Провадження № 2/522/3334/20
Справа № 522/20544/19
07 липня 2020 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:
головуючого судді - Шенцевої О.П.,
за участю секретаря - Соболевої О.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ТОВ «Інфокс філія Інфоксводоканал» (м.Одеса, вул. Басейна, 5), третя особа: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ), про спонукання до виконання зобов'язань, -
03.12.2019 року, ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, у якому просила суд спонукати відповідача скласти з позивачем договір про надання послуг з водопостачання холодної води за адресою: АДРЕСА_3 ; визнати борг, що утворився за колишнім власником ОСОБА_2 якому були надані відповідачем послуги з водопостачання боргом ОСОБА_2 , а не позивача; зобов'язати відповідача здійснювати нарахування на позивача за постачання саме з моменту складання договору купівлі-продажу від 06.06.2019 року.
При цьому позивач посилається на те, що відповідно до договору купівлі-продажу вона є власником квартири АДРЕСА_4 . При зверненні до відповідача стало відоме про заборгованість колишнього власника квартири за послуги водопостачання приблизно у 11000 гривень.
Позивачка вважає, що вона як новий власник майна не повинна нести тягар борговий зобов'язань за попереднім власником, а тому звертається до суду за захистом своїх прав
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнав з підстав викладених у відзиві на позов та просив у його задоволенні відмовити.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, суд приходить до висновку про те, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею ч.1 ст.5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 06.06.2019 року.
06.11.2019 року позивачка звернулась до відповідача з заявою, в якій просила дозволити їй без вимагання сплачення заборгованості за колишнього власника квартири відкрити на неї особистий рахунок/складання на водопостачання за місцем проживання - квартири АДРЕСА_4 .
Листом відповідача від 20.11.2019 р. № Б-586 було повідомлення позивача про необхідність оплатити заборгованість яка утворилася за адресою надання послуг.
За ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Положення глави 63 ЦК України можуть застосовуватись до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послуги в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 903 ЦК України).
Правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг з водопостачання та водовідведення між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, регулюються спеціальними Законами України «Про житлово-комунальні послуги» та «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення».
Згідно з ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» суб'єктами у сфері житлово-комунальних послуг є виробник та виконавець послуг, балансоутримувач, власник та споживач житлово-комунальних послуг.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.
Статтею 1 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення» встановлено, що питне водопостачання - діяльність, пов'язана з виробництвом, транспортуванням та/або постачанням питної води споживачам питної води, охороною джерел та/або систем питного водопостачання; водовідведення - діяльність із збирання, транспортування та очищення стічних вод за допомогою систем централізованого водовідведення або інших споруд відведення та/або очищення стічних вод.
Суб'єктами відносин у сфері питної води, питного водопостачання та водовідведення є: органи державної влади, до сфери управління яких належать об'єкти питного водопостачання та водовідведення; органи місцевого самоврядування, до сфери управління яких належать об'єкти питного водопостачання та водовідведення; підприємства питного водопостачання та централізованого водовідведення; споживачі питної води та/або послуг з водовідведення (ст. 4 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення»).
Постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг № 279 від 10.08.2012 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з централізованого водопостачання та водовідведення», яка діяла протягом спірного періоду до 18.05.2017, та постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг № 307 від 22.03.2017 (чинна з 19.05.2017) вид господарської діяльності у сфері централізованого водопостачання та/або водовідведення визначено такою, що підлягає ліцензуванню.
Порядок користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення населених пунктів України визначається Правилами користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затвердженими наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України № 190 від 27.06.2008 (Правила № 190). Ці Правила є обов'язковими для всіх юридичних осіб незалежно від форм власності і підпорядкування та фізичних осіб-підприємців, що мають у власності, господарському віданні або оперативному управлінні об'єкти, системи водопостачання та водовідведення, які безпосередньо приєднані до систем централізованого комунального водопостачання та водовідведення і з якими виробником укладено договір на отримання питної води, скидання стічних вод (п. 1.1 Правил).
Згідно з п. 3.7 Правил розрахунки за спожиту питну воду та скид стічних вод здійснюються усіма споживачами щомісячно відповідно до умов договору.
Відповідно до п. 3.13 Правил суб'єкти господарювання, у яких теплові пункти (котельні) перебувають на балансі або яким вони передані в управління, повне господарське відання, користування, концесію, здійснюють розрахунки з виробником на основі укладених договорів за весь обсяг питної води, яка відпущена з систем водопостачання і використана на потреби гарячого водопостачання та інші потреби, а також розраховуються за власний обсяг водовідведення. Обсяг питної води, поданої до теплових пунктів (котелень), фіксується засобами обліку, які встановлені на межі балансової належності.
26.04.2014 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії», яким внесено зміни, зокрема, до ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», згідно з якими виконавцем послуг з централізованого постачання холодної води та послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання, що провадить господарську діяльність з централізованого водопостачання та водовідведення. Виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація).
Також, вказаним законом були внесені зміни до ст. 29 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», відповідно до якої договір на надання послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг з централізованого постачання гарячої води, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та виконавцями цих послуг.
Принцип юридичної визначеності вимагає, щоб у випадку прийняття спеціального закону з певного питання, цей Закон не ставився під сумнів (зокрема, шляхом його невиконання), а сторони, яких він стосується, мають обґрунтовано очікувати, що він буде застосовуватися.
За приписами ст. ст. 509, 607 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають, зокрема, з договорів. Зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.
Неможливість виконання зобов'язання з боку особи, яка не є виконавцем певних послуг полягає у законодавчій забороні укладати з мешканцями, власниками та орендарями (споживачами послуг) договорів на надання послуг з централізованого водопостачання та/або водовідведення, за відсутності відповідної ліцензії.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 15.02.2018 у справі № 910/973/16, від 16.04.2018 у справі № 910/1541/16, від 12.06.2018 у справі № 910/20226/16, від 20.11.2018 у справі № 910/17959/17, від 23.11.2018 у справі № 910/17776/17.
На підставі наведених норм, суд дійшов висновку про необґрунтованість відмови відповідача щодо укладання договору, а тому задовольняє вимоги про зобов'язання ТОВ «Інфокс філія Інфоксводоканал» укласти з ОСОБА_1 договір про надання послуг з водопостачання холодної води за адресою: АДРЕСА_3 у повному обсязі.
Щодо вимог позивача про визнання боргу, що утворився за колишнім власником ОСОБА_2 якому були надані відповідачем послуги з водопостачання боргом ОСОБА_2 , а не позивача, то суд дійшов висновку про необґрунтованість вказаних вимог на підставі нижченаведеного.
В матеріалах справи відсутні докази щодо розміру заборгованості, розрахунок того, за який час вона утворилася, а тому суд дійшов висновку, що ненадання доказів стороною позивача можливо вважатися як необґрунтованість та недоведеність позовних вимог в цій частині.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно з нормами статті 17 Конвенції, жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.
Щодо вимог про зобов'язання відповідача здійснювати нарахування на позивача за постачання саме з моменту складання договору купівлі-продажу від 06.06.2019 року, то суд вважає що позовні вимоги в цій частині недоведеними, оскільки позивачем вибраний не вірний спосіб захисту своїх прав.
Відповідно до положень ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Відтак підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Саме таку правову позицію висловила Велика Палата Верховного суду у своїй постанові від 11.09.2018 року по справі № 905/1926/16.
Відмовляючи у задоволенні вимог про зобов'язання відповідача здійснювати нарахування на позивача за постачання саме з моменту складання договору купівлі-продажу, суд виходить з того, що позивачем не надано жодних доказів того, що її права порушені з боку відповідача.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Отже суд вважає, що правові підстави для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю відсутні.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, з огляду на те, що цивільне судочинство не може ґрунтуватись на припущеннях, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. З, 4, 10, 12, 13, 17, 18, 76-81, 258-259, 263-268, 273, 352, 354-355 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ТОВ «Інфокс філія Інфоксводоканал» (м.Одеса, вул. Басейна, 5), третя особа: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ), про спонукання до виконання зобов'язань - задовольнити частково.
Зобов'язати ТОВ «Інфокс філія Інфоксводоканал» укласти з ОСОБА_1 договір про надання послуг з водопостачання холодної води за адресою: АДРЕСА_3 .
В іншій частині позову - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 08.07.2020 року.
Суддя:
07.07.2020