16 липня 2020 р. Справа № 520/3181/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Кононенко З.О.,
Суддів: Сіренко О.І. , Калиновського В.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.04.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Зінченко А.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 14.04.20 року по справі № 520/3181/2020
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, в якому просив суд:
- визнати дії головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області які полягають у обмеженні пенсії ОСОБА_1 максимальним розміром з 05.12.2019 р. протиправними;
- зобов'язати головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області перерахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію без обмеження максимальним розміром з 05.12.2019 р., здійснити виплату суми перерахунку однією сумою, починаючи з 05.12.2019 р. з урахуванням виплачених сум з нарахуванням і виплатою компенсації втрати частини доходу з 05.12.2019 р. без використання при таких виплатах постанови Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 №649.
В обґрунтування позовних вимог вказав, що на його думку, відповідач своїми діями які полягають у обмеженні пенсії максимальним розміром з 05.12.2019р. та не виплаті суми протиправно не нарахованої та не виплаченої частини пенсії з 05.12.2019 р. порушує інтерес позивача, якій полягає у отриманні пенсії в розмірі який обчислений відповідно до чинного законодавства та отриманні суми перерахунку без отсрочки виплати.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 14.04.2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено.
Визнано дії Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області які полягають у обмеженні пенсії ОСОБА_1 максимальним розміром з 05.12.2019 р. протиправними.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області перерахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію без обмеження максимальним розміром з 05.12.2019 р., здійснити виплату суми перерахунку, починаючи з 05.12.2019 р. з урахуванням виплачених сум з нарахуванням і виплатою компенсації втрати частини доходу з 05.12.2019 р. без використання при таких виплатах постанови Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 №649.
Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.
Так, в апеляційній скарзі відповідач зазначає, що станом на час перерахунку пенсії позивача діяли положення Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", які, в свою чергу, не містять застереження про застосування обмежень пенсії максимальним розміром. Буквальний та системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що вони не звужують зміст вже набутих прав пенсіонерів, розмір призначеної пенсії яких більший зазначеного максимального розміру. Водночас, запроваджують обмеження щодо розміру призначених та перерахованих пенсій. Даний висновок узгоджується з позицією, що викладена в постановах Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 205/8204/16-а та від 14 травня 2019 року по справі №591/2109/17. Враховуючи, що норми законодавства щодо обмеження максимального розміру пенсії на даний час є чинними, неконституційними не визнані, а тому підлягають до застосування по відношенню до позивача, законні підстави для виплати пенсії у більшому, ніж обмеженому розмірі, відсутні.
Щодо зобов'язання здійснити виплату пенсії однією сумою, відповідач зазначає, що спосіб виконання дій, які має вчинити за рішенням суду суб'єкт владних повноважень, не визначений в спірних правовідносинах нормативно. У разі задоволення позову та набрання чинності рішенням суду про зобов'язання сплатити недоплачену частину пенсії перерахування недоплачених сум буде вважатися належним виконанням судового рішення, як у разі перерахування присудженої суми єдиним платежем, так і кількома платежами, а повним виконанням рішення суду буде сплата відповідачем всієї недоплаченої різниці. Вимога щодо здійснення виплати суми недоплаченої частини основного розміру пенсії з 01.01.2018 р. єдиним платежем не підлягає задоволенню, оскільки з системного аналізу положень ч. 1 ст. 2 та ч. 3 ст. 2 КАС України, в кореспонденції з приписами ст. 6 Конституції України, якою закріплений принцип розподілу державної влади, вбачається, що суд не може перебирати на себе функції суб'єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб'єкта. Кількість платежів у межах однієї суми коштів не порушує прав особи на соціальний захист у формі пенсійного забезпечення, адже метою судового захисту є спонукання владного суб'єкта до належного виконання адміністративних функцій у повному обсязі, що (у даному конкретному випадку) полягає у проведенні розрахунку за усією належною до одержання сумою пенсії. Отже, ця позовна вимога є необґрунтованою та безпідставною.
Щодо компенсації втрати частини доходу, на думку відповідача, вказані вимоги є передчасними, оскільки позивач просить нарахувати компенсацію на ще не нараховані та відповідно не виплачені суми пенсії, що не підпадає під визначення доходів, передбачених Законом № 2050-ІІІ, за порушення строків виплати яких сплачується компенсація. Виходячи із зазначених норм, відповідні права позивача можна буде вважати порушеними лише у разі, якщо компенсація не буде йому виплачена у тому ж місяці, що і заборгованість. Оскільки на цей час між сторонами існує спір щодо перерахунку пенсії, заборгованість по пенсії не нараховувалась та не виплачувалась. Відповідно, компенсація не могла бути нарахована та виплачена.
Щодо вимоги позивача нарахувати та виплатити позивачу пенсію без урахування постанови Кабінету Міністрів України № 649 від 22.09.2018, вказує, що в силу ст.8 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб" виплата пенсій колишнім військовослужбовцям здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, і не може бути здійснена за рахунок коштів Пенсійного фонду. Отже, нарахована позивачу сума доплати також має бути виплачена за рахунок коштів Державного бюджету України, і здійснюється лише у разі наявності відповідних бюджетних асигнувань. При цьому, видатки на виконання рішень судів, які будуть підлягати виконанню в майбутньому, не можуть бути об'єктивно відомими заздалегідь, тому встановлення механізму виділення коштів на виконання таких судових рішень є необхідним. Враховуючи викладене, до спірних відносин підлягає обов'язковому застосуванню постанова КМУ № 649 від 22.08.2018, якою визначено механізм погашення заборгованості, що утворилася внаслідок перерахунку пенсійних виплат на виконання судових рішень, за рахунок коштів, призначених у Державному бюджеті на цю мету.
