П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
16 липня 2020 р.м. ОдесаСправа № 400/4751/19
Місце ухвалення рішення суду 1 інстанції: м. Миколаїв;
Дата складання повного тексту рішення суду 1 інстанції:
23.03.2020 року;
Головуючий в 1 інстанції: Птичкіна В.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:
Головуючого судді - Єщенка О.В.
суддів - Димерлія О.О.
- Танасогло Т.М.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 березня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України, Департаменту фінансів Міністерства оборони України про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив визнати протиправною бездіяльність Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України щодо ненарахування позивачу грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2015 рік та 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 15.08.2018 року; визнати протиправною бездіяльність Департаменту фінансів Міністерства оборони України щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 15.08.2018 року; зобов'язати Департамент фінансів Міністерства оборони України нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 15.08.2018 року, а також середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач проходив військову службу в Збройних Силах України на посаді заступника начальника організаційно-планового управління Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України. Під час звільнення зі служби відповідачами в порушення вимог Законів України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про відпустки», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не включено у наказ відомості про нарахування грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки та не проведено її виплату. Зазначені обставини свідчать про порушення прав позивача та соціальних гарантій військовослужбовця, не одержання у встановлений термін належного грошового забезпечення при звільненні, у зв'язку із чим він вимушений звернутись до суду із цим позовом.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 березня 2020 року адміністративний позов задоволено. Суд визнав протиправною бездіяльність Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 15.08.2018 року. Зобов'язав Головне управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 15.08.2018 року. Зобов'язав Головне управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку. У задоволенні позовних вимог до Департаменту фінансів Міністерства оборони України суд відмовив.
Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у рік звільнення військовослужбовця зі служби у разі невикористання ним щорічної основної або додаткової відпустки виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки. Норми вказаного Закону не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби.
У тому числі, суд першої інстанції вказав на те, що не проведення належного розрахунку при звільненні призвело до неповного грошового забезпечення позивача і такі дії підлягають компенсації в порядку, визначеному Кодексом законів про працю України.
Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу Головним управлінням розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України протиправно не було проведено усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період 2015 та 2018 роки.
Разом з цим, з огляду на те, що вимоги щодо виплати вказаних сум не обмежуються строком звернення до суду, суд першої інстанції дійшов висновку про повне задоволення адміністративного позову.
В апеляційній скарзі Головне управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, просить скасувати судове рішення в частині задоволення позову щодо протиправної бездіяльності Управління та зобов'язання його вчинити дії з нарахування та виплати компенсації додаткової відпустки і середнього заробітку за час затримки розрахунку та ухвалити в цій частині нове про залишення адміністративного позову без задоволення.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги Головне управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України посилається на те, що судом першої інстанції надано неналежну правову оцінку нормам законодавства, що регулюють спірні правовідносини, та помилково не враховано те, що під час звільнення зі служби з позивачем проведено усі розрахунки грошового забезпечення, ці виплати погоджені у встановленому порядку відповідним наказом про звільнення. При цьому, апелянт зазначає, що не є розпорядником бюджетних коштів за кошторисом Міністерства оборони України, а отже розрахунки мають проводитись розрахунково-касовим відділом управління організаційного та соціальних виплат Департаменту фінансів Міністерства оборони України, а не Головним управлінням розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України, як помилково визначив суд першої інстанції у своєму рішенні.
Судом першої інстанції встановлено та як вбачається з матеріалів справи, з 1992 року по 15.08.2018 року ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних Силах України, у тому числі на момент звільнення зі служби - на посаді заступника начальника організаційно-планового управління Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України, має статус учасника бойових дій згідно посвідчення від 23.10.2015 року Серії НОМЕР_1 .
Наказом міністра оборони України від 06.08.2019 року №478 полковника ОСОБА_1 , заступника начальника організаційно-планового управління Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України, відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" звільнено з військової служби у запас за п.п. "б" (за станом здоров'я).
