Справа № 712/2046/20
Провадження № 2/712/1247/20
16 липня 2020 року Соснівський районний суд м. Черкаси в складі:
головуючого/судді Романенко В.А.
за участю секретаря Назаренко М.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Черкаської міської ради про розірвання договору, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Черкаської міської ради про розірвання договору, посилаючись на те, що 20 лютого 2019 року між сторонами спору було укладено договір про участь батька у вихованні дітей та порядок спілкування з дітьми. Слід зазначити, що позивач погодився на підписання договору та визначення місця проживання дітей разом із мамою в м. Києві, виключно, для погашення будь-яких конфліктів, які виникали між сторонами у зв'язку із розглядом позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей, який розглядається в Соснівському районному суді м. Черкаси в рамках цивільної справи № 712/8019/18. На даний час судовий спір щодо визначення місця проживання дітей триває.
На даний час існують істотні обставини, за якими відповідач позбавила позивача на те, що він розраховував під час укладення договору.
В п. 2 договору зазначено: «батьки досягли згоди і підписанням цього Договору засвідчують своє волевиявлення щодо того, що доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , будуть проживати разом з Матір'ю за адресою: АДРЕСА_1 ».
Відповідач порушила умови договору, адже діти не проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Місце проживання дітей відповідач не повідомляє. Так, в останнє, коли сторони особисто бачилися, 12.11.2019 року біля приміщення Дарницького ДМС, що у м. Києві, відповідач відмовилася повідомляти позивачу або його представнику про конкретне місце проживання дітей.
В п. 4 договору зазначено: «Мати гарантує Батькові право вільно відвідувати і спілкуватися з Дітьми, а також брати участь у їх вихованні»
Відповідач порушила умови даного договору, адже з березня 2019 року не надає можливості батькові спілкуватися з дітьми та приймати участь в їх вихованні. Слід зауважити, що відсутній позитивний результат для позивача від надісланих ним на адресу відповідача письмових повідомлень та вимог.
В п. 4 Договору зазначено: «для виконання даного пункту Батьки визначили для зв'язку використовувати: Мати: тел. НОМЕР_1 ».
Відповідач порушила умови даного пункту, адже даним номером телефону не користується. Вказаний номер прикріплено до сім-картки, а не до договору із мобільним оператором, а тому надати офіційні відомості позивач не може. В той же час, вказаний телефон не закріплений за відповідачем. Вказане порушує умови пункту щодо повідомлення батька про час та місце зустрічей з дітьми.
В п. 7 Договору зазначено: «З метою оздоровлення чи розвитку Дітей, Батько має право щороку під час зимових канікул спільно відпочивати з Дітьми без присутності Матері ».
Відповідач порушила даний пункт, адже вивезла дітей у невідомому від позивача напрямку, забороняє будь-яке спілкування з дітьми, в т.ч. і за допомогою мобільного або інтернет-зв'язку. Позивач не може скористатися своїм правом.
В п. 8 Договору зазначено: «Цей договір не є згодою Матері чи Батька на тимчасовий виїзд Дитини чи Дітей за межі України... Батьки зобов'язуються отримувати нотаріально засвідчену згоду одного із батьків на виїзд Дитини чи Дітей поза межі України. Той, хто бажає виїхати разом з Дитиною/Дітьми зобов'язаний не менше аніж за 2 (два) місяці до дати виїзду повідомити іншого з Батьків про час виїзду, мету виїзду, термін перебування дітей поза межами України...».
Відповідач порушила даний пункт, адже 30.03.2019 року на своєму автомобілі марки «Опель» вивезла дітей в напрямку Словаччина до Чеської Республіки та, не повернувшись на територію України, без згоди позивача вивезла дітей до Російської Федерації. Позивач не може надати офіційні докази, адже і йому і Службі у справах дітей Шевченківської райдержадміністрації з боку прикордонної служби України відмовлено у наданні відомостей.
Також, Відповідач не повідомляла в письмовому вигляді позивача про бажання виїхати за межі України.
Окрім цього, Відповідач не отримувала нотаріально засвідчену згоду позивача на виїзд дітей. Більше того, в службі у справах дітей вона повідомила, що ніби-то не знає місцеперебування позивача, що є завідомо неправдивою інформацією.
