.2015 про скасування у зв'язку із службовою необхідністю наказу № 229 від 16.05.2015 «Про надання відпустки без збереження заробітної плати», що підтверджує перебування позивача на роботі та його участь у автоматизованому розподілі судових справ між суддями, а відтак про ухвалення судових рішень перебуваючи на робочому місці.
Таким чином, висновки відповідача про ухвалення позивачем судових рішень не перебуваючи на робочому місці є такими, що не базуються на встановлених фактичних обставинах, а відтак є необґрунтованими.
2. Позивач, не пояснив переконливо джерела походження ліквідного майна, витрат, отриманих благ (його членів сім'ї чи близьких осіб) (підпункт 4.9 пункту 4 «Дотримання етичних норм» Індикаторів).
ГРД висловила сумнів щодо законності набуття колишньою дружиною позивача ОСОБА_2 у власність п'яти земельних ділянок на підставі рішення Луцького міськрайонного суду від 25.11.2009 та придбання нею ще трьох земельних ділянок 24.06.2008 року, 19.11.2008 року та 20.10.2009 року.
Позивач пояснив відповідачу, що його колишня дружина в свій час працювала бухгалтером на декількох комерційних підприємствах, тривалий час була підприємцем (займалась підприємницькою діяльністю на єдиному податку), засновником та співзасновником переліку господарських товариств, отримувала фінансову підтримку від своїх батьків. Водночас, все майно набуте за період подружнього життя було набуте за спільні кошти та було відображене ним в Податковій декларації про майновий стан і доходи за 2011 рік, ще до призначення позивача на посаду судді.
Однак, такі пояснення відповідача не задовольнили.
Щодо вказаного суд зазначає наступне.
Відповідно до приписів статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Це означає, що кожна особа несе відповідальність у межах власних рішень, дій чи бездіяльності і не може нести негативні наслідки за діяння іншої особи. Тобто, особа не може нести відповідальність за дії іншої людини, в тому числі за дії подружжя.
Крім того, відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності набувається нас підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Як вбачається з Висновку, відповідачем встановлено, що ОСОБА_2 набула у власність земельні ділянки на підставі рішення Луцького міськрайонного суду від 25.11.2009 та договорів купівлі-продажу.
При цьому відповідачем не наведено жодних фактичних обставин чи інформації про такі, що свідчать про протиправність дій колишньої дружини при укладанні згаданих правочинів невідповідності закону самих правочинів.
Також суд звертає увагу, що приписами статті 129-1 Конституції України встановлено - суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Таким чином, за відсутності інформації про скасування судового рішення в порядку передбаченому законом, будь-який сумнів в законності відповідного рішення суперечить конституційним засадам здійснення правосуддя в Україні.
Відповідачем у Висновку не наведено інформації про скасування рішення Луцького міськрайонного суду від 25.11.2009, що виключає сумнів в законності набуття права власності на земельну ділянку на підставі вказаного судового рішення.
3. Позивач безпідставно не задекларував своєчасно майно члена сім'ї, що є ліквідним активом (підпункт 4.9 пункту 4 «Дотримання етичних норм» Індикаторів).
ГРД вказує, що позивач не задекларував у декларації за 2018 рік адміністративне приміщення площею 353,4 кв.м. та будівлю майстерні, площею 172,9 кв.м. по АДРЕСА_2, які були подаровані сину позивача 20.04.2018 матір'ю, ОСОБА_2 .
Підпунктом 4.9 пункту 4 встановлено індикатор, що вказує на невідповідність критерію «Дотримання етичних норм», а саме: суддя (кандидат на посаду судді) не пояснив переконливо джерела походження ліквідного майна, витрат, отриманих благ (його, членів сім'ї чи близьких осіб) і/або легальні доходи, на думку розсудливого спостерігача, викликають сумніви щодо достатності для набуття такого майна, здійснення таких витрат, отримання благ.
Однак, відповідач у Висновку не ставить під сумнів джерела походження майна сина позивача та підстави його набуття, вказуючи лише на необхідність декларування такого майна позивачем.
