14 липня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/2393/20
Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді - Удовіченка С.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Комунального підприємства "Кременчуцьке тролейбусне управління імені Л.Я.Левітана" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, -
12 травня 2020 року Полтавське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Комунального підприємства "Кременчуцьке тролейбусне управління імені Л.Я.Левітана" /надалі - відповідач; КП "КТУ"/ про стягнення адміністративно-господарських санкцій в розмірі 325 136,04 грн та пені в розмірі 2 145,88 грн.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що в порушення вимог ст.ст. 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" відповідач у 2019 році не виконав нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, у кількості 3 робочих місць, що є підставою для накладення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 325136,04 грн та пені у розмірі 2145,88 грн.
Ухвалою судді Полтавського окружного адміністративного суду від 18.05.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
05.06.2020 до суду надійшов відзив від Комунального підприємства "Кременчуцьке тролейбусне управління імені Л.Я.Левітана", у якому відповідач посилався на те, що підприємство виконує норми Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", вживає всіх необхідних заходів для пошуку з метою працевлаштування осіб з інвалідністю, а тому підстави для застосування до підприємства адміністративно-господарських санкцій та пені відсутні.
17.06.2020 до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач вказує, що у відзиві не наведено норм законодавства, які б визначали перелік підстав для звільнення роботодавця , який не виконує норматив від сплати адміністративно-господарського штрафу та пені.
Суд розглядає дану справу на підставі частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше в межах строку, встановленого статтею 258 цього ж Кодексу.
Суд, вивчивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.
КП "КТУ" (код ЄДРПОУ 03328528) зареєстроване як юридична особа 16.08.1999, про що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань вчинено запис 08.02.2006 № 1 585 120 0000 002729 /а.с. 13-16/. Основним видом діяльності відповідача за КВЕД є: пасажирський наземний транспорт міського та приміського сполучення.
27.02.2020 КП "КТУ" подано до Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік (форма № 10-ПІ) /а.с. 4/.
Згідно відомостей, зазначених у Звіті, середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) підприємства у 2019 році становила 333-118=215 осіб, з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність (осіб) - 10 осіб. Кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" (осіб) становить 9 осіб.
Суд вважає необґрунтованими доводи відповідача про необхідність виключення із загальної кількості штатних працівників облікового складу 118 осіб /посади штатних працівників, на яких, за твердженням відповідача, не можуть працювати інваліди/ та про проведення розрахунку нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів із 215 осіб, виходячи з наступного.
Частиною 1 статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Таким чином, з огляду на приписи частини 1 статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", для КП "Кременчуцьке тролейбусне управління" норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів розраховується у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, тобто виходячи із загальної кількості штатних працівників облікового складу (осіб) - 333 осіб.
На думку позивача, на підприємстві не дотримано нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у зв'язку з чим здійснено нарахування адміністративно-господарських санкцій у розмірі 325136,04 грн та пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 2145,88 грн (за 22 дня (з 16.04.2020 по 07.05.2020)) /а.с. 5/.
З огляду на факт наявності вищевказаних сум заборгованості, які не сплачені боржником у добровільному порядку, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Вирішуючи позовні вимоги суд виходить з такого.
Частиною першою статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Відповідно до частини першої статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Частиною другою статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" передбачено, що порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Згідно з частинами першою, другою статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
В силу приписів частини третьої статті 217 Господарського кодексу України, крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.
Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування (частина четверта статті 217 Господарського кодексу України).
Відповідно до частин першої та другої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Таким чином, у разі якщо суб'єктом господарювання вжито усіх залежних від нього заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та повідомлення державній службі зайнятості про наявність вакантних місць, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості осіб з інвалідністю для працевлаштування або відсутність у населеному пункті за місцем знаходження суб'єкта господарювання осіб з інвалідністю, які бажають працевлаштуватись, або відмову особи з інвалідністю працевлаштуватись у суб'єкта господарювання тощо.
Зазначена правова позиція неодноразово викладалася Верховним Судом України, зокрема у постанові від 20.06.2011 № 21-60а11 та у постанові від 26.06.2012 № 21-105а12, а також Верховним Судом у постанові від 26.06.2018 у справі №806/1368/17.
Частиною третьою статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Частиною першою статті 18 цього Закону встановлено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
З наведених норм статей 18, 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" вбачається, що підприємства здійснюють самостійно працевлаштування осіб з інвалідністю, але виходячи з вимог статті 18 вказаного Закону.