В п. 12 Договору зазначено: «У випадку зміни місця проживання Дітей, Мати зобов'язана негайно повідомити Батька про нове фактичне місце проживання дітей».
Відповідач порушила і порушує даний пункт, адже жодних усних, письмових повідомлень не надала, як і не повідомила позивача засобами інтернет-зв'язку. Позивач не знає, де знаходяться його діти.
Просить розірвати договір про участь батька у вихованні дітей та порядок спілкування з ними, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 12.02.2019 року та посвідчений приватним нотаріусом Веліковою Н. А., зареєстрований в реєстрі за № 249.
В судове засідання представник позивача не з'явився, скерував до суду заяву, в якій просить справу розглядати у його відсутність, позовні вимоги підтримує в повному обсязі, проти винесення заочного рішення не заперечує.
Відповідач в судове засідання не з'явилася, причини неявки суду не повідомила, про день та час розгляду справи була повідомлена належним чином, з заявами та клопотаннями до суду не зверталася.
Відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Згідно з висновками Європейського суду з прав людини, зазначених у рішенні у справі «Вячеслав Корчагін проти Росії» № 12307 - учасник справи, що повідомлений за допомогою пошти за однією із адрес, за якою він зареєстрований, але ухилявся від отримання судової повістки. Тому йому повинно було бути відомо про час і місце розгляду справи. Він також міг стежити за ходом його справи за допомогою офіційних джерел, таких як веб-сторінка суду.
Відповідно до статті 280 ЦПК України, суд вважає можливим ухвалити заочне рішення у справі на підставі наявних у ній доказів, оскільки відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, не з'явилася у судове засідання, про причини неявки не повідомив, не подав відзив і сторона позивача не заперечує проти такого вирішення справи.
Дослідивши надані докази, суд у межах заявлених позовних вимог (стаття 13 ЦПК України) приходить до наступного.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За змістом ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 від 18 грудня 2009 року передбачено, що рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 263 ЦПК).
Відповідно до положень ч. 1, п.п. 1, 3, 7, 10 ч. 2 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; припинення дії, яка порушує право; припинення правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має права на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Судом встановлено, що 20 лютого 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір про участь батька у вихованні дітей та порядок спілкування з дітьми.
У відповідності до умов договору, а саме п. 2 «батьки досягли згоди і підписанням цього Договору засвідчують своє волевиявлення щодо того, що доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , будуть проживати разом з Матір'ю за адресою: АДРЕСА_1 ».
В пункті 4 договору зазначено: «Мати гарантує Батькові право вільно відвідувати і спілкуватися з Дітьми, а також брати участь у їх вихованні…» «для виконання даного пункту Батьки визначили для зв'язку використовувати: Мати: тел. НОМЕР_2».
Пункт 7 договору передбачає: «З метою оздоровлення чи розвитку Дітей, Батько має право щороку під час зимових канікул спільно відпочивати з Дітьми без присутності Матері ».
В пункті 8 Договору зазначено: «Цей договір не є згодою Матері чи Батька на тимчасовий виїзд Дитини чи Дітей за межі України... Батьки зобов'язуються отримувати нотаріально засвідчену згоду одного із батьків на виїзд Дитини чи Дітей поза межі України. Той, хто бажає виїхати разом з Дитиною/Дітьми зобов'язаний не менше аніж за 2 (два) місяці до дати виїзду повідомити іншого з Батьків про час виїзду, мету виїзду, термін перебування дітей поза межами України...».
«У випадку зміни місця проживання Дітей, Мати зобов'язана негайно повідомити Батька про нове фактичне місце проживання дітей» (пункт 12 договору).
Відповідач порушила умови договору, оскільки діти не проживають за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується листом Служби у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державною адміністрацією від 10.01.2020 року.
Місце проживання дітей відповідач не повідомляє. Коли в останнє сторони особисто бачилися, 12.11.2019 року біля приміщення Дарницького ДМС, що у м. Києві, відповідач відмовилася повідомляти позивачу або його представнику про конкретне місце проживання дітей.
