м. Вінниця
10 липня 2020 р. Справа № 120/1948/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Комара П.А., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Управління Держпраці у Вінницькій області про визнання протиправною та скасування постанови
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся фізична особа-підприємець ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Управління Держпраці у Вінницькій області про визнання протиправною та скасування постанови.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що у період з 13.02.2019 по 21.02.2020 Жмеринським управління ГУ ДПС у Вінницькій області проведено фактичну перевірку з питань дотримання роботодавцем законодавства щодо укладання трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами), на підставі якої складено акт. У вказаному акті зафіксовано порушення законодавства про працю, а саме, ч. 3 ст. 24 КЗпП України - допущено до роботи працівника ( ОСОБА_2 ) без укладання трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника та неповідомлення Державної податкової служби про прийняття працівника на роботу.
У подальшому, вищезазначений акт направлено до Управління Держпраці у Вінницькій області для розгляду у відповідності до вимог ст. 265 КЗпП України. Так, відповідачем 14.04.2020 винесена постанова про накладення штрафу №5-ДПС, у відповідності до якої вирішено накласти на позивача штраф у десятикратному розмірі мінімальних заробітних плат за 1 найманого працівника без належного оформлення, тобто 47230 грн.
Проте, позивач вважає, що дана постанова є протиправною та підлягає скасуванню, що і стало підставою для звернення до суду з цим позовом.
Ухвалою суду від 18.05.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
01.06.2020 відповідачем подано до суду відзив на адміністративний позов, зі змісту якого вбачається, що Управління Держпраці у Вінницькій області заперечує щодо задоволення заявленого позову. Зазначено, що оскільки, ФОП ОСОБА_1 фактично допустив працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) та не повідомив ДПС про прийнятого працівника до початку роботи, чим порушив вимоги законодавства про працю, орган державного нагляду (контролю) за наявності вказаних підстав вжив заходи реагування. У даному випадку винесено постанову про накладення штрафу відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати з 1 найманого працівника без належного оформлення у розмірі 47230 грн. Відповідач вказує, що згідно наданих пояснень, позивач підтвердив, що використовує працю найманого працівника ОСОБА_2 , а саме: «іноді одноразово три дні на тиждень використовує помічника по кухні, з 20.01.2020 заключив договір ЦПХ з ОСОБА_2 », та з пояснень працівниці ОСОБА_2 видно, що остання виконувала роботу в інтересах ФОП ОСОБА_1 .
Щодо стягнення витрат на правову допомогу, то відповідач зазначив, що розмір витрат на правову допомогу не відповідає критерію розумної необхідності, оскільки витрати на професійну правничу допомогу є завищеними, необґрунтованими та становлять надмірний тягар для відповідача, так як Управління Держпраці у Вінницькій області утримується за рахунок Державного бюджету України та є неприбутковою установою.
12.06.2020 представником позивача подано до суду відповідь на відзив, у якій наводить спростування мотивів зазначених у відзиві на позовну заяву.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
13.02.2020 Головним управлінням ДПС у Вінницькій області, на підставі наказу від 11.02.2020 №864 "Про проведення фактичної перевірки ФОП ОСОБА_1 ", проведено перевірку наявної та отриманої в установленому законодавством порядку інформації про використання праці найманих осіб без належного оформлення трудових відносин та виплати роботодавцями доходів у вигляді заробітної плати без сплати податків до бюджету.
21.02.2020 за результатами проведеного заходу Головним управлінням ДПС у Вінницькій області складено акт №7/2831122070 про проведення фактичної перевірки з питань дотримання роботодавцем законодавства щодо укладання трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами), у якому зафіксовано порушення позивачем вимог ч. 3 ст. 24 КЗпП, допущено до роботи працівника без укладання трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника та не повідомлення Державної податкової служби про прийняття працівника на роботу. Як зазначено в акті перевірки, порушення полягає в тому, що не укладено трудовий договір з ОСОБА_2 , натомість укладено цивільно-правовий договір.
Крім того, в акті вказано, що згідно наданих пояснень ОСОБА_2 готувала напівфабрикати згідно договору ЦПХ, дві години на день три рази на тиждень, отримуючи за це 50 грн. за кожну годину роботи.
