07 липня 2020 року
м. Київ
справа № 826/10844/16
адміністративне провадження № К/9901/34446/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Яковенка М. М.,
суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,
розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу № 826/10844/16
за адміністративним позовом громадянина Сомалі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участі третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
за касаційною скаргою громадянина Сомалі ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі суддів: О. А. Губська, А. Б. Парінов, О. О. Беспалов) від 07 вересня 2017 року,
І. РУХ СПРАВИ
1. Громадянин Сомалі ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), в якому просить:
- визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача від 15 червня 2016 року № 305-16 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
2. Вимоги адміністративного позову мотивовано тим, що спірне рішення є незаконним та необґрунтованим, повідомлення від 04 липня 2016 року № 160, яким відповідач повідомив позивача про те, що відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не відповідає вимогам частини тринадцятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та складене з порушенням частини другої статті 19 Конституції України. Окрім того, позивач зазначає, що відповідач в порушення вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не провів перевірку наявності та/або відсутності у позивача підстав для отримання додаткового захисту.
3. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва (колегія у складі суддів: В. А. Кузьменко, Р. О. Арсірій, О. П. Огурцов) від 31 травня 2017 року позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 15 червня 2016 року № 305-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву Громадянина Сомалі ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду, викладених у даній постанові.
4. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2017 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 травня 2017 року та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовлено.
5. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанцій, 19 вересня 2017 року позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2017 року, а постанову суду першої інстанції залишити в силі.
6. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою позивача.
7. 17 жовтня 2017 року на адресу Вищого адміністративного суду України надійшло заперечення на касаційну скаргу, у якому відповідач, посилаючись на те, що вимоги касаційної скарги є необґрунтовані та не можуть бути задоволені, просить в задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.
8. Вищим адміністративним судом України справа до розгляду не призначалася.
9. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд та набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року.
10. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
11. 06 березня 2018 року касаційну скаргу позивача на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2017 року у справі № 826/10844/16 передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (склад колегії суддів: Бевзенко В. М. - головуючий суддя Шарапа В. М. , Данилевич Н. А.).
12. На підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 28 квітня 2020 року № 688/0/78-20 призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи, у зв'язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Бевзенка В. М., що унеможливлює його участь у розгляді касаційної скарги.
13. Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 28 квітня 2020 року, визначено склад колегії суддів: Яковенко М. М. - головуючий суддя, Дашутін І. В., Шишов О. О.
14. Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2020 року справу прийнято до провадження, закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.
IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
15. Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Могадішо, Сомалі, громадянин Сомалі, шейхал за етнічною належністю, мусульманин-суніт за віросповіданням, без освіти, володіє тільки сомалійською мовою, неодружений, дітей не має. Документи, що посвідчують особу у позивача відсутні.
16. 07 липня 2015 року позивач, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини в країні походження - Сомалі, подав до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві належним чином оформлену заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка зареєстрована за №181.
17. В анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яку позивач за допомогою перекладача заповнював при подачі заяви від 07 липня 2015 року, зазначено, що країну громадянської належності позивач залишив 01 квітня 2015 року, нелегально автомобільним транспортом.
18. Через Ефіопію та Російську Федерації 20 червня 2015 року позивач потрапив нелегально на територію України та 07 липня 2015 року звернувся до третьої особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначив.
19. Аналогічні пояснення щодо побоювання переслідувань з боку терористичного угруповання Аш-Шабаб, а також загрози загальнопоширеного насильства у ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту позивач надав під час співбесіди від 23 липня 2015 року, додаткових співбесід від 02 вересня 2015 року, 04 травня 2016 року.
20. Разом з тим, через вісім місяців після першої співбесіди, під час співбесіди 04 травня 2016 року, позивач повідомив, що не бажає залишатися на території України і має бажання потрапити до країн Євросоюзу.
21. Листом від 22 вересня 2015 року № 11926 Головне Управління СБУ у місті Києві та Київській області повідомило відповідача, що стосовно громадянина Сомалі ОСОБА_1 відсутня інформація, яка згідно статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», передбачає умови, за яких особа не визнається біженцем що особою, яка потребує додаткового захисту.
22. 23 травня 2016 року за результатами розгляду особової справи позивача Головним управлінням Державної міграційної служби України у місті Києві складено Висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким встановлено, що заявником не доведено обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження.
23. Рішення Державної міграційної служби України від 15 червня 2016 року № 305-16 позивачеві відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з підстав відсутності умов, передбачених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
24. 07 липня 2016 року позивач отримав повідомлення третьої особи від 04 липня 2016 року № 160 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до зазначеного рішення ДМС України.
25. Вважаючи оскаржувану відмову протиправною та такою, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав.
IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
26. Суд першої інстанції, задовольняючи адміністративний позов, виходив з того, що оскаржуване рішення відповідача є незаконним та необґрунтованим, прийнятим в порушення вимог чинного законодавства та без дійсного вивчення обставин справи та ситуації, що склалась у країні походження позивача.
27. При цьому, суд першої інстанції доводи відповідача про розбіжність у наданих позивачем пояснень відхилив, зазначивши, що відповідачем не надано докази кваліфікації перекладача позивача під час співбесід, матеріали справи підтверджують, що позивач неодноразово скаржився відповідачу на якість перекладу та перекладача, проте відповідач не здійснив жодних дій для перевірки відповідей позивача, а також не вчинив жодних дій для надання позивачу перекладача належної кваліфікації.
28. Скасовуючи постанову суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів того, що позивач неодноразово скаржився відповідачу на якість перекладу та перекладача. Поряд із цим, у матеріалах відсутні також і докази того, що переклад є неправильним або, що перекладачем спотворено надані позивачем пояснення. За відсутності належних і допустимих доказів на підтвердження зазначених обставин, такі є лише припущеннями і судом до уваги не приймаються.