Відповідач порушила умови даного договору, оскільки з березня 2019 року не надає можливості батькові спілкуватися з дітьми та приймати участь в їх вихованні.
Відсутній позитивний результат для позивача від надісланих ним на адресу відповідача письмових повідомлень та вимог.
Відповідач не користується номером телефоном вказаним в спірному договорі. Вказаний номер прикріплено до сім-картки, а не до договору із мобільним оператором. Вказане порушує умови пункту щодо повідомлення батька про час та місце зустрічей з дітьми.
Відповідач вивезла дітей у невідомому від позивача напрямку, забороняє будь-яке спілкування з дітьми, в т.ч. і за допомогою мобільного або інтернет-зв'язку.
30.03.2019 року на своєму автомобілі марки «Опель» вивезла дітей в напрямку Словаччина до Чеської Республіки та, не повернувшись на територію України, без згоди позивача вивезла дітей до Російської Федерації.
Також, відповідач не повідомляла в письмовому вигляді позивача про бажання виїхати за межі України, не отримувала нотаріально засвідчену згоду позивача на виїзд дітей.
В службі у справах дітей відповідач повідомила, що нібито не знає місцеперебування позивача, що є завідомо неправдивою інформацією.
Так, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків - ст. 626 Цивільного кодексу України. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, розірвання договору.
У відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Частиною 2 ст. 651 Цивільного кодексу України передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Положеннями статті 654 Цивільного кодексу України передбачено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Відповідно до ст.51 Конституції України та ст.5 СК України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Зокрема, держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини (частина друга і третя статті 5 СК України). При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Відповідно до ч.ч.2, 8, 9 ст.7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
За змістом статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, дата набуття чинності для України 27 вересня 1991 року) (далі - Конвенція) держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
В силу частини першої статті 3 Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно з положеннями статті 9 зазначеної Конвенції держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №402/428/16-ц.
У §54 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 07 грудня 2006 року №31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олсон проти Швеції» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, №250, ст.35-36, §90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Аналіз наведених норм права та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, та у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
Відповідно до ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, чи розірвано шлюб і чи проживають вони разом чи окремо.
Згідно з ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції, згідно з якими держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки й приділяє їм належну увагу.
З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
У вітчизняному законодавстві теж закріплено відповідні положення щодо забезпечення прав дитини на власну думку.
Таким чином, з врахуванням зазначеного, дослідивши матеріали справи та надані докази, суд прийшов до висновку, що відповідач не виконує належним чином умов договору та систематично їх порушує, що доведено позивачем, проте не спростовано стороною відповідача.
Тому, суд ставить за мету в першу чергу інтереси дітей, їх психологічного, соціального розвитку та інше, та вважає, за необхідне задовольнити позовні вимоги позивача, оскільки наданні обґрунтування та докази приводять до висновку про наявність підстав для розірвання договору.
У відповідності до частини першої статті 81 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Частиною четвертою статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Отже, враховуючи те, що наявними в матеріалах справи доказами, суд вбачає, що є наявні підтвердження невиконання відповідачем своїх батьківських обов'язків щодо виховання дитини, виходячи з його інтересів, невиконання ним встановленого законодавством та договором обов'язку щодо виховання дитини, а саме:повноцінного його розвитку, як особистості, суд вважає, що подальше виконання сторонами договору на визначених у ньому умовах є неможливим, тому приходить до висновку про задоволення позовних вимог, а протилежного стороною відповідача суду не було доведено.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 4, 10, 76, 81, 82, 89, 141, 259, 264-265, 268, 273, 280, 610, 611, 651, 654 ЦПК України, ст.ст. 141,161 СК України, суд,
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Черкаської міської ради про розірвання договору задоволити.
Розірвати договір про участь батька у вихованні дітей та порядок спілкування з ними, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 12.02.2019 року та посвідчений приватним нотаріусом Веліковою Н. А., зареєстрований в реєстрі за № 249.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Відповідно до п. 3 розділу ХІІ «Прикінцевих положень» ЦПК України, на час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строк апеляційного оскарження рішення суду продовжується на строк дії такого карантину.
Головуючий: