01 липня 2020 рокуЛьвівСправа № 300/2135/19 пров. № А/857/3185/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді: Матковської З.М.,
суддів: Бруновська Н.В., Улицький В.З.,
при секретарі судового засідання: Герман О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23 січня 2020 року (головуючий суддя Тимощук О.Л., у м. Івано-Франківськ, час ухвалення 11:15:38 год повний текст складений 28.01.2020 року) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Івано-Франківській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,
Адвокат Богославець Олег Мирославович (надалі, також - представник позивача) в інтересах ОСОБА_1 (надалі, також - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Івано-Франківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної фіскальної служби в Івано-Франківській області в якому просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення №49555-17 від 21.08.2015, №1240-1704 від 30.06.2016, №1698-1304 від 30.06.2017.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем протиправно, у порушення приписів Податкового та Земельного кодексів України винесено оскаржувані податкові повідомлення-рішення, якими нараховано податкові зобов'язання з орендної плати за землю. Вважає, що протиправність оскаржених податкових повідомлень-рішень підтверджується тим, що вони не направлялися позивачу, а тому податкові зобов'язання визначені ними є неузгодженими. Окрім цього, податкові зобов'язання з січня 2016 по грудень 2016 сплачені, а з 20.12.2016 позивачем припинене користування земельною ділянкою у зв'язку з продажем нерухомого майна, яке знаходилося на цій земельній ділянці. Також, враховуючи, що орендна плата за земельну ділянку за період з 12.08.2015 по 31.05.2018 вже стягнута на підставі рішення Івано-Франківського міського суду в справі №344/13452/18, наявність оскаржених податкових повідомлень рішень може призвести до виникнення подвійного обов'язку сплати оренди за земельну ділянку.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 28 січня 2020 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивачем подана апеляційна скарга, в якій зазначає, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню. В обґрунтування апеляційної скарги покликається на доводи, які були викладені у позовній заяві, однак не були враховані судом першої інстанції при прийнятті судового рішення. Крім того звертає увагу суду апеляційної інстанції до того, що оскільки позивач припинила володіти та користуватися земельною ділянкою згідно договору купівлі-продажу то відсутні підстави для нарахування земельного податку, оскільки особа, яка набула право власності на майно, фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене на умовах, які були у попереднього власника, а тому вважає, що обов'язки зі сплати земельного податку не можуть бути покладені а позивача.
Відповідно до ч. 2 ст. 313 КАС України, неприбуття в судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду справи, не перешкоджає судовому розгляду справи.
Зважаючи на положення ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України, враховуючи, що в матеріалах справи достатньо доказів для її належного розгляду, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення розгляду справи, оскільки учасники справи належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду, а їх участь у судовому засіданні не визнана обов'язковою.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з неявкою у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.
Судом встановлено та з матеріалів справи слідує, що Головним управлінням Державної фіскальної служби в Івано-Франківській області винесено податкові повідомлення-рішення №49555-17 від 21.08.2015, №1240-1704 від 30.06.2016, №1698-1304 від 30.06.2017, №2543903-5502-0915 від 22.05.2018.
Вважаючи протиправними податкові повідомлення-рішення №49555-17 від 21.08.2015, №1240-1704 від 30.06.2016, №1698-1304 від 30.06.2017 позивач звернулася до суду з метою захисту свого порушеного права шляхом їх скасування.
Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що виносячи оскаржувані податкові повідомлення рішення податковий орган діяв на підставі повноважень та у спосіб передбачений законом, а позивач не довів не обґрунтованості податкових повідомлень-рішень №49555-17 від 21.08.2015, №1240-1704 від 30.06.2016, №1698-1304 від 30.06.2017.
Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального права та обставинам справи з огляду на наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У відповідності до ст. 206 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
За змістом пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 ПК України плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Як визначено пп. 14.1.72 і 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 ПК України, земельним податком визнається обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.
Згідно з пп. 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 ПК України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.
Відповідно до пп. 269.1.1 і 269.1.2 п. 269.1 ст. 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.
Як вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані податкові повідомлення рішення прийняті у зв'язку із обов'язковим позивача сплачувати орендну плату за користування земельною ділянкою за адресою АДРЕСА_1 згідно з умовами договору від 26.05.2015 року.
Відповідно до пункту 287.1 статті 287 ПКУ власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році. При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (пункт 287.6 статті 287).
Тобто, апеляційний суд звертає увагу, що платниками земельного податку є власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
Проте у своїй апеляційній скарзі позивач посилається на статтю 120 Земельного кодексу України та статтю 377 Цивільного кодексу України, згідно яких у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Однак на переконання апеляційного суду, таке посилання є хибним, оскільки вказане не звільняє нового власника (користувача, орендатора) від оформлення права власності на земельну ділянку (право постійного користування та право оренди земельної ділянки) та державної реєстрації таких прав відповідно до статті 125, 126 Земельного кодексу України, статті 210 Цивільного кодексу України.
Крім того, колегія суддів зазначає, що суб'єкти, об'єкти та порядок сплати земельного податку встановлені Податковим кодексом України, який регулює саме податкові відносини.
Згідно пункту 287.1 статті 287 ПК України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (пункт 287.6 статті 287 ПК України).
Вказана норма ст. 287.6 статті 287 ПК України не узгоджується з нормами п.п.14.1.72, 14.1.73 п. 14.1 статті 14, пункту 287.1 статті 287, пункту 286.1 статті 286 ПК України. Слід зазначити, що жодним нормативно-правовим актом не передбачено внесення відомостей про нового власника земельної ділянки на підстав договору купівлі - продажу нерухомості, на якій вона розташована.
Таким чином, на думку апеляційного суду платником земельного податку є особа, яка володіє відповідним речовим правом на земельну ділянку (правом власності або правом користування, договором), відповідно з моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна, обов'язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об'єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду та у відповідний законом спосіб оформила та зареєструвала право власності (постійного користування, оренди) на земельну ділянку.
Крім того, Наказом міністерства фінансів України від 06.07.2018 року №602 затверджено узагальнюючу податкову консультацію щодо сплати земельного податку власником нерухомого майна, що розташоване на земельній ділянці, права на яку у такої особи не оформлені.
Згідно вказаної консультації «Відповідно до пункту 287.1 статті 287 ПКУ власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.
При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (пункт 287.6 статті 287).
Особливості регулювання відносин в сфері земельного права, в тому числі підстави для набуття земельних ділянок у власність та користування, визначені Земельним кодексом України від 25.10.2001 № 2768-ІІI, зі змінами та доповненнями (далі - ЗКУ).
Відповідно до статті 125 ЗКУ право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 ЗКУ, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (стаття 124 ЗКУ).
Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у Державному земельному кадастрі в порядку, встановленому Законом (стаття 202 ЗКУ). При цьому земельна ділянка має бути індивідуально визначеним об'єктом нерухомого майна, якому властиві такі характеристики, як площа, межі, ідентифікатор у Державному земельному кадастрі тощо.
Згідно п. 269.1 ст. 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та постійні землекористувачі Об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, земельні частки (паї), які перебувають у власності (ст. 270 ПКУ). Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру (п. 286.1ст. 286 ПКУ).
З огляду на вказане, особу, яка володіє нерухомим майном, що розташоване на земельній ділянці, права на яку для такої особи не оформлені, не можна вважати платником земельного податку в розумінні статті 269 ПКУ до моменту виникнення відповідних прав такої особи на цю земельну ділянку відповідно до запису, сформованого у Державному земельному кадастрі у порядку визначеному законом. До такого моменту зазначена особа відповідно до вимог Податкового кодексу України не повинна сплачувати земельний податок».
Враховуючи вищенаведене апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що до моменту оформлення набувачем нерухомості права на земельну ділянку в державному земельному кадастрі, не буде відомостей про цю особу як власника земельної ділянки, відповідно і не буде у даної особи ознак платника земельного податку.
Таким чином, у податкового органу буде відсутня підстава для нарахування земельного податку особі, яка набула право власності на будівлю, але не оформила право на земельну ділянку.
З огляду на те, що доказів перереєстрації земельної ділянки при переході права власності на будівлю від позивача до набувача на момент винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення судам першої та апеляційної інстанції не надано, і власником земельної ділянки залишається позивач
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками контролюючого органу та вважає, що у відповідача були всі законні підстави для прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не знаходить.
Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23 січня 2020 року березня у справі №300/2135/19 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя З. М. Матковська
судді Н. В. Бруновська
В. З. Улицький
Повне судове рішення складено 13.07.2020р.