Отже, стаття 18 Закону не встановлює правил, за якими підприємство було б зобов'язано самостійно здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування на своєму підприємстві.
Частиною третьою статті 18 Закону визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316 "Про затвердження форми звітності N 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" та Порядку її подання" затверджено форму звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" та Порядок подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)".
Згідно з приписами пункту 5 Порядку подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316, форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
З огляду на вищезазначене, звіт за формою 3-ПН є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування інвалідів і, водночас, запитом про направлення на підприємство для працевлаштування.
За таких обставин неналежне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, а саме - неподання звітів за формою № 3-ПН про наявність вакансій для інвалідів державній службі зайнятості є порушенням вищезгаданих норм матеріального права та підставою для застосування адміністративно-господарських санкцій.
Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постановах від 09.07.2013 та 19.11.2013 (№№ 21-200а13, 21-397а13 відповідно).
Матеріалами справи підтверджено, що листом Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості вих. № 673/16/50/2-20 від 18.05.2020 року, копія якого наявна у матеріалах справи /а.с. 20-21/, позивача повідомлено про подання КП "Кременчуцьке тролейбусне управління" наступної звітності форми З-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)": у січні-вересні 2019 року - про наявність 12 вакансій для інвалідів "кондуктор громадського транспорту"; протягом жовтня-грудня 2019 року - про наявність 10 вакансій для інвалідів "кондуктор громадського транспорту" /а.с. 21/.
Крім того, зі змісту списку працюючих інвалідів - штатних працівників, які мали інвалідність та були зайняті на підприємстві в 2019 році, що є додатком до звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2019 рік КП "Кременчуцьке тролейбусне управління" вбачається, що на підприємстві безперервно протягом 2019 року працювало 10 осіб із інвалідністю /а.с. 26 зворот/.
Як вбачається з матеріалів справи, у грудні 2018 року та протягом 2019 року відповідачем КП "Кременчуцьке тролейбусне управління" до Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості щомісячно подавалася звітність форми З-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" за професією (посадою) "кондуктор громадського транспорту" для працевлаштування інвалідів, копія якої наявна у матеріалах справи /а.с. 27-38/.
Отже, протягом 2019 року Кременчуцький міськрайонний центр зайнятості був проінформований про наявність вакансій для інвалідів на КП "Кременчуцьке тролейбусне управління" та мав можливість протягом 2019 року направляти відповідних осіб для працевлаштування до КП "Кременчуцьке тролейбусне управління".
Зі змісту листа Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості вих. № 673/16/50/2-20 від 18.05.2020 року позивача також повідомлено, що протягом 2019 року на заявлені вакансії були направлені 6 осіб з інвалідністю, однак вказані особи відмовились від працевлаштування /а.с. 21/.
Крім того, судом встановлено, що відповідачем самостійно у 2019 році розміщувалися оголошення у газетах "Програма Плюс" та "Кремінь", у яких запрошувалися інваліди загальних захворювань на робочі місця "кондуктор громадського транспорту (тролейбуса)", на підтвердження чого до матеріалів справи надано копії оголошень /а.с. 47-74/.
Отже, відповідач вживав необхідні заходи для працевлаштування інвалідів у 2019 році, а саме: створив робочі місця для працевлаштування інвалідів, а також подавав до служби зайнятості інформацію про попит на робочу силу (вакансії) за формою № 3-ПН, необхідну для організації працевлаштування інвалідів.
Враховуючи вищевикладене, з огляду на надані докази, суд вважає, що відповідачем вжито усіх залежних від нього заходів щодо створення робочого місця та працевлаштування інваліда.
Доказів того, що відповідач не створив робоче місце для інваліда, відмовляв інвалідам у прийнятті на роботу позивачем не представлено, а тому у суду немає жодних підстав для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій та пені.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Отже, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,
В задоволенні адміністративного позову Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (вул. Зигіна 1, м. Полтава, Полтавська область, 36014, код ЄДРПОУ 13937406) до Комунального підприємства "Кременчуцьке тролейбусне управління" (вул.Київська, 69, м. Кременчук, Полтавська область, 39631, код ЄДРПОУ 03328528) про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення (з дня складення повного судового рішення у разі проголошення скороченого рішення), з урахуванням положень пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Удовіченко