На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ГУПФУ призначило пенсію позивачу з 05.12.2019 р. за вислугою років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі Закон № 2262-12).
Відповідно до протоколу про призначення пенсії від 10.12.2019 р. основний розмір пенсії позивача 17069,89 грн., а з урахуванням - підвищення до пенсії як учаснику АТО та учаснику бойових дій розмір пенсії позивача 17519,39 грн.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки положення ч. 7 ст. 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-ХІІ зі змінами, щодо встановлення максимального розміру пенсії не більше десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність - втратили чинність у зв'язку з ухваленням Конституційним Судом України рішення, посилання відповідача на відсутність правових підстав для проведення перерахунку пенсії без обмежень з підстав, передбачених Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 24.12.2015 № 911, від 06.12.2016 № 1774 та ч.7 ст.43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» є необґрунтованими.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.2011 р. № 3668-УІ максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших виплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), призначених відповідно до закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Згідно Перехідних та прикінцевих положень ст. 43 закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" доповнено нормою, за якою: максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших виплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Рішенням Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України „Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" від 9 квітня 1992 року № 2262- XII зі змінами, зокрема:
- частини сьомої статті 43, згідно з якими максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність; тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10740 гривень.
- положення ч.7 ст. 43, першого речення ч. 1 ст. 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 року № 2262-ХІІзі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Таким чином, положення ч. 7 ст. 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-ХІІ зі змінами, щодо встановлення максимального розміру пенсії не більше десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність - втратили чинність у зв'язку з ухваленням Конституційним Судом України рішення.
Відповідно до положень ст. 152 Конституції України, закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
При цьому, колегія суддів зазначає, що Конституційним судом не було визнано неконституційною якусь одну конкретну редакцію ст. 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-ХІІ, а було визнано саме положення ч. 7 ст. 43 вказаного закону зі змінами, тобто з усіма змінами, що були внесені до прийняття рішення, в тому числі й в редакції Закону України від 08.07.2011 року.
Отже, положення частини 7 статті 43, які визначають саме існування можливості обмеження розміру пенсій військовослужбовців як такової не можуть бути застосовані ані в редакціях, що передують даті прийняття Конституційним Судом України рішення від 20.12.2016 № 7-рп/2016, ані у випадках зміни періодів її застосування, оскільки саму можливість такого обмеження пенсій військовослужбовців органами Пенсійного Фонду України, яку було встановлено цим законом було визнано такою, що не відповідає Конституції України.
Тому доводи відповідача щодо чинності попередньої редакції ч. 7 ст. 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 № 2262-ХІІ, а саме в редакції Закону України від 08.07.2011 № 3668 «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» є необґрунтованими.
Крім того, змінами, внесених Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-УІІІ, змінено виключно період обмеження пенсій максимальним розміром, визначеним ст. 43 в редакції Закону № 2262, яку визнано неконституційною.
Отже, незважаючи на зміну періоду застосування ч. 7 ст. 43 неможливе, оскільки положення вказаної частини цієї статті не діють у зв'язку з визнанням їх неконституційними.
Щодо позовних вимог про нарахування і виплату компенсації втрати частини доходу, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ст. 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (як загальної норми права) та положень ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» (як спеціальної норми права) нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Так, механізм компенсації втрати частини доходів застосовується адміністративним органом автоматично та імперативно (безальтернативно) у разі настання події несвоєчасної виплати доходу, тобто безвідносно до події реальної виплати.
У відповідності до правових висновків Верховного Суду з приводу застосування ст. 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" викладений у постановах від 20.02.2018 р. по справі № 336/4675/17, від 21.06.2018 р. по справі №523/1124/17 та від 03.07.2018 р. по справі №521/940/17, від 06.02.2018 р. по справі № 681/423/15-а, від 20.02.2018 р. по справі № 522/5664/17, нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог про зобов'язання провести позивачу виплату недоотриманої суми пенсії з 01.01.2018 року з урахуванням компенсації втрати частини доходу у порядку статті 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати".
Колегія суддів звертає увагу на те, що ч.1 ст.10 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини кожному гарантовано право на свободу вираження поглядів та одержання інформації.
Зокрема, у рішенні Європейського Суду у справі "Леандер проти Швеції" від 26 березня 1987 року, серія А, № 116, § 74) зазначено, що свобода отримувати інформацію, про яку йдеться в пункті 2 статті 10 Конвенції, стосується передусім доступу до загальних джерел інформації і її основним призначенням є заборонити державі встановлювати будь-якій особі обмеження одержувати інформацію, яку інші особи бажають або можуть бажати повідомити цій особі.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
Суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого, обґрунтовано задовольнив адміністративний позов.
Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Колегія суддів вважає, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.04.2020 року по справі № 520/3181/2020 відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог відповідача.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.04.2020 по справі №520/3181/2020 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.О. Кононенко
Судді(підпис) (підпис) О.І. Сіренко В.А. Калиновський