14.04.2020 на підставі акту фактичної перевірки Жмеринського управління ГУ ДПС у Вінницькій області від 21.02.2020 №7/2831122070 щодо додержання законодавства про працю ФОП ОСОБА_1 , начальником Управління Держпраці у Вінницькій області винесено постанову №5-ДПС про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати за 1 найманого працівника без належного оформлення - 47230 грн., відповідно до абзацу 2 частини 2 статті 265 Кодексу законів про працю України.
Вважаючи постанову про накладення штрафу №5-ДПС від 14.04.2020 протиправною та такою, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд враховує наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 50 Закону України "Про зайнятість населення" роботодавцям забороняється застосовувати працю громадян без належного оформлення трудових відносин, вчиняти дії, спрямовані на приховування трудових відносин.
Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).
Згідно з ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
За змістом ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Статтею 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.
При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.
Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (стаття 23 КЗпП України).
З аналізу чинного законодавства вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов'язаний виконувати роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва.
Характерними ознаками трудових відносин є:
- систематична виплата заробітної плати за процес праці (а не її результат);
- підпорядкування правилам внутрішнього трудового розпорядку;
- виконання роботи за професією (посадою), визначеною Національним класифікатором України ДК 003:2010 "Класифікатор професій", затвердженим наказом Держспоживстандарту від 28.07.2010 №327;
- обов'язок роботодавця надати робоче місце;
- дотримання правил охорони праці на підприємстві, в установі, організації тощо.
Взаємовідносини фізичної особи і суб'єкта господарювання можуть виникати як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору. При цьому сторони цивільно-правової угоди укладають договір в письмовій формі згідно з вимогами ст. 208 Цивільного кодексу України.
Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у ст. 626 Цивільного кодексу України. Так, вказаною нормою встановлено, що договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до ст. 902 Цивільного кодексу України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.
З огляду на викладене, такі угоди застосовуються для виконання конкретної роботи, що спрямована на одержання результатів праці, та у разі досягнення зазначеної мети вважаються виконаними і дія їх припиняється.
З аналізу наведених норм, суд зазначає, що основними ознаками трудового договору є: праця юридично несамостійна, протікає в рамках певного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи); шляхом виконання в роботі вказівок і розпоряджень власника або уповноваженого ним органу; праця має гарантовану оплату; виконання роботи певного виду (трудової функції); трудовий договір, як правило, укладається на невизначений час; здійснення трудової діяльності відбувається, як правило, в складі трудового колективу; виконання протягом встановленого робочого часу певних норм праці; встановлення спеціальних умов матеріальної відповідальності; застосування заходів дисциплінарної відповідальності; забезпечення роботодавцем соціальних гарантій.
Зокрема, відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами (КЗпП України та інших актів трудового законодавства), що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг у цивільно-правових відносинах визначається в договорі, а те, що ним не врегульоване - чинним законодавством України.
Зі співставлення трудового договору з цивільно-правовим договором, відмінним є те, що трудовим договором регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації діяльності залишається поза його межами, метою договору є отримання певного результату. Виконавець за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ним ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №820/1432/17, від 06.03.2019 у справі №802/2066/16-а, від 13.06.2019 у справі №815/954/18, від 04.09.2019 у справі № 480/4515/18 та від 26.09.2019 у справі № 0440/5828/18.
У свою чергу, суд вважає за необхідне наголосити на такому.
Згідно із ст. ст. 1, 2 Цивільного кодексу України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Відповідно до норм Цивільного кодексу України діє принцип свободи договору.
За приписами ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У статті 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Отже, відносини, що виникають з цивільно-правового договору про надання послуг, не є тотожними з трудовими правовідносинами, а укладання цивільно-правового договору про надання послуг не свідчить про наявність трудових відносин між замовником та наданими виконавцем фізичними особами і може обумовлюватися свободою договору, визначеною Цивільним кодексом України. При цьому у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, оскаржувана постанова прийнята відповідачем за допущення позивачем до виконання робіт ОСОБА_2 без укладення трудового договору, чим порушено вимоги ч. 3 ст. 24 КЗпП України.
Разом із тим, представником позивача зазначено, що ОСОБА_2 не знаходились у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_1 , натомість вказано, що вказана особа залучалась на основі цивільно-правових договорів.
На підтвердження своєї позиції представником позивача надано копії цивільно-правових договорів, укладених між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 20.01.2020 №1 та від 01.02.2020 №2. Факт виконання даних цивільно-правових договорів підтверджується відповідними актами приймання виконаних робіт.
Предметом укладених договорів є зобов'язання виконавця виконати замовнику роботи з виконання одноразових робіт по приготуванню напівфабрикатів.
Пунктом 1.1. цих договорів передбачено, що виконавець виконує роботу на свій ризик, самостійно організовує виконання роботи, не підлягає під дію правил внутрішнього трудового розпорядку, не має права на одержання допомоги із соціального страхування, не сплачує страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності витратами, зумовленими народженням та похованням.
Пунктом 1.3 договорів встановлено обов'язок замовника своєчасно прийняти і оплатити виконану Виконавцем роботу.
Розділом 2 договорів передбачено розмір і порядок здійснення оплати послуг виконавця.
Умови дострокового розірвання договорів передбачені розділом 4 договорів.
Розділом 6 визначається термін дії договорів.
З встановлених судом обставин, вбачається, що кожний цивільно-правовий договір укладався на визначений строк (11 та 13 днів), протягом яких виконавець брав на себе обов'язки виконувати роботи по приготуванню напівфабрикатів, і укладення кожного наступного договору не було систематизовано, а залежало виключно від волевиявлення обох сторін. Оплата послуг за кожним договором обумовлена конкретною сумою у твердій грошовій формі, між замовником і виконавцем оформлювались акти приймання виконаних робіт.
Вказані цивільно-правові договори ознак трудового договору, передбачених частиною першою статті 21 Кодексу законів про працю України, не мають, їм притаманні ознаки цивільно-правових договорів, оскільки оплачується не сам процес праці, а його результат, який оформлюється актами прийняття-передачі виконаних робіт, оплата проводиться виключно на підставі актів прийняття-передачі виконаних робіт, а виконавці не підкорюються правилам внутрішнього трудового розпорядку та самі організовують свою роботу.
Так, предметом укладених договорів з фізичними особами є не процес праці, а її кінцевий результат. В укладених договорах не визначається обсяг виконуваної роботи, а обумовлюється у вигляді зобов'язання виконувати роботи (надавати послуги). У даному випадку, ОСОБА_2 виконувала за цивільно-правовими договорами певні роботи за винагороду, де оплачувався не процес праці, а результат після закінчення роботи за актом виконаних робіт.
Окрім того, вищевказані договори не містять обов'язку виконавця бути присутнім на підприємстві у визначені робочі години, регламентації процесу праці, часу та тривалості робочого часу. На переконання суду, необхідність укладення цивільно-правових договорів з ОСОБА_2 обумовлюється відсутністю необхідності систематично виконувати роботу певного виду на підприємстві, необхідністю виконувати лише конкретні обсяги замовлень не систематично.
Водночас, звертаю увагу, що суд не надає оцінку письмовим поясненням ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які отримані під час перевірки та на які посилаються сторони у своїх заявах по суті, оскільки останні не містяться в матеріалах адміністративної справи.
У свою чергу, доказів про те, що ОСОБА_2 заперечує про правомірність укладених цивільно-правових договорів, або про оскарження таких угод у судовому порядку, відповідачем не надано.
Отже, в укладених між позивачем та вказаною особою цивільно-правових договорах відсутні ознаки нікчемних правочинів, оскільки, насамперед, вони укладені з волевиявленням учасників правочину. Окрім того, згадані договори недійсними у судовому порядку не визнавались.
Аналізуючи повноваження, надані інспекторам праці пунктом 10 Порядку № 823, суд зазначає, що останні не наділені повноваженнями тлумачити на власний розсуд характер правовідносин між сторонами за цивільно-правовим договором, а тому висновок посадових осіб контролюючого органу про відсутність цивільно-правових відносин між суб'єктом господарювання та вищевказаною особою, що непідтверджений належними та допустимими доказами, не може бути підставою для висновку про допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору.
