Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
14 липня 2020 р. № 520/6216/2020
Суддя Харківського окружного адміністративного суду Волошин Д.А., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ), які полягають у нездійсненні ОСОБА_1 (код НОМЕР_3 ) нарахування та виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні з 29.12.2017 року по 24.03.2020 року;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ) здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 (код НОМЕР_3 ) середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні з 29.12.2017 року по 24.03.2020 року;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (код НОМЕР_3 ) компенсацію, передбачену Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" з 24.03.2020 року по дату фактичної виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що при звільненні з військової служби відповідач не провів остаточний розрахунок та не виплатив належні грошові кошти. Так, відповідачем не було виплачено ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні додаткові відпустки, як учаснику бойових дій за період 2016-2017 роки. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 по справі №520/12596/19 зобов'язано відповідача нарахувати та сплатити позивачу компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки. Відповідач сплатив компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки - 24.03.2020 р. в сумі 47929,46 грн. Враховуючи, що відповідач з часу видання наказу про звільнення і до часу виключення із списків військової частини з позивачем повністю не провів повний розрахунок, останній набув право на стягнення в судовому порядку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 29.12.2017 року по 24.03.2020 року.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 19.05.2020 року відкрито спрощене провадження в порядку передбаченому статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України та запропоновано відповідачу надати відзив на позов. Запропоновано позивачу подати до суду відповідь на відзив, а відповідачу - заперечення протягом п'яти календарних днів з моменту отримання відповідних документів.
Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження надіслана та вручена відповідачу, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.
Відповідач згідно наданого 09.06.2020 р. до суду відзиву на позов адміністративний позов не визнав, зазначив, що оскільки при нарахуванні та виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин статті 117 КЗпП України відсутні.
Крім того, зазначив, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не належить ні до щомісячних основних та додаткових видів грошового забезпечення, ні до одноразових додаткових видів грошового забезпечення, а отже, не входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців, яке визначено ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, не належить до грошових доходів громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення), передбачені ст. 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", а отже, вимоги позивача є безпідставними та необґрунтованими.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні докази, судом встановлено наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 у період з 15.05.2016 по 17.08.2017 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом (по строковій частині) командира військової частини НОМЕР_1 № 281 від 29.12.2017 капітана ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу у зв'язку зі звільненням з військової служби в запас за пунктом "а" (у зв'язку із закінченням строку контракту).
21 січня 2018 року ОСОБА_1 видано посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_4 .
17 листопада 2019 року позивач через свого представника звернувся до відповідача із адвокатським запитом, відповідно до якого просив надати інформацію щодо того чи була призначена ОСОБА_1 додаткова відпустка, щодо виплати ОСОБА_1 компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, а також щодо індексації грошового забезпечення.
Згідно листа військової частини НОМЕР_1 від 05.11.2019 № 225/56/488фс ОСОБА_1 не відноситься до осіб, яким належить виплачувати компенсацію за невикористану додаткову відпустку. Крім того, вказано, що виплата індексації грошового забезпечення військовослужбовцям у 2016-2017 роках Державним бюджетом України не передбачено.
Позивач, вважаючи, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу відповідачем протиправно не було проведено з ОСОБА_1 усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом, на день звільнення з військової служби, а також і не нарахування індексації грошового забезпечення, звернувся з адміністративним позовом до суду.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 р. по справі №520/12596/19 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , код НОМЕР_3 )до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2016-2017 роки, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.12.2017, передбаченої п. 12 ч. статті Закону України "Про статус ветеранів війни, гаранти їх соціального захист".
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплати ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2016-2017 роки виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.12.2017, передбаченої п.12 ч. статті Закону України "Про статус ветеранів війни, гаранти їх соціального захист".
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за 2016-2017 роки.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплати ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за 2016-2017 роки.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 р. по справі №520/12596/19 набрало законної сили 16.03.2020 року.
Відповідно до ч.4 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
На виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 р. по справі №520/12596/19 Військовою частиною НОМЕР_1 позивачу 24.03.2020 було нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки у сумі 47929,46 грн., що підтверджується заявою позивача від 26.03.2020 та листом відповідача від 23.04.2020 р. №225/56/347фс. (а.с.27, 28).
26.03.2020 р. ОСОБА_1 звернувся до командира Військової частини НОМЕР_1 з заявою, в якій просив нарахувати та виплатити середній розмір грошового забезпечення за період з дати виключення зі списків особового складу військової частини по дату виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Листом від 23.04.2020 р. №225/56/347фс Військова частина НОМЕР_1 повідомила позивача про відсутність підстав щодо нарахування та виплати середнього заробітку з підстав того, що чинними Законами та нормативно-правовими актами не передбачено нарахування військовослужбовцям середнього заробітку (грошового забезпечення) у зв'язку з несвоєчасним нарахуванням вищезазначених сум.
Позивач, не погоджуючись з тим, що відповідачем не виплачено середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.12.2017 року по 24.03.2020 року, звернувся з даним позовом до суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та КЗпП України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 р. по справі №821/1083/17.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, що встановлено рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 р. по справі №520/12596/19, просить стягнути на його користь суму середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 29.12.2017 року по 24.03.2020 року.
Судом встановлено, що на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 по справі №520/12596/19 Військовою частиною НОМЕР_1 позивачу 24.03.2020 було нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки у сумі 47929,46 грн., що підтверджується заявою позивача від 26.03.2020 та листом відповідача від 23.04.2020 р. №225/56/347фс. (а.с.27, 28).
Таким чином, Військова частина НОМЕР_1 провела фактичний розрахунок з ОСОБА_1 щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП - 24.03.2020 р.
Враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій на підставі статті 117 КЗпП України.
Щодо доводів відповідача, що доходи військовослужбовців не є доходами у вигляді заробітної плати, іншими доходами, що нараховуються (виплачуються) у зв'язку з трудовими відносинами, і військовослужбовці не є працівниками відповідно до чинного трудового законодавства, а проходять військову службу, а тому, застосування ст. 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним, суд зазначає наступне.
Так, порядок проходження служби позивача та звільнення регулюється спеціальним законодавством.
Разом з тим відповідними спеціальними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку при звільненні і відповідальності роботодавців за несвоєчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, яка неодноразово підтримана Верховним Судом (постанова від 04.12.2019 справа №825/66/16, постанова від 02.10.19 справа №817/1227/18, постанова від 10.09.2019 справа №814/2791/16, постанова від 19.06.2019 справа № 820/3312/17) за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Тому, доводи відповідача про непоширення норм статті 117 КЗпП України на спірні відносини, є безпідставними.
Щодо розміру стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: 1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3. ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Тому, Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Як вбачається зі змісту наявної в матеріалах справи довідки Військової частини НОМЕР_1 від 23.06.2020 №225/56/472фс про грошове забезпечення ОСОБА_1 на момент звільнення, за 3 останні місяці перед звільненням ОСОБА_1 (з урахуванням відпрацьованого не повного останнього місяця) було нараховане грошове забезпечення в розмірі 26636,35 грн.: за жовтень 2017 - 9073,92 грн., за листопад 2017 - 9073,92 грн., за грудень 2017 - 8422,51 грн., а відтак середньомісячне грошове утримання становить 9073,92 грн., середньоденна заробітна плата, з урахуванням кількості робочих днів за повні календарні місяці жовтня по листопад 2017 року становить 412,45 грн.
Позивач звільнився 29.12.2017, а компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій остаточно йому виплачена 24.03.2020, отже кількість днів затримки розрахунку при звільненні становить 816 днів.
Загальний розмір компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016, 2017 роки, що була виплачена позивачу, складає 47929,46 грн.
Таким чином, з урахуванням середньоденної заробітної плати в сумі 412,45 грн., сума середнього заробітку за час затримки у 816 днів становить 336559,20 грн. (412,45 грн. х 816).
Проте, слід зазначити, що відповідно до матеріалів справи позивач не довів, що звернувся на момент звільнення до відповідача з вимогою про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки. Судом встановлено, що таке право позивач реалізував лише 22.11.2019, подавши позов, тобто, майже через 1 рік і 11 місяців після звільнення.
В ході судового розгляду справи судом не встановлено, що позивач не знав про це його право, або що були інші обставини, які заважали реалізувати зазначене право.
Відповідач заперечував проти права позивача на компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, а тому факт порушення цього права був встановлений лише під час судового розгляду.
Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2018-2019 роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
Беручи до уваги суму компенсації відносно розміру середньомісячного заробітку позивача, дату звільнення позивача та період часу, протягом якого позивачем вчинялися активні дії щодо відновлення свого порушеного права на отримання грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, тривалість затримки розрахунку при звільненні (після спливу 1 року 11 місяців) та з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд вважає пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 16605,60 грн. (47929,46 грн. (сума компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2016, 2017 роки) * 15,5 % (середньозважена облікова ставка НБУ за 2018-2019) = 7429,06 грн. / 365 = 20,35 грн. * 816 (кількість днів затримки) = 16605,60 грн.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Щодо вимоги про зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (код НОМЕР_3 ) компенсацію, передбачену Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" з 24.03.2020 року по дату фактичної виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Так, питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19.10.2000 № 2050-III (далі - Закон № 2050-III) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 (далі - Порядок № 159).
Статтею 1 Закону № 2050-III, передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Відповідно до статті 2 Закону № 2050-III, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії.
З аналізу норм Закону № 2050-III та Порядку № 159, слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії; 2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата); 3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 4) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; 5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.
Суд зауважує, що стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Водночас, структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Крім того, на підставі статті 2 Закону України «Про оплату праці» структуру заробітної плати можна визначити, беручи до уваги положення Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713), розробленої відповідно до Закону України від 17 вересня 1992 року N 2614-XII «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці й стандартів Системи національних рахунків (за змістом преамбули цієї Інструкції).
Відповідно до пункту 1.3 Інструкції № 114/8713 для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
При цьому, інші виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розділі 3 Інструкції № 114/8713, згідно з пунктом 3.9 якого до них відносяться суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.
З наведених норм чинного законодавства вбачається, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі №910/4518/16 (провадження №12-301гс18), яка враховуються судом при вирішенні даної справи відповідно до ч.5 ст. 242 КАС України.
Враховуючи, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати, а відповідно до вимог Закону № 2050-III та Порядку № 159, підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошового забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії, а також вказані доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата), у відповідача не виникло обов'язку здійснити нарахування компенсації втрати частини доходів відповідно до Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", отже, позовні вимоги позивача в цій частині є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Згідно частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.
Питання про розподіл судових витрат у зв'язку із звільненням позивача від сплати судового збору не вирішується.
Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , код НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України, яка полягає у нездійсненні ОСОБА_1 (код НОМЕР_3 ) нарахування та виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні з 29.12.2017 року по 24.03.2020 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ) здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 (код НОМЕР_3 ) середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні з 29.12.2017 року по 24.03.2020 року в сумі 16605,60 грн. (шістнадцять тисяч шістсот п'ять гривень 60 копійок).
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Д.А. Волошин