Відтак, суд вважає, що висновки відповідача щодо невідповідності позивача критерію «Дотримання етичних норм» передбаченому підпунктом 4.9 пункту 4 Індикаторів не відповідає фактичним обставинам, оскільки порядок декларування особою уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування виходить за межі регулювання вказаного критерію Індикаторів.
4. Позивач не вжив достатніх заходів для з'ясування майнового стану осіб, стосовно яких він повинен подати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування, внаслідок чого вказав неправдиву (у тому числі неповну) інформацію (підпункт 4.8 пункту 4 «Дотримання етичних норм» Індикаторів).
З Висновку вбачається, що у декларації за 2015 рік позивач не вказав активи своєї дружини, ОСОБА_2 . Позивач пояснив Громадській раді доброчесності, що на момент подання електронної декларації в жовтні 2016 року він уже тривалий час не вів спільного побуту із дружиною, «не мав доступу до правовстановлюючих документів, де власником зазначена моя колишня дружина; електронна декларація подавалась вперше, як відомо, в той час, через перевантаження, погано працював веб-сайт НАЗК та відповідні державні реєстри».
Відповідачем було враховано пояснення позивача в частині недекларування доходів дружини за 2015 рік. Водночас, пояснення позивача в частині недекларування її активів, на переконання відповідача, спростовуються тим, що, по-перше, йому була відомою інформація про активи дружини, оскільки він вказував її у деклараціях за попередні роки. По-друге, і в паперовій декларації за 2015 рік позивач не відобразив інформації про статки дружини, а отже, погана робота веб-сайту НАЗК та державних реєстрів в жовтні-листопаді 2016 року не може пояснити невказання цієї інформації в декларації в березні 2016 року. По-третє, відповідаючи на інше питання Громадської ради доброчесності, позивач вказав, що 04.11.2016 він отримав витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо себе, та надав його копію, внаслідок чого 05.11.2016 подав виправлену декларацію за 2015 рік.
На підставі наведеного дійшов висновку, що позивач не доклав усіх зусиль для того, аби отримати інформацію щодо активів дружини, та неналежно поставився до обов'язку правдиво задекларувати своє майно та майно членів родини.
Суд не погоджується із такими висновками відповідача, оскільки активна поведінка позивача, яка виразилась у тому, позивач отримав витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та подання виправленої декларації за 2015 рік із зазначенням отриманої інформації свідчить про те, що позивачем вживались зусилля та відповідні заходи для з'ясування майнового стану колишньої дружини за умов, коли колишня дружина не була зобов'язана сприяти позивачу у виконанні ним обов'язку щодо декларування.
При цьому, на переконання суду, висновки відповідача про «недостатність зусиль» є суто суб'єктивними оціночними судженнями, які не підкріплені жодними обґрунтуваннями, а відтак не можуть братись до уваги.
5. Позивач порушив вимоги щодо несумісності (підпункт 4.12 пункту 4 «Дотримання етичних норм» Індикаторів).
Відповідачем встановлено, що у квітні 2017 року в програмі антикорупційних журналістських розслідувань «Слідство.Інфо» було оприлюднено матеріал «Суддя-господар з Рівного і словацький бізнес», в якому йшлося про те, що позивач причетний до словацької компанії «Vellex». Так, відповідно до інформації з офіційного реєстру Словаччини, позивач впродовж певного періоду, який збігається з часом його перебування посаді судді, входив до складу довірених осіб компанії.
Як вбачається з висновку, позивач надав Громадській раді доброчесності копію нотаріально завіреного перекладу заяви від 18.04.2018 за підписом довіреної особи цієї компанії, відповідно до якої особа, що має ім'я, дату народження та адресу такі ж, як і в позивача, була довіреною особою компанії в період з 2014 по 2018 роки.
Позивач пояснив, що у 2012 році видавав довіреність на ім'я юриста зі Словаччини ОСОБА_4 представляти його інтереси, а той, діючи без відома позивача, нібито зареєстрував його довіреною особою цією компанії. Як стверджує позивач, він одразу ж анулював довіреність, коли дізнався про цей факт.