До такого ж висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23.10.2019 у справі №806/2064/18, від 26.05.2020 №160/5315/19.
Таким чином, аргументи відповідача про трудовий характер відносин між позивачем та вказаною особою не знайшли свого підтвердження, тому у діях позивача відсутня будь-яка складова абзацу 2 частини 2статті 265 Кодексу законів про працю України, за порушення якої останній може нести відповідальність у вигляді фінансових санкцій, які накладені спірним рішенням.
За змістом статті 265 Кодексу законів про працю України посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Юридичні та фізичні особи-підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та податків - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.
Водночас, суд відхиляє доводи представника позивача стосовно того, що відповідачем порушено процедуру прийняття постанови про накладення штрафу з огляду на таке.
Відповідно до п. 3 "Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення" затвердженого Постановою КМУ від 17.04.2013 № 509 (далі - Порядок №509) справа про накладення штрафу (далі - справа) розглядається у 45-денний строк з дня, що настає за днем одержання уповноваженою посадовою особою документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку.
Про дату одержання документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку, уповноважена посадова особа письмово повідомляє суб'єкту господарювання та роботодавцю не пізніше ніж через п'ять днів після їх отримання рекомендованим листом чи телеграмою, телефаксом, телефонограмою або шляхом вручення повідомлення їх представникам, про що на копії повідомлення, яка залишається в уповноваженої посадової особи, що надіслала таке повідомлення, робиться відповідна позначка, засвідчена підписом такого представника.
Пунктом 4 Порядку №509 передбачено, що під час розгляду справи досліджуються матеріали і вирішується питання щодо наявності підстав для накладення штрафу.
За результатами розгляду справи уповноважена посадова особа на підставі документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку, складає постанову про накладення штрафу.
Поряд з цим, з матеріалів справи встановлено, що відповідачем 05.03.2020, згідно з п. 3 Порядку №509, телефонограмою повідомлено ФОП ОСОБА_1 про надходження акту фактичної перевірки від 21.02.2020 №7/2831122070, яким зафіксовано порушення ФОП ОСОБА_1 , що тягне за собою відповідальність передбачену ст. 265 КЗпП та вказано, що справа про накладення штрафу розглядається у 45-денний строк з дня, що настає за днем одержання уповноваженою посадовою особою відповідних документів (телефонограма на номер телефону НОМЕР_1 прийняв ФОП ОСОБА_1 05.03.20 о 12:01 год. передала спеціаліст Тягун з номера тел. НОМЕР_2 ).
У свою чергу, звертаю увагу, що Порядком № 509 не передбачено виклику та участі суб'єкта господарювання/роботодавця у розгляді справи.
Також суд не бере до уваги посилання відповідача на висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.05.2018 у справі №127/21595/16-ц оскільки предметом розгляду цієї справи в касаційному порядку було питання встановлення факту перебування позивача у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_3 на посаді керівника відділу логістики у період з листопада 2013 року по 11 березня 2016 року. Встановлення цього факту необхідно йому для правильності нарахування трудового стажу.
Крім того, суд звертає увагу, що дана справа розглядалася в порядку цивільного судочинства, а не адміністративного.
З урахуванням викладеного, суд доходить висновку про відсутність з боку позивача порушень вимог трудового законодавства у вигляді допущення працівника до робочого місця без укладання трудового договору, а відтак наявності підстав для визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу №5-ДПС від 14.04.2020.
Суд також зазначає, що згідно з частиною 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини, висловленій, зокрема, у пункті 45 рішення в справі "Бочаров проти України", пункті 53 рішення в справі "Федорченко та Лозенко проти України" та пункті 43 рішення в справі "Кобець проти України", при оцінці доказів і вирішенні спору суду слід керуватися критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Тобто, встановлюючи істину в справі слід базуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоб не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву.
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Так, відповідно до частин 1 та 2 статті 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
При цьому даною статтею передбачено цілі розподілу, визначення розміру та розмір судових витрат.
