61022, м. Харків, пр. Науки, 5, тел.:(057) 702-07-99, факс: (057) 702-08-52,
гаряча лінія: (096) 068-16-02, E-mail: inbox@dn.arbitr.gov.ua,
код ЄДРПОУ: 03499901, UA628999980313141206083020002
іменем України
01.07.2020 Справа № 905/474/20
Господарський суд Донецької області у складі судді Аксьонової К.І., при секретарі судового засідання Турко А.В., розглянувши матеріали справи
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Вог Трейдинг», м. Луцьк, Волинська область
до відповідача: Приватного акціонерного товариства «Концерн Стирол», м. Горлівка, Донецька область
про визнання недійсним договору про надання безпроцентної фінансової допомоги на зворотній основі №24/02/14-1 від 24.02.2014 з додатками
Представники учасників справи:
від позивача: представник не з'явився
від відповідача: Медведєв В.Ю. в порядку самопредставництва (в режимі відеоконференції)
Товариство з обмеженою відповідальністю «Вог Трейдинг», м. Луцьк, Волинська область, звернулась до господарського суду Донецької області з позовом до відповідача, Приватного акціонерного товариства «Концерн Стирол», м. Горлівка, Донецька область, про визнання недійсним договору про надання безпроцентної фінансової допомоги на зворотній основі №24/02/14-1 від 24.02.2014 з додатками.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що під час укладання спірного договору відповідач не мав статусу фінансової установи, не був зареєстрований в Державному реєстрі фінансових установ та не мав ліцензії на здійснення діяльності з надання фінансових послуг, отже, не мав права на надання фінансових послуг у формі позики. Вказане, на думку позивача, є підставою для визнання договору про надання безпроцентної фінансової допомоги на зворотній основі №24/02/14-1 від 24.02.2014 з додатками недійсним.
Відповідач у відзиві на позов проти позовних вимог заперечує, в задоволенні позову просить відмовити; зазначає, що доводи позивача щодо необхідності отримання ліцензії для надання безпроцентної позики суперечать нормам Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», який містить перелік видів господарської діяльності із надання фінансових послуг, які підлягають ліцензуванню, який є вичерпним і до переліку якого не відноситься правовідносини, які склались між сторонами. Крім того, позивачем заявлено про застосування загальної позовної давності до вимог позивача.
Провадження у справі відкрито ухвалою господарського суду Донецької області від 12.03.2020; розгляд справи вирішено здійснювати в порядку загального позовного провадження; підготовче засідання призначене на 01.04.2020 з подальшим відкладанням на 22.04.2020, 14.05.2020; строк підготовчого провадження ухвалою суду від 22.04.2020 продовжувався на 30 днів; ухвалою суду від 14.05.2020 підготовче провадження у справі закрито, справу призначено до судового розгляду по суті на 11.06.2020.
Позивач представника у судове засідання 11.06.2020 не направив. 10.06.2020 на адресу суду від позивача надійшло клопотання від 05.06.2020 про відкладення розгляду справи з посиланням на неможливість явки представника з причини запровадження на території України карантину постановою Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» (зі змінами) з 12.03.2020 до 22.06.2020.
Виходячи з положень п.2 ч.2 ст.202 Господарського процесуального кодексу України судом причини першої неявки позивача в судове засідання (з розгляду справи по суті позовних вимог) визнані поважними; клопотання позивача про відкладення розгляду справи задоволено, розгляд справи відкладено на 01.07.2020.
У судове засідання 01.07.2020 позивач представника не направив; про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином; про причини неявки суд не повідомив, клопотань про відкладення розгляду справи не заявив.
З огляду на забезпечення під час судового провадження можливості учасників справи для реалізації ними своїх процесуальних прав, суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкладення розгляду справи та можливість розглянути спір по суті позовних вимог за наявними в справі матеріалами.