Однак, пояснення позивача видались Громадській раді доброчесності непереконливими, оскільки до складу довірених осіб кампанії, як видно з витягу, тривалий входила також колишня дружина позивача. Більше того, позивач не надав копії документів, які підтверджують анулювання довіреності, та саму довіреність, яка би підтвердила, що позивач не уповноважував ОСОБА_4 вносити позивача до складу довірених осіб будь-яких компаній.
Також, відповідач вказує, що за даними досьє, у 2016 році позивач щонайменше один раз перетинав кордон України зі Словаччиною, а загалом в період з 2013 по 2017 роки позивач здійснив 70 поїздок за кордон, переважно короткотривалих.
З наведених міркувань відповідач дійшов висновків, що позивач не спростував сумніву щодо його причетності до діяльності компанії у Словаччині.
Підпунктом 4.12 пункту 4 встановлено індикатор, що вказує на невідповідність критерію «Дотримання етичних норм», а саме: суддя (кандидат на посаду судді) порушив вимоги щодо несумісності, наприклад, не передав права на управління своєю часткою в господарському товаристві.
Зміст порушення вимог щодо несумісності розкрито в положеннях статті 54 Закону № 1402. Зокрема, приписами вказаної норми визначено, що суддя не може поєднувати свою діяльність із підприємницькою, адвокатською діяльністю, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу (крім викладацької, наукової чи творчої), а також входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку; особи, які є власниками акцій або володіють іншими корпоративними правами чи мають інші майнові права або інший майновий інтерес у діяльності будь-якої юридичної особи, що має на меті отримання прибутку, зобов'язані передати такі акції (корпоративні права) або інші відповідні права в управління незалежній третій особі (без права надання інструкцій такій особі щодо розпорядження такими акціями, корпоративними або іншими правами, або щодо реалізації прав, які з них виникають) на час перебування на посаді судді; суддя може отримувати відсотки, дивіденди та інші пасивні доходи від майна, власником якого він є.
В оскаржуваному Висновку відсутні будь-які дані про вчинення позивачем будь яких дій, що підпадають під ознаки діяльності вказані у зазначеній нормі та які підпадають під вимоги щодо несумісності згідно приписів Закону № 1402.
При цьому, суд зазначає, що чинне законодавство України не містить визначення загального поняття «довірена особа», однак з практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції слід дійти висновку, що довірена особа це особа, якій довіритель доручає виконувати за нього певні функції. Таким чином, наявні підстави для застосування до цього поняття ознак інституту представництва закріплених в ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Враховуючи спрямованість волі осіб учасників правочину, представництво є одностороннім правочином. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, при цьому для укладання такого правочину волевиявлення довіреної особи не є обов'язковим та необхідним. Відтак довірена особа може не знати про наділення її тими чи іншими повноваженнями і, на відміну від двостороннього правочину (договору), який є погодженим волевиявленням двох сторін та передбачає взаємні права та обов'язки, не зобов'язана вчиняти будь які дії на користь довірителя.
Таким чином, факт наділення особи статусом «довіреної особи» не свідчить про вчинення такою особою юридично значимих дій, тобто дій, що тягнуть юридичні наслідки для учасників такого правочину.
На підтвердження наведеного позивачем надано суду належним чином засвідчений переклад на українську мову заяви довіреної особи компанії «Vellex» від 18.04.2018, відповідно до якого, громадянин ОСОБА_1 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 був довіреною особою компанії «Vellex» в період з 18.12.2014 по 20.03.2018, при цьому ОСОБА_1 протягом вказаного періоду не очолював жодної іншої керівної посади товариства і не отримував жодного прибутку з підприємства, також вказує, що довірена особа згідно законодавства Словацької Республіки не є працівником і не має права на заробітну плату.
Також суд не бере до уваги посилання відповідача на відвідування позивачем Словацької Республіки чи інші закордонні поїздки позивача, оскільки відповідачем не встановлено жодного зв'язку між цими поїздками та порушенням позивачем вимог щодо несумісності.
Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку про безпідставність висновків відповідача про порушення позивачем вимог щодо несумісності.
6. Позивач допускав порушення правил етики у професійній діяльності, зокрема, порушував права журналістів (підпункт 4.1 пункту 4 «Дотримання етичних норм» Індикаторів)
Висновком встановлено, що 02.04.2015 відбулися збори суддів Господарського суду Рівненської області з обрання голови суду. У зборах мали намір взяти участь журналісти місцевого видання «Четверта влада». Однак до приміщення, де проводились збори, журналістів спочатку не пустили з посиланням на те, що вони не подали клопотання про свою участь, а потім судді на зборах прийняли рішення, яким дозволили журналістам бути присутніми, однак заборонили проводити відеофіксацію.
На момент проведення зборів позивач був головою суду, а за результатами проведення зборів його обрали головою строком ще на два роки.
У перерві між позивачем та журналістом видання ОСОБА_5 відбувся діалог, з якого вбачається, що позивач не вживав розумних заходів для підтримки етикету, а в очах розсудливого спостерігача поведінка Кандидата не є правильною та справедливою.
З наведених фактичних обставин відповідач дійшов висновків про порушення правил етики у професійній діяльності, зокрема, порушення прав журналістів щодо заборони фіксацій ходу проведення зборів суддів.
На пояснення своїх дій позивачем було надано ГРД та суду копії постанови Рівненського окружного адміністративного суду від 10 липня 2015 року у справі № 817/1432/15, якою було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_5 до Господарського суду Рівненської області, Зборів суддів Господарського суду Рівненської області, Голови господарського суду Рівненської області ОСОБА_1., в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив:
- визнати протиправними дії відповідачів по обмеженню доступу до публічної інформації, а саме по перешкоджанню позивачу в тому, щоб бути присутнім на відкритих зборах суддів Господарського суду Рівненської області 02 квітня 2015 року та проводити відеозйомку;
- визнати протиправним і скасувати рішення зборів суддів Господарського суду Рівненської області від 02 квітня 2015 року в частині відмови в запрошенні представників засобів масової інформації з можливістю здійснення ними відеофіксації проведення зборів суддів;
- визнати відсутність компетенції у відповідачів вирішувати питання щодо обмеження доступу журналістів до зборів суддів та відносно проведення відеофіксації перебігу зборів суддів;
- визнати протиправними дії голови Господарського суду Рівненської області ОСОБА_1. по фізичному перешкоджанню позивачу, як журналісту, бути присутнім на відкритих зборах суддів Господарського суду Рівненської області 02 квітня 2015 року;
- зобов'язати відповідачів утримуватись від порушень права позивача на доступ до публічної інформації, зокрема не створювати перешкод у доступі до відкритих заходів, які проводяться відповідачами.
Також позивачем було надано копії ухвали Житомирського апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2015 року та постанови Верховного Суду від 07 лютого 2018 року, якими залишено в силі постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 10 липня 2015 року.
Як вбачається із вказаних судових рішень, питання щодо присутності журналістів на зборах суддів та можливість здійснення відеозйомки було вирішено не позивачем, як головою суду, а самими зборами суддів в межах компетенції зборів та у відповідності до вимог чинного законодавства, що, в свою чергу, виключає відповідальність позивача за такі дії та рішення.
Таким чином, зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що висновки ГРД про невідповідність кандидата на посаду судді Вищого суду з питань інтелектуальної власності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, викладені в оскаржуваному Висновку не відповідають фактичним обставинам встановленим судом, зроблені без врахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а також з внаслідок невірного тлумачення законодавства.
Суд зазначає, що хоча відповідач і наділений правом за результатами аналізу та/або перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді), приймати висновок щодо невідповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та/або доброчесності, проте такий висновок не повинен ґрунтуватися на припущеннях або на інформації із сумнівних джерел без належної перевірки, а має бути вмотивованим та ґрунтуватися на достовірній інформації.
