справа№380/3723/20
20 липня 2020 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кравціва О.Р. розглянув в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за затримку виплат при звільненні.
Суть справи.
До Львівського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (далі - позивач) із позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ) про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку в сумі 114334,90 грн. за затримку виплати при звільненні 17.08.2019 по 13.05.2020 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки.
В обґрунтування позову зазначено те, що при звільненні позивачки 17.08.2019 з військової служби їй протиправно невиплачено суми компенсації за невикористану відпустку. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 у справі 1.380.2019.006150, яке набрало законної сили, позов позивача до ВЧ НОМЕР_1 задоволено частково, визнано протиправними дії відповідача щодо ненарахування та невиплати при звільненні зі служби позивача грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як жінці військовослужбовцю, яка має дітей за 2016-2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16.08.2019; зобов'язано відповідача нарахувати й виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як жінці військовослужбовцю, яка має дітей за період 2016 по 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16.08.2019. Оскільки остаточний розрахунок з позивачкою здійснено лише 14.05.2020, позивачка вважає, що з врахуванням приписів ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України на виплату середнього заробітку за весь час затримки виплати при звільненні.
Ухвалою суду від 21.05.2020 провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами.
01.06.2018 від позивача надійшло клопотання про врахування постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 при вирішенні даної справи.
19.06.2020 за вх.№5647ел. від відповідача надійшов відзив на позовну заяву. Відповідач зазначив, що Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджено наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018. Позивача виключено зі списків особового складу з 16.08.2019, грошове забезпечення позивачу надано повністю, усі виплати у зв'язку зі звільненням виплачено у повному обсязі, позивачем не оскаржувалися; фактичний розрахунок щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як матері двох дітей до 15 років, одна, з яких є інвалідом з дитинства здійснено на виконання рішення суду 27.01.2020, тобто між сторонами існував спір щодо необхідності виплати коштів. В обґрунтування своєї позиції відповідач також покликався на позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15 щодо необхідності застосування норм спеціального законодавства, а не трудового; рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010 щодо можливості здійснення компенсації за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 Кодексу Законів про працю України лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати та неможливості отримати компенсацію, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
Також відповідач вказав, що грошова компенсація військовослужбовцям за невикористану додаткову відпустку не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, а відтак не підпадає під дію Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та ст.ст. 116, 117 Кодексу Законів про працю України.
За таких обставин ВЧ НОМЕР_1 вважає, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України є безпідставними. У задоволенні позову просив відмовити повністю.
Згідно зі ст. 258 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
На підставі ст. 262 КАС України розгляд справи проводиться в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, за наявними у справі матеріалами.
Суд на підставі позовної заяви, відзиву, а також долучених письмових доказів, -
Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 №166 (по стройовій частині) від 16.08.2019 солдата військової частини за контрактом ОСОБА_1 , кухаря господарчого відділення взводу забезпечення самохідно-артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи, звільненої наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 16.08.2019 №74-РС відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» від 04.04.2006 з військової служби у запас за підпунктом «к» (які проходять військову службу за контрактом, дію якого продовжено понад встановлені строки за період до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації, та які вислужили не менше 18 місяців з дати подовження дії контракту, якщо вони не висловили бажання продовжити військову службу під час особливого періоду), слід вважати такою, що посаду здала 16.08.2019. З 16.08.2019 ОСОБА_1 виключена з списків особового складу частини, знята з усіх видів забезпечення і продовольчого забезпечення за нормою №1 (каталог) (обід) з 17.08.2019 і направлена для зарахування на військовий облік до Новомосковського ОМТЦК та СП Дніпропетровської області.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 у справі №1.380.2019.006150 за позовом ОСОБА_1 до ВЧ НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, позов задоволено частково; визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати при звільненні зі служби ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як жінці військовослужбовцю, яка має дітей за 2016-2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16.08.2019; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати й виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як жінці військовослужбовцю, яка має дітей за період 2016 по 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16.08.2019; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вказане рішення набрало законної сили 27.02.2020.
Згідно з випискою за картковим рахунком ОСОБА_1 №244 від 15.05.2020, виданою філією Львівського обласного управління Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» їй 14.05.2020 виплачено грошову компенсацію відпустки як матері двох дітей в сумі 27803,40 грн.
Позивач вважає, що оскільки остаточний рахунок при звільненні з нею здійснено відповідачем лише 14.05.2020, за приписами ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України вона має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. У зв'язку з чим звернулася до суду із цим позовом.
Вирішуючи справу, суд керується таким.
Завданням адміністративного судочинства України відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 (далі Закон №2011-ХІІ), який встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
У рішенні Верховного Суду у зразковій справі від 16.05.2019 справа №620/4218/18 адміністративне провадження №Пз/9901/4/19 суд вказав, що: відповідно до ч. 8 ст. 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Відповідно до частини 14 статті 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
З позиції Верховного Суду у вказаній вище справі, компенсація невикористаних відпусток має відбуватися при звільненні, відтак невиплата компенсації за навикористані відпустки є несвоєчасним розрахунком при звільненні.
Відповідно до п. 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України №260 від 07.06.2018 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197, далі - Наказ №260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Враховуючи вищевикладене, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 19 Закону №504/96-ВР «Про відпустки» від 05.11.1996.
Право ОСОБА_1 на грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як жінці військовослужбовцю, яка має дітей за 2016-2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16.08.2019, як і протиправність дій військової частини щодо її ненарахування та виплати при звільненні зі служби позивача встановлено рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 у справі №1.380.2019.006150, яке набрало законної сили 27.02.2020.
Судом встановлено, що відповідні кошти (компенсацію) в сумі 27803,40 грн. перераховано на картковий рахунок позивача 14.05.2020, що підтверджується банківською випискою та не заперечується відповідачем.