У судовому засіданні 01.07.2020 в режимі відеоконференції взяв участь представник відповідача, проти позову заперечив з викладених у відзиві на позовну заяву мотивів.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
24.02.2014 між Публічним акціонерним товариством «Концерн Стирол» (позикодавець) (за відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 12.06.2017 найменування змінене на Приватне акціонерне товариство «Концерн Стирол») та Товариством з обмеженою відповідальністю «Вог Трейдинг» (позичальник) укладений договір про надання безпроцентної фінансової допомоги на зворотній основі №24/02/14-1 від 24.02.2014 на таких умовах. Позикодавець надає позичальнику тимчасову фінансову допомогу у розмірі 551765000,00грн. Відсотки за договором не нараховуються та не сплачуються (п.1.1 договору).
Передання грошових коштів здійснюється шляхом безготівкового перерахування на розрахунковий рахунок позичальника протягом строку дії договору (п. 2.1. договору).
Строк повернення тимчасової фінансової допомоги - 31.12.2014 (п.3.1 договору).
Позичальник зобов'язується повернути вказану вище суму тимчасової фінансової допомоги в повному обсязі не пізніше строку повернення, встановленого договором (п.3.4 договору).
Договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до 31.12.2014, а в частині взаєморозрахунків до повного виконання сторонами зобов'язань за договором (п.5.1 договору). Строк дії договору може бути продовжений за взаємною згодою сторін шляхом підписання додаткової угоди до договору (п.5.2 договору).
До договору сторонами підписані додаткові угоди №1 від 30.12.2014, №2 від 30.12.2016 якими сторони змінили строк повернення тимчасової фінансової допомоги та строк дії договору.
Остаточно строк дії договору згідно з п. 5.1 договору та строк повернення тимчасової фінансової допомоги відповідно до п.3.1 договору в редакції додаткової угоди №2 від 30.12.2016 був встановлений до 01.01.2019, а в частині взаєморозрахунків до повного виконання сторонами зобов'язань за договором та до 01.01.2019 відповідно.
Відповідач прийняті на себе зобов'язання в частині надання фінансової допомоги на зворотній основі за спірним договором виконав в повному обсязі шляхом перерахування позивачу коштів у сумі 551765000,00грн, що підтверджується платіжними дорученнями №00002631 від 11.03.2014 на суму 330000000,00грн, №00002634 від 11.03.2014 на суму 221765000,00грн. Позивач вказані обставини не заперечує.
Доказів повернення позивачем отриманої за спірним договором фінансової допомоги матеріали справи не містять. Відповідач зазначає, що кошти повернуті не були. Протилежне позивачем не доведено.
Позивач вважає, що договір про надання безпроцентної фінансової допомоги на зворотній основі №24/02/14-1 від 24.02.2014 укладено відповідачем в порушення вимог законодавства без набуття статусу фінансової установи та отримання відповідної ліцензії, що є підставою для визнання спірного договору недійсним. Відсутність статусу фінансової установи відповідачем не заперечується.
Розглядаючи спір по суті, суд виходить з такого.
Відповідно до ст.129 Конституції України що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За приписами ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з ч.1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За приписами ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу.
Отже недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення).
Обгрунтування позову полягає у дефекті суб'єктного складу спірного правочину. Відповідно до ч.1 ст.227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
За змістом п.2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Як зазначено в п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписів ст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.
Приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на дефекти суб'єктного складу договору про надання безпроцентної фінансової допомоги на зворотній основі №24/02/14-1 від 24.02.2014, який укладений відповідачем, який не є фінансовою установою та не має відповідного дозволу (ліцензії).
Як визначено ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Положеннями ст.627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч.1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Як визначено ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Між сторонами укладено договір про надання безпроцентної фінансової допомоги на зворотній основі №24/02/14-1 від 24.02.2014, за яким відповідач (позикодавець) надав позивачу (позичальник) тимчасову фінансову допомогу без нарахування відсотків зі строком повернення до 01.01.2019, проаналізувавши який суд дійшов висновку, що спірний договір за своєю правовою природою є договором позики.
