08 липня 2020 рокуЛьвівСправа № 300/181/20 пров. № А/857/6427/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді: Матковської З.М.,
суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.,
при секретарі судового засідання: Омеляновської Л.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2020 року у справі №300/181/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та стягнення коштів (головуючий суддя першої інстанції Гундяк В.Д., місце ухвалення м. Івано-Франківськ),-
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 в якому просить визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення повного розрахунку при звільненні та стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на його користь середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату індексації грошового забезпечення за період із 19.02.2019 по день фактичної виплати заборгованості індексації грошового забезпечення 24 грудня 2019 року терміном 308 днів із розрахунку 627,63 грн. в день із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2020 року в позові відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивачем подана апеляційна скарга, в якій зазначає, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального права та невірним встановленням обставин у справі. Доводи апелянта зводяться до того, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що на спірні правовідносини не розповсюджуються вимоги ст.ст.116, 117 КЗпП України. Оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб з військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми трудового законодавства. Статтею 116 КЗпП України чітко визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку. Просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимоги в повному обсязі.
Відповідачем поданий відзив на апеляційну скаргу, суть якого зводиться до того, що рішення суду є законним та обґрунтованим, прийнятим з дотриманням норм процесуального права, при повному та всебічному з'ясуванні судом обставин, що мають значення для справи, доведеністю обставин, що мають значення для справи. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Учасники справи в судове засідання не прибули, хоча належним чином були повідомлений про дату судового засідання. Згідно із ч. 2 ст. 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом встановлено та з матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 , проходив військову службу в військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командувача Повітряних Сил Збройних Сил України №769 від 29 грудня 2018 року його було звільнено у запас за п.п. «б» (за станом здоров'я) п. 2 ч. 2 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а 19 лютого 2019 року наказом командира військової частини НОМЕР_1 №41 виключено зі списків особового складу військової частини
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду № 300/1069/19 від 23 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2019 року, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення під час проходження військової служби в період з 01 січня 2016 року по 01 березня 2018 року, та зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення під час проходження військової служби в період з 01 січня 2016 року по 01 березня 2018 року.
Відповідно до наявних в матеріалах справи доказів, 24.12.2019 року позивачу було виплачено заборгованість із індексації грошового забезпечення, яка виникла на день його звільнення із військової служби, в сумі 30898,32 грн на виконання вищевказаних судових рішень.
Суд першої інстанції в позові відмовив з тих підстав, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Проте апеляційний суд вважає висновки суду першої інстанції невірними з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
При ухваленні рішення, суд ураховує висновки Пленуму Верховного Суду України, викладені в його постанові від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», у якій, зокрема, зазначено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
З вказаного вище убачається висновок, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, з урахуванням зазначеного, в контексті приписів ст.ст.116, 117 КЗпП України колегія суддів дійшла висновку, що останні визначають відповідальність установи (організації, підприємства) за затримку розрахунку при звільненні та спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Викладений висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 08.02.2018 у справі №805/977/16-а.
Судом встановлено, що 19.02.2019 позивача виключено зі списку особового складу та всіх видів забезпечення.
Натомість, остаточний розрахунок проведено з ним лише 24.12.2019.
Тобто, остаточний розрахунок відповідачем здійснено не в день фактичного звільнення ОСОБА_1 , а з порушенням строків, встановлених ст.116 КЗпП України.
Таким чином, затримка остаточного розрахунку з позивачем відбулась з моменту звільнення позивача з 19.02.2019 по день фактичної виплати 24.12.2019.
Щодо доводів представника відповідача, викладених у відзиві, колегія суддів зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за неотримане речове майно) не врегульовані положеннями спеціального законодавства.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст. ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 та постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16.
Відтак, системний аналіз спеціального законодавства та положень КЗпП України через призму правової позиції Верховного Суду свідчить про помилковість доводів представника відповідача щодо відсутності підстав для застосування до спірних відносин норм КЗпП України, тому апеляційним судом до уваги не беруться.
Пунктами 5, 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середньомісячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Позивач наполягає на стягненні середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення) за період із 19.02.2019 по день фактичної виплати заборгованості індексації грошового забезпечення 24.12.2019 терміном 308 дні із розрахунку 627,63грн. в день у сумі 193 312,50грн.
Отже, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає середній заробіток за не своєчасний розрахунок при звільненні за період із 19.02.2019 по день фактичної виплати заборгованості індексації грошового забезпечення 24.12.2019 терміном 308 дні із розрахунку 627,63грн. в день у сумі 193312,50 грн.
Щодо позовної вимоги про проведення разом із виплатою середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні одночасної компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44 (надалі - Порядок №44), суд зазначає таке.
Порядком №44 дійсно передбачена щомісячна грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ) у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби.
Однак необхідно звернути увагу на те, що пункт 1 Порядку №44 визначає умови та механізм такої компенсації у зв'язку з виконанням перерахованими у цьому пункті особами своїх обов'язків під час проходження служби.
У відповідності до абз.1 п.2 Порядку №44, грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Згідно з п.4 Порядку №44, виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Проте, зазначена виплата (середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні) не передбачена в структурі грошового забезпечення, а є санкцією, мірою відповідальності роботодавця за несвоєчасний розрахунок при звільненні працівника (військовослужбовця), відтак не є виплатою у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
До того ж обов'язок зазначеної виплати у відповідача виник не у зв'язку з виконанням позивачем обов'язків служби, як це передбачено п. 1 Порядку №44, а також право на виплату таких сум він набув не у зв'язку з виконанням обов'язків під час військової служби (п.2 Порядку №44), а через протиправну бездіяльність відповідача, як це встановлено судом, що пов'язана з невчасною виплатою грошового забезпечення.
З урахуванням викладеного, суд критично оцінює позицію, що викладена позивачем у позові в частині щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, оскільки такі вимоги позивача суперечать пунктам 1 та 2 Порядку №44.
Таким чином, вимога позивача про проведення разом із виплатою середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок про звільненні із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку №44, задоволенню не підлягає.
Вказані вище обставини є безсумнівною підставою для скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нової постанови про часткове задоволення позовних вимог з наведених вище підстав.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову скасуванню та апеляційним судом приймається нове рішення про часткове задоволення позову з наведених вище підстав.
Щодо розподілу судових витрат.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З урахуванням наведеного вище підлягають стягненню з бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрати по сплаті судового збору за подання адміністративного позову в сумі 1933,13 грн. та за подання апеляційної скарги в сумі 2899,70 грн., а усього 4832,83 грн.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2020 року у справі №380/1784/20 - скасувати та прийняти нову постанову, якою позові вимоги задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 .
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату індексації грошового забезпечення за період із 19.02.2019 по день фактичної виплати заборгованості індексації грошового забезпечення 24 грудня 2019 року терміном 308 днів із розрахунку 627,63 грн. в день у розмірі 193312, 50 грн.
У задоволені решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 4832 (чотири тисячі вісімсот тридцять дві) грн. 83 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий суддя З. М. Матковська
судді О. І. Довга
І. І. Запотічний
Повне судове рішення складено 20.07.2020р.