Зокрема, згідно частини 3 статті 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частин 4 та 5 статті 134 КАС України, встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Надаючи оцінку письмовим доказам, суд наголошує, що на підставі п. 2 ч. 3 ст. 134 КАС України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації сторін, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інші витрати, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі №815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі №814/698/16.
Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України", оцінюючи вимоги заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходить з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Судом встановлено, що в підтвердження понесення витрат на правничу допомогу представником позивача надано договір про надання правової допомоги від 27.04.2020 б/н, акт приймання-передачі наданих юридичних послуг від 05.05.2020, квитанцію до прибуткового касового ордера №7 від 27.04.2020, що підтверджує оплату в розмірі 7000 грн. за надані послуги, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №677 від 25.01.2010 та ордер на надання правової допомоги Серії ВН №135120 від 04.05.2020.
Як вбачається з поданих документів, 27.04.2020 року між позивачем ІОП ОСОБА_1 та адвокатом Голівським В.В. укладено Договір б/н про надання правової допомоги.
За умовами цього договору (п. 1.1, 4.1) адвокат бере на себе зобов'язання представляти інтереси клієнта, зокрема, у всіх судових установах України щодо оскарження дій Державної служби України з питань праці про накладення штрафних санкцій.
За надання юридичної допомоги Клієнт зобов'язується виплатити Адвокату гонорар у розмірі 7000 грн.
Згідно висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 09.04.2019 у справі № 826/2689/15, надання належних та допустимих доказів на підтвердження витрат, понесених у зв'язку з вчиненням окремих процесуальних дій поза судовим засіданням, а також часу, витраченого на підготовку позовної заяви та інших процесуальних документів, з урахуванням тривалості розгляду справи, є підставою для задоволення вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу.
На підтвердження витрат понесених позивачем на правничу допомогу, останнім надано квитанцію до прибуткового касового ордера №7 від 27.04.2020 на виконання умов Договору від 27.04.2020 у розмірі 7000 грн.
Як вбачається із акта приймання-передачі наданих юридичних послуг по договору про надання правової допомоги б/н від 27.04.2020, а також детального опису робіт (наданих послуг) надано позивачеві такі юридичні послуги:
- зустріч з клієнтом, консультація, вивчення та юридична оцінка наданих матеріалів - 1000 грн. (затрачено 2 години часу, вартість 1 години часу витраченої на надання послуг становить 500 грн.);
- складання процесуальних документів (позовна заява) - 5000 грн. (затрачено 10 годин часу, вартість 1 години часу витраченої на надання послуг становить 500 грн.);
- планові судові засідання - 1000 грн. (затрачено 2 години часу, вартість 1 години часу витраченої на надання послуг становить 500 грн.)
Таким чином, загальна вартість наданих послуг відповідно до Договору становить 7000 грн.
Поряд з цим, в розрахунок суми гонорару представником позивача включено, зокрема, планові судові засідання (вартість - 1000 грн.), однак, суд зазначає, що справа розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, а відтак, судові засідання у даній справі не призначалися.
Суд звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
З огляду на викладене, беручи до уваги обставини цієї справи, враховуючи значення справи для позивача, обсяг наданих адвокатом послуг, їх складність та час, необхідний для їх надання, суд доходить висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 6000 грн., що відповідатиме вимогам розумності та співмірності.
Поряд з цим, звертаю увагу позивача, що при зверненні до суду останній сплатив судовий збір у розмірі 2100,00 грн., а мав сплатити 840,80 грн., таким чином, на користь позивача підлягає стягненню сплачений ним при зверненні до суду судовий збір у розмірі 840,80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу уповноваженими особами Управління Держпраці у Вінницькій області №5-ДПС від 14.04.2020.
Стягнути на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 понесені витрати зі сплати судового збору в сумі 840,80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Управління Держпраці у Вінницькій області.
Стягнути на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6000 грн. за рахунок бюджетних асигнувань управління освіти Управління Держпраці у Вінницькій області.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 )
Відповідач: Управління Держпраці у Вінницькій області (вул. Магістратська, 37, м. Вінниця, 21050, код ЄДРПОУ 39845483)
Суддя Комар Павло Анатолійович