Відповідно до ст.1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Наведена норма не обмежує можливості будь-яких осіб щодо участі в позикових відносинах у статусі позикодавця чи позичальника. Так позичальником може бути будь-яка фізична чи юридична особа, яка має цивільну дієздатність.
Згідно з ст.1047 Цивільного кодексу України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками (ст.1048 Цивільного кодексу України).
Спеціальним нормативним актом, який встановлює загальні правові засади у сфері фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг, регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг є Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції, чинній на момент укладання спірного правочину) фінансовою установою є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.
Положеннями п.5 ч.1 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлено, що фінансовими послугами є операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовим кредитом є кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент.
Положеннями ст.4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлено, що надання грошових коштів в позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту, вважається фінансовою послугою.
Статтею 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції, чинній на момент укладання спірного правочину) було передбачено, що Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах своєї компетенції видає ліцензії для здійснення фінансовими установами: 1) страхової діяльності; 2) діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення; 3) надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів; 4) діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб. Здійснення діяльності, зазначеної у частині першій цієї статті, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії. Особи, винні у здійсненні діяльності без ліцензії, несуть відповідальність згідно із законами України.
Згідно з ч.1, 4 ст.5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції, чинній на момент укладання спірного правочину) фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами-підприємцями. Можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.
Розпорядженням Державної комісії і регулювання ринків фінансових послуг України №5555 від 31.03.2006, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 25.04.2006 за №477/12351 «Про можливість надання юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, фінансових послуг з надання коштів у позику та надання поручительств» (чинним на момент укладення спірного правочину) було встановлено, що юридичні особи - суб'єкти господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, надають фінансові послуги з надання коштів у позику (крім на умовах фінансового кредиту) та поручительств відповідно до вимог цивільного законодавства та з урахуванням вимог законодавства України щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.
Таким чином оскільки чинним на час укладання спірного правочину законодавством не вимагалось отримання юридичною особою дозволу (ліцензії) для укладення договору безвідсоткової фінансової допомоги, доводи позивача щодо обов'язку отримання відповідача відповідного дозволу (ліцензії) є безпідставними. Отже надання відповідачем, який не має статусу фінансової установи безвідсоткової грошової позики на користь позивача за договором про надання безпроцентної фінансової допомоги на зворотній основі №24/02/14-1 від 24.02.2014 за відсутності відповідного дозволу (ліцензії) не є підставою для визнання спірного правочину недійсним у розумінні ч.1 ст.227 Цивільного кодексу України.
Враховуючи недоведеність позивачем наявності правових підстав та обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору про надання безпроцентної фінансової допомоги на зворотній основі №24/02/14-1 від 24.02.2014 з додатками.
Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності до вимог позивача суд зазначає, що відповідно до ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність є строком, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч.4 ст.267 Цивільного кодексу України).
За змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Разом з тим безпідставність позовних вимог призводить до неможливості застосування позовної давності до цих вимог.
З урахуванням відмови у задоволенні позову за приписами ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача. Доказів понесення інших судових витрат сторонами не надано.
Керуючись ст.ст. 86, 129, 210, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Вог Трейдинг», м.Луцьк, Волинська область, до Приватного акціонерного товариства «Концерн Стирол», м.Горлівка, Донецька область, про визнання недійсним договору про надання безпроцентної фінансової допомоги на зворотній основі №24/02/14-1 від 24.02.2014 з додатками, відмовити.
В судовому засіданні 01.07.2020 проголошено та підписано вступну та резолютивну частини рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 07.07.2020.
Відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з ч. 1 ст. 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до п. 4 Прикінцевих положень Господарського процесуального кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строк, визначений ст. 256 Господарського процесуального кодексу України продовжується на строк дії такого карантину.
До початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Донецької області (п. 8, 17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України).
Суддя К.І. Аксьонова