29. Також, суд попередньої інстанції залишив поза увагою, та не надав оцінки обставинам, що після виїзду з країни громадянської належності і до прибуття на територію України, позивач досить тривалий час перебував на території третіх безпечних країн та мав нагоду звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні постійного проживання. При цьому, вказуючи на переслідування з боку угрупування «Аль-Шабаб», доказів функціонування вказаної організації на території Ефіопії та в тому числі Російської Федерації позивачем не надано.
30. Щодо доводів позивача про те, що відповідно до досліджень "Глобального індексу миролюбства 2015" Vision of Humanity Ефіопія та РФ посідають відповідно 119 та 152 серед списку небезпечних країн (із 162 місць) суд апеляційної інстанції вважав за доцільне зазначити, що відповідно до звіту "Глобального індексу миролюбства 2016" цієї ж організації (електронний режим доступу: http://static.visionofhumanity.org/sites/default/files/GPI%202016%20Report_2.pdf) Україна займає 156 місце із 163 країн. При цьому для порівняння Росія у 2016 р. займає 151 місце, а Ефіопія - 119 місце.
31. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що з урахуванням імперативних приписів абзацу 6 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», позивач не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, як особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
32. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення у справі.
33. Позивач, наводить доводи аналогічні доводам адміністративного позову, здійснює виклад обставин та надає їм відповідну оцінку, цитую норми процесуального та матеріального права, а також висловлює свою незгоду із оскаржуваними судовими рішеннями, а тому повторному зазначенню не потребують.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
34. Враховуючи положення пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 460-ІХ, а також те, що касаційна скарга на судові рішення у цій справі була подана до набрання чинності цим Законом і розгляд їх не закінчено до набрання чинності цим Законом, Верховний Суд розглядає цю справу у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Отже, застосуванню підлягають положення КАС України у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року.
35. Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, у відповідності до частини першої статті 341 КАС України, виходить з наступного.
36. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
37. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (далі - Закон № 3671-VI).
38. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець -особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
39. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
40. Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
41. В силу вимог статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
42. Частиною сьомою статті 7 вказаного Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
43. За змістом статті 8 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
44. Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
45. Виходячи зі змісту статті 10 Закону № 3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
46. Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
47. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
48. Згідно положень пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
49. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
50. При цьому, заявник, у свою чергу, не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
51. Судами встановлено, що у своїй заяві до Управління Державної міграційної служби України в місті Києві області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник зазначив, що виїхав з Сомалі з причин побоювань стати жертвою переслідувань з боку терористичного угрупування «Аль-Шабааб», а також через загальнопоширене насильство в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.
52. Зокрема, як слідує з протоколу співбесіди від 23 липня 2015 року, позивач повідомив, що побоюється переслідувань з боку терористичного угрупування «Аль-Шабааб», оскільки останні прийшли до нього додому та повідомили, що він повинен з ними співпрацювати, в іншому випадку вони його вб'ють. Також позивач повідомив, що якщо отримає статус біженця в Україні, буде навчатися та працювати, а також те, що бажає жити законно та безпечно в Україні.
53. При цьому, через вісім місяців після першої співбесіди, під час співбесіди 04 травня 2016 року, позивач повідомив, що не бажає залишатися на території України і має бажання потрапити до країн Євросоюзу.
54. Водночас, відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення, серед іншого, вказав на розбіжності у наданих позивачем поясненнях, а саме, що відповідно до анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07 липня 2015 року країну громадянської належності позивач залишив 01 квітня 2015 року, нелегально автомобільним транспортом, однак, згідно протоколу співбесіди від 04 травня 2016 року датою залишення країни постійного проживання позивач вказав січень 2015 року.
55. Разом з тим, слід зазначити, що відповідно до протоколів співбесіди з позивачем судами встановлено, що із Сомалі він виїхав до Ефіопії, а саме у місто Адіс-Абеба, де йому допомогли зробити Сомалійський паспорт та візу до РФ. На території Ефіопії позивач перебував близько трьох місяців, після чого вилетів до Російської Федерації (Москва). На території Російської Федерації заявник перебував близько місяця, після чого автомобілем та пішки перетнув кордон з Україною.
56. Враховуючи наведене колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позивач досить тривалий час перебував у третіх безпечних країнах та мав нагоду звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні постійного проживання. При цьому, вказуючи на переслідування з боку угрупування «Аль-Шабаб», доказів функціонування вказаної організації на території Ефіопії та в тому числі Російської Федерації позивачем не надано.
57. Відтак, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позивач не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Під час перебування на батьківщині та поза межами країни своєї громадянської належності не зазнавав жодних переслідувань за ознаками раси, національності та громадянства (підданства). Позивачем не надано доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження. Не приймав участі у жодній релігійній, політичній, військовій чи громадській організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавав. Позивачем не зазначено обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля в ситуації внутрішнього конфлікту.
58. Відтак, міграційним органом, а також судом апеляційної інстанції зроблено вірний висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
59. У свою чергу відповідач, суд апеляційної інстанції приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існував на момент залишення ним країни походження, в тому числі, з урахуванням країни походження позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в позовній заяві, заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколі співбесіди.
60. За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про обґрунтованість спірного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються.
61. Таким чином, зазначені доводи касаційної скарги не дають підстав для висновків щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права або порушення ним норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення.
62. Враховуючи вищенаведене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, не спростованими доводами касаційної скарги, про наявність законних підстав для відмови в задоволенні позовних вимог повністю.
63. Суд касаційної інстанції визнає, що суд апеляційної інстанцій не допустив неправильного застосування норм матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи та вважає, що суд