Наказом начальника Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України від 15.08.2018 року №147 полковника ОСОБА_1 визначено таким, що 15.08.2018 року справи та посаду здав і направлено для зарахування на військовий облік до Центрального районного військового комісаріату міста Миколаєва.
З 15.08.2018 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Визначено виплатити посадовий оклад в розмірі 9 020 грн. з 01.08.2018 року по 15.08.2018 року; щомісячну премію за особистий внесок у загальні результати служби в розмірі 20% від посадового окладу; надбавку за особливості проходження служби у розмірі 10% посадового окладу з 01.08.2018 року по 15.08.2018 року; надбавку за військове звання у розмірі 1 480 грн.; грошову компенсацію за піднайом житла з 01.08.2018 року по 15.08.2018 року; вихідну допомогу при звільненні в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби відповідно до наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 року №260 за 26 років.
Суми грошового забезпечення, що підлягають до виплати, визначено у грошовому атестаті Серії ЗУ №373971.
З огляду на те, що під час звільнення зі служби з ОСОБА_1 не проведено виплату грошової компенсації за не використані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 рік, позивач 14.11.2019 року звернувся в Головне управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України із заявою, в якій просив провести цей розрахунок в установленому порядку.
Розглянувши вказану заяву, Головне управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України відмовило у її задоволенні, про що повідомило позивача листом від 26.11.2017 року №408/3/3968.
Як на підставу для залишення вимог позивача без задоволення, Управління виходило з того, що відповідно до п. 19 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" надання інших видів відпусток військовослужбовцям припиняється.
Враховуючи наведене, а також те, що із відповідними рапортами позивач не звертався, нарахування відповідного грошового забезпечення здійснюється Розрахунково-касовим відділом управління організаційного та соціальних виплат Міністерства оборони України, Управління вказало на відсутність правових підстав для проведення заявлених виплат.
Із аналогічною заявою позивач звертався і до Департаменту фінансів Міністерства оборони України.
У листі Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 12.11.2019 року №248/8/3/8/594 позивача повідомлено про те, що до повноважень Департаменту не відноситься ведення обліку відпусток військовослужбовців. Повідомлено, що інформація про невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки за 2016-2018 роки в Департаменті фінансів, у тому числі в наказі про виключення позивача зі списків, відсутня.
Не погоджуючись із бездіяльністю відповідачів щодо нарахування та виплати компенсації невикористаної додаткової відпустки, посилаючись на її неправомірність та необґрунтованість, позивач звернувся до суду із цим позовом за захистом своїх прав та інтересів на належне матеріальне забезпечення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року №2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону №3551-ХІІ учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України «Про відпустки» від 05.11.1996 року №504/96-ВР передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону №504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно із пунктом 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року №1932-XII «Про оборону України».
За визначенням статті 1 Закону №3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону №1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, в статті 1 Закону №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки».
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Аналогічні положення закріплені і у п. 5 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затвердженої наказом МВС від 15.03.2018 року №200 (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), згідно якого у рік звільнення військовослужбовців зі служби, зазначених у пунктах 3, 4 цього розділу, у разі невикористання ними щорічної основної та додаткової відпусток їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
При цьому, згідно із абз. 2 вказаної Інструкції виплата грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки здійснюється на підставі наказу.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.
З огляду на зазначене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при звільненні з військової служби позивач мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015-2018 роках додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.
При цьому, колегія суддів враховує, що право на компенсацію невикористаних відпусток передбачене як спеціальним законодавством так і прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.
Вказаними положеннями не передбачається застережень щодо одержання відповідної компенсації лише за зверненням військовослужбовця, а навпаки визначається, що така соціальна гарантія реалізується на підставі відповідного наказу.
Отже, обов'язок щодо проведення усіх необхідних виплат, у тому числі, під час звільнення позивача зі служби покладається на відповідача.