Згідно з нормою ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за неотримане речове майно) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про доцільність застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби з Збройних Сил України.
При виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд відповідно до приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховує висновки щодо їх застосування, викладені в постановах Верховного Суду від 01.03.2018 у справі №806/1899/17 та від 31.05.2018 у справі №823/1023/16.
Оскільки грошову компенсацію за невикористані відпустки позивачу не виплачено в день його виключення із списків особового складу та всіх видів забезпечення 16.08.2019, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з ОСОБА_1 повного розрахунку.
Враховуючи положення ст. 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) зауважено, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Своєю чергою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 (провадження №11-1329апп18) вказано, що під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ тлумачить поняття якість закону так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах C.G. та інші проти Болгарії (C. G. аnd Others v. Bulgaria) від 24 липня 2008 року, заява №1365/07, п. 39, Олександр Волков проти України від 29 січня 2013 року, заява №21722/11, п. 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах Кантоні проти Франції (Cantoni v. France) від 11 листопада 1996 року, заява №17862/91, п. 31-32, Вєренцов проти України від 11 квітня 2013 року, заява №20372/11, п. 65).
Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження №21-1765а15).
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі №21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.
За змістом рішення у справі «Меньшакова проти України», позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.
Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі Waiteand Kennedy v. Germany, заява №26083/94, п. 54).
Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів ст. 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015, провадження №21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №821/1083/17.
Водночас ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст. 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
З урахуванням таких висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у вказаній Постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17, суд вважає необґрунтованими покликання відповідача на те, що ст. 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають після судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Суд також звертає увагу на те, що остаточний розрахунок з позивачем проведено 14.05.2020 на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 у справі № 1.380.2019.006150.
З огляду на викладене, оскільки остаточний розрахунок з ОСОБА_1 у зв'язку із звільненням шляхом виплати належної їй суми грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як жінці військовослужбовцю, яка має дітей за 2016-2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16.08.2019, стягненню з відповідача підлягає середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 17.08.2019 по 13.05.2020 за затримку терміном 271 день.
Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» №100 від 08.02.1995, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (п. 5 Порядку №100).
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Позивач проходила військову службу за контрактом в Збройних Силах України, безпосередньо у ВЧ НОМЕР_1 з 13.09.2013.
Судом встановлено, що розмір місячного грошового забезпечення позивача становив 12868,10 грн., зокрема таку суму вказано у наказі №166 від 16.08.2020.
Тобто позивач отримувала таку суму грошового забезпечення і перед звільненням у червні та липні 2019 року, про що вона вказує у позовній заяві.
Таким чином показник середньоденного грошового забезпечення позивача становить 421,90 грн. ((12868,10 грн.+12868,10) / (30 днів (червень 2019) + 31 день (липень 2019))
Оскільки остаточний розрахунок із позивачем у зв'язку із звільненням проведено шляхом виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як жінці військовослужбовцю, яка має дітей за 2016-2019 роки 14.05.2020 при виключенні її із списків особового складу частини 16.08.2019, середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за вказаний період із розрахунку 421,90 грн. за день затримки тривалістю 271 день складатиме 114334,90 грн.
Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівнику не виплачено належних йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
При задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
При розгляді даної справи суд враховує правові позиції: Верховного Суду України, викладену у постанові від 24.10.2011 у справі №6-39цс11; постанові Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999; постанові Верховного Суду від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а (К/9901/8793/18), а також висновки Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 та вважає за доцільне застосувати принцип співмірності, з урахуванням розміру недоплаченої суми, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставин, за яких було встановлено наявність заборгованості, а також дій відповідача щодо її виплати тощо.
Така позиція суду узгоджується і з позиціями, викладеними у постановах Верховного Суду від 30.10.2019 у справі №806/2473/18, від 24.07.2019 у справі №805/3167/18-а, а також у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03.04.2019 у справі №662/1626/17, від 17.01.2019 у справі №2-1579/11.
Оскільки відповідач виплатив відповідну компенсацію після набрання законної сили рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 у справі №1.380.2019.006150 (27.02.2020) та на його виконання лише 14.05.2020, сума компенсації за невикористані відпустки 27803,40 грн., і є більш ніж вчетверо меншою від нарахованого позивачем середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 114334,90 грн., суд вважає за доцільне застосувати до спірних правовідносин принцип співмірності.
Варто зазначити, що істотність частки компенсації за невикористану відпустку в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 27803,40 грн./ 114334,90 грн. (сума компенсації за невикористані відпустки/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,2432.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 421,90 грн. (середньоденне грошове забезпечення) х 0,2432 х 271 (кількість днів затримки розрахунку) = 27806,25 гривень.
Отже з врахуванням принципу справедливості та співмірності суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 27806,25 грн. з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
Така позиція суду щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин узгоджується із позиціями, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №806/345/16, від 18.07.2018 у справі №825/325/16, від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а, а також у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі №6-39цс11.
Стосовно покликань відповідача на норми Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» такі судом оцінюються критично, оскільки у даному випадку предметом позову є стягнення середнього грошового забезпечення на користь позивача за затримку розрахунку при звільненні у порядку передбаченому ст.ст. 116, 117 КЗпП України.
Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку те, що такий підлягає задоволенню частково.
Оскільки позивач згідно з ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, враховуючи приписи ст. 139 КАС України, судові витрати стягненню зі сторін не підлягають.
Керуючись ст.ст. 19, 22, 25, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 263, п.п. 15.5 п. 15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України, суд -
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 27806 (двадцять сім тисяч вісімсот шість) грн. 25 коп.
3. У задоволенні інших вимог позовної заяви відмовити.
4. Судові витрати зі сторін не стягувати.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення складено та підписано 20.07.2020.
Суддя Кравців О.Р.