Статтею 20 Регламенту ГРД передбачено, що член Ради, отримавши завдання щодо збору, перевірки та аналізу інформації про суддю або з власної ініціативи проводить збір такої інформації.
З метою збору інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член Ради:
1) організовує пошук інформації на інформаційному порталі Ради, в інших джерелах в Інтернеті;
2) організовує пошук інформації у кореспонденції Ради;
3) організовує пошук інформації у відкритих державних реєстрах;
4) здійснює інші дії відповідно до рекомендованого алгоритму збору, перевірки та аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді), а також додаткові дії, які вважає необхідними (частина друга статті 20 Регламенту ГРД).
Наведене свідчить про те, що перелік дій членів ГРД під час збирання інформації відносно судді не є вичерпним.
Однак, отримана інформація про суддю повинна бути перевірена з метою її оцінки та достовірності, як це випливає з частини першої статті 21 Регламенту ГРД.
Частиною другою цієї статті Регламенту ГРД передбачено, що з метою перевірки інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член Ради:
1) з'ясовує і оцінює надійність джерела інформації;
2) порівнює інформацію з різних джерел;
3) робить необхідні запити на доступ до публічної інформації;
4) звертається за консультаціями до осіб, які можуть надати експертну допомогу;
5) звертається за додатковою інформацією до очевидців;
6) здійснює інші дії відповідно до рекомендованого алгоритму збору, перевірки та аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді), а також інші дії, які вважає необхідними.
Отже, перелік дій, які може вчиняти член ГРД для перевірки інформації, також не є вичерпним.
Аналіз інформації про суддю (кандидатів на посаду судді) проводиться з метою визначення релевантності інформації для цілей кваліфікаційного оцінювання та підготовки проекту рішення або висновку Ради щодо судді (частина третя статті 21 Регламенту ГРД).
З висновку ГРД та інших матеріалів справи не вбачається, що відповідач мав будь-які перешкоди для з'ясування обставин, які на думку відповідача, свідчать про недоброчесну поведінку позивача.
Невчинення дій щодо перевірки отриманої інформації свідчить не лише про неповне збирання інформації, а й про відсутність наміру щодо надання об'єктивної характеристики позивачу з метою здійснення його кваліфікаційного оцінювання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, що, в свою чергу, розцінюється як невикористання повноважень з метою, з якою це повноваження надано.
Суд вважає, що прийняття відповідачем як суб'єктом владних повноважень рішення щодо позивача про невідповідність критеріям доброчесності та професійної етики без перевірки отриманої інформації з інших джерел свідчить про те, що таке рішення прийнято без урахування всіх обставин справи, що мають значення для прийняття рішення, базується на припущеннях відповідача щодо певних обставин, тобто необґрунтовано.
Виходячи з системного аналізу наведених правових норм та обставин справи, суд дійшов висновку, що необхідним для прийняття ГРД висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики є визнання ГРД достовірною інформації, яка є достатньою для такого висновку, або наявність обґрунтованого сумніву щодо доброчесності та професійної етики особи, що має ґрунтуватись на чітких, формалізованих та об'єктивних критеріях такого визнання (оцінювання) і повинно підтверджуватися достатньою і достовірною інформацією.
Таким чином, згідно з положеннями статті 87 Закону № 1402 та статті 19 Регламенту ГРД, висновки ГРД повинні бути обґрунтованими, а викладені в них обставини - достовірно підтвердженими. Лише належно обґрунтовані висновки (із чітким викладенням фактів і доказів, а також оцінка доказів з ретельним віднесенням факту до відповідної категорії) дають основу для висновку про недоброчесність. Належно обґрунтовані висновки мають містити мінімальні складові (правову підставу, встановлені факти, оцінку доказів, віднесення факту до відповідної категорії тощо) та слугують основою для правильного та справедливого рішення. Окрім того, лише належно викладені рішення можуть бути основою для формування практики визнання поведінки недоброчесною та такою, що порушує правила етики судді.
Водночас, ГРД під час складання своїх рішень, не повинна перебирати на себе компетенцію інших органів влади в частині встановлення фактів, що згідно з нормами чинного законодавства України прямо не належать до компетенції ГРД, а віднесені до компетенції інших органів держави, зокрема, наводити висновки щодо достатності підстав вважати встановленими відповідні обставини, у разі відсутності рішення такого компетентного органу, прийнятого у визначеному чинним законодавством України порядку.
Підсумовуючи викладене у сукупності, суд вважає, що викладені в оскаржуваному висновку доводи ГРД не є достатніми для висновку про наявність обґрунтованого сумніву чи можливість виникнення обґрунтованого сумніву щодо відповідності позивача критерію доброчесності чи професійної етики.
Пунктом 4.10 розділу IV Регламенту ВККСУ, визначено порядок розгляду Комісією інформації щодо судді (кандидата на посаду судді), висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, наданих громадською радою доброчесності.
Відповідно до положень підпункту 4.10.3 зазначеного пункту, інформація або висновок мають бути підписані усіма членами Громадської ради доброчесності, які брали участь в ухваленні рішення про надання Комісії інформації або висновку.
До інформації або висновку додається витяг з протоколу із зазначенням результатів голосування щодо їх надання Комісії.
У разі недотримання Громадською радою доброчесності зазначених вимог Комісія у складі колегії може ухвалити рішення про залишення без розгляду такої інформації або висновку.
Відповідно до частини шостої статті 87 Закону № 1402 Громадська рада доброчесності надає Вищій кваліфікаційній комісії судців України інформацію щодо судді (кандидата на посаду судці) та за наявності відповідних підстав, висновок про невідповідність судді (кандидата па посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судці або до суддівського досьє.
Згідно з пунктом 4.1 розділу IV Порядку формування і веденим суддівського досьє, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 15.11.2016 №150-зп-16, до повноважень секретаріату Комісії віднесено ведення суддівського досьє.
Пунктом 4.20 розділу IV зазначеного Порядку передбачено, що висновок Громадської ради доброчесності підлягає включенню до суддівського досьє невідкладно після його надходження до Комісії.
Проте, в порушення імперативної вимоги щодо підписання висновку про невідповідність судді критеріям доброчесності та професійної етики всіма членами ГРД які брали участь у голосуванні, оскаржуваний висновок містить лише електронний цифровий підпис координатора ГРД.
Відтак, вищевказаний висновок не множна вважати таким, який прийнятий та затверджений відповідно до вимог Регламенту ВККС.
Протокол, який був наданий ВККС є протоколом електронного голосування щодо затвердження рішення про надання інформації.
При опрацюванні відповідних файлів секретаріатом Комісії та роздрукуванні зазначеного файлу по кожному судді для формування суддівського досьє протокол (витяг з протоколу) друкується окремим документом.
Таким чином, ГРД, як суб'єкт владних повноважень, не дотрималась вказаних вимог Конституції України, Закону №1402 та Регламенту ВВКС, вчинивши порушення процедури прийняття оскаржуваного Висновку, що додатково до вищенаведеного свідчить про його протиправність.
Враховуючи викладене у сукупності, суд вважає, що оскаржуваний висновок ГРД від 26.07.2019 не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності та розсудливості, встановленим частиною другою статті 2 КАС України, прийнятий без урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення, є протиправним та порушує права та законні інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом скасування відповідного рішення суб'єкта владних повноважень.
Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких гуртуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Всупереч наведеним вимогам відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не надано жодних заперечень проти позовних вимог, жодних доказів в обґрунтування викладеного у оскаржуваному висновку та на спростування викладених обставин позивачем в позовній заяві.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.
Керуючись статтями 243, 245, 246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Громадської ради доброчесності (03109, м.Київ, вул.Генерала Шаповала, 9), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Вища кваліфікаційна комісія суддів України (01601, м.Київ, вул.Липська, 18/5) про визнання протиправним та скасування висновку задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати Висновок Громадської ради доброчесності про невідповідність кандидата на посаду судді Вищого суду з питань інтелектуальної власності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений 26 липня 2019 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя Ф. А. Волдінер