З огляду на те, що на законодавчому рівні визначено право позивача на компенсацію невикористаної додаткової відпустки під час звільнення, це право не обмежене жодними нормами закону, а відповідач свого обов'язку щодо забезпечення позивача соціальною гарантією не виконав, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про допущення суб'єктом владних повноважень протиправної бездіяльності, що є безумовною підставою для його зобов'язання вчинити певні дії в судовому порядку.
Разом з цим, спеціальним законодавством прямо не врегульовано питання строків звернення до суду у зв'язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення), однак за змістом пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 року №260, грошова компенсація виплачується за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Отже, право на отримання таких виплат не обмежується жодним строком.
У зв'язку із чим, стягнення сум компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій не обмежені позовною давністю. Зокрема, на час відпустки, яка хоча і непов'язана з виконанням службових обов'язків, за особою зберігається заробітна плата (грошове забезпечення), такі виплати включаються до фонду заробітної плати і є невід'ємною його частиною та зазначене стосується компенсації при звільненні за невикористані дні відпустки.
Вказане відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у зразковій справі №620/4218/18 (Пз/9901/4/19) та, з огляду на типовість цієї справи, відповідно ч. 3 ст. 291 КАС України має бути врахований при вирішенні спору у даній справі.
Разом з цим, з огляду на те, що правила надання додаткової відпустки, а відтак компенсації у разі її не використання, обов'язок щодо нарахування та виплати грошових сум покладається безпосередньо на підрозділ проходження позивачем військової служби, в даному випадку на Головне управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України.
Водночас, судом першої інстанції вірно враховано, що відповідно до ст. 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведеної правової норми дає підстави для висновку про те, не проведення повного розрахунку із працівником під час звільнення є наслідком нарахування середнього заробітку за час затримки відповідних виплат.
Разом з цим, апеляційний суд зазначає, що у частині другій статті 2 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 № 108/95-ВР передбачено, що додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону).
Тобто, середній заробіток за час затримки розрахунку не входить до структури заробітної плати і такий самий висновок викладений у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16.
Колегія суддів зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За частиною другою статті 233 КЗпП у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
За правилами частини першої статті 122 КАС адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини третьої статті 122 КАС для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
У Рішенні від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012.Конституційний Суд України роз'яснив, що «в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237 1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Аналіз наведених положень свідчить про те, що для середнього заробітку за затримку розрахунку при звільнені застосовуються положення статті 233 КЗпП України, а невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням та для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Подібні висновки щодо застосування строків звернення до суду з приводу стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені викладені у постановах Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі 802/28/16-а, від 20 червня 2018 року у справі 823/761/17, від 25 липня 2019 року у справі №2140/1471/18, від 10 жовтня 2019 року у справі №369/10046/18.
Так, позивача було звільнено 15.08.2018 року, у цей день з ним проведений розрахунок (з розміром якого позивач не погодився). До суду позивач звернувся 26.12.2019 року.
Отже, з урахуванням наведених висновків позивач пропустив строк звернення до суду, встановлений частиною 1 статті 233 КЗпП України, з вимогами про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільнені.
Згідно частини 3 статті 123 КАС України передбачено, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
З огляду на викладене, апеляційний вважає, що вказані обставини свідчать про наявність підстав для залишення без розгляду позову щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, у зв'язку з пропуском позивачем строку звернення до адміністративного суду.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що під час вирішення спору суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм процесуального права, тому відповідно до ст. 317 КАС України судове рішення підлягає скасуванню в частині з ухваленням у відповідній частині нового про залишення позовних вимог без розгляду.
Керуючись ст.ст. 139, 308, 311, п. 3 ч. 1 ст. 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України - задовольнити частково.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 березня 2020 року в частині задоволених позовних вимог про зобов'язання Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку - скасувати.
Ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги про зобов'язання Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку - залишити без розгляду.
В іншій частині судове рішення - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її прийняття, але може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Головуючий-суддя: О.В. Єщенко
Судді: О.О. Димерлій
Т.М. Танасогло