ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
09 липня 2020 року м. Київ № 640/14021/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Добрянської Я.І., розглянувши у порядку спрощеного провадження адміністративну справу,
за позовомОСОБА_1
до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві
провизнання протиправним та скасуавння вимоги
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, в якому просив: визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) від 15.05.2019р. № Ф-30181-17.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що оскаржувана вимога є протиправною та підлягає скасуванню, оскільки перевірка позивача не проводилась та відповідний акт за її результатами не складався, а також у періоди за які сформована податкова вимога позивач був найманим працівником.
Відповідачем подано відзив на адміністративний позов в якому зазначає, що діяв у межах повноважень, у порядку та в спосіб встановлений Конституцією та законами України, а відтак вважає, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що позивач з 21.08.2008р. (номер запису: 2 065 000 0000 019505) зареєстрований як фізична особа-підприємець, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
У період з 12.08.2014р. по 07.11.2015р. позивач працював в органах внутрішніх справ, а з 07.11.2015р. працював в органах поліції, що підтверджується копією трудової книжки.
Водночас, у період з 09.12.2015р. по 16.01.2016р. знаходився у службовому відрядження для виконання особовим складом завдань визначених Законом України "Про боротьбу з тероризмом", що підтверджується копією довідки Управління кадрового забезпечення ГУ НП в Київській області від 01.03.2016р. № 3/ви1880.
Також, в період з 30.09.2017р. по 19.10.2017р. позивач безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, що підтверджується копією довідки від 30.11.2017р. № А-10743ГУ НП в Луганській області.
15.05.2019р. Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві на підставі ст. 25 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-30181-17 відповідно до якої станом на 30.04.2019р. за позивачем обліковується податковий борг зі сплати єдиного внеску на суму 26 948, 00 грн.
Вказана вимога сформована на підставі даних інформаційної системи контролюючого органу щодо заборгованості зі сплати поточних нарахувань єдиного соціального внеску, а саме:
1. як ФОП на спрощеній системі оподаткування:
- за ІІІ-VІ квартал 2013р. - 2 412, 70 грн.;
- за І-VІ квартал 2014р. - 5 071, 80 грн.;
- за І-ІІ квартал 2015р. - 2 535, 90 грн.
2. як ФОП на загальній системі оподаткування:
- за І-VІ квартал 2017р. - 8 448, 00 грн.;
- за І-VІ квартал 2018р. - 9 828, 72 грн.;
- за І-ІІ квартал 2019р. - 5 508, 36 грн.
Позивач вважаючи вищезазначену вимогу протиправною звернувся до суду для захисту своїх прав та законних інтересів.
Проаналізувавши матеріали справи, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, з огляду на таке.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК) в частині компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб щодо адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).
Згідно зі статтею 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
В пунктах 3 і 10 частини першої цієї статті розкриті поняття застрахованої особи як фізичної особи, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок, а страхувальників - як роботодавців та інших осіб, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
До платників єдиного внеску включено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування (пункт 4 частини першої цієї ж статті).
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 01.01.2017) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України ''Про оплату праці'', та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Відносини щодо сплати єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного внеску. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, Закон №2464-VI встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати, оскільки метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для його нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Зважаючи на викладене, можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб (до яких відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК відноситься фізична особа-підприємець), задля досягнення вищевказаної мети законодавчого запровадження збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування Законом №2464-VI встановлено обов'язок сплати такими особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх господарської діяльності.
Особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником) така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета законодавчого запровадження збору єдиного внеску досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення правових норм, якими врегульована сплата єдиного внеску особами, що перебувають на обліку в органах ДФС як фізичні особи-підприємці, однак, підприємницьку діяльність не здійснюють і доходи від неї не отримують, та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 06.05.2020р. у справі №400/1622/19, адміністративне провадження №К/9901/30555/19.
Так, судом встановлено, що позивач у деякі періоди за який нараховано єдиний внесок був найманим працівником, і єдиний внесок за нього повинен нараховувати та сплачувати роботодавець.
При цьому, суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень (постанова Верховного Суду України у справі 21-527во06).
Разом з тим, рішення, в якому недійсну частину не можна виокремити, ідентифікувати, є недійсним в цілому.
Оскільки відповідачем не було прийнято до уваги факт перебування позивачем у трудових відносинах в якості найманого працівника у відповідні періоди, та відсутністю у суду повноважень на підміну державного органу в частині прийняття рішення, суд приходить до висновку про протиправності оскаржуваної вимоги в цілому.
Водночас, судом встановлено, що оскаржувану вимогу сформовано на підставі даних інформаційної системи контролюючого органу щодо заборгованості зі сплати поточних нарахувань єдиного соціального внеску, а саме:
3. як ФОП на спрощеній системі оподаткування:
- за ІІІ-VІ квартал 2013р. - 2 412, 70 грн.;
- за І-VІ квартал 2014р. - 5 071, 80 грн.;
- за І-ІІ квартал 2015р. - 2 535, 90 грн.
4. як ФОП на загальній системі оподаткування:
- за І-VІ квартал 2017р. - 8 448, 00 грн.;
- за І-VІ квартал 2018р. - 9 828, 72 грн.;
- за І-ІІ квартал 2019р. - 5 508, 36 грн.
З огляду на вказане, суд вбачає порушення строку обчислення боргу по сплаті єдиного соціального внеску, який мав бути зроблений в кінці календарного місяця (кварталу) у разі існування недоїмки зі сплати єдиного соціального внеску. Проте, контролюючим органом вимоги про сплату боргу (недоїмки) на адресу позивача не направлялась тривалий час, а заборгованість зі сплати єдиного соціального внеску за цей час значно зростала. Вказане свідчить про порушення податковим органом процедури, яка передує прийняттю вимоги про сплату боргу (недоїмки).
Доказів того, що процедура формування та направлення оскаржуваної вимоги потребувала додаткового часу з огляду на необхідність відображення в інтегрованій картці позивача даних документальних перевірок та процедур судового оскарження, які потягли збільшення та/або зменшення сум до сплати, матеріали справи не містять.
Враховуючи зазначене, суд приходить до висновку про те, що недотримання відповідачем строку прийняття відповідного рішення позбавило позивача можливості передбачати наслідки, та, у випадку необхідності і з належною допомогою, узгоджувати свою поведінку, внаслідок чого призвело до покладення на позивача надмірного тягаря зі сплати єдиного внеску.
З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Водночас, як встановлено вище, оскаржувана вимога сформована відповідачем на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів, що відповідає вимогам законодавства, а відтак доводи позивача про можливість прийняття такої вимоги виключно на підставі акта винесеного за результатом перевірки є помилковими.
Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
2. Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) від 15.05.2019р. № Ф-30181-17.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 КАС України.
Суддя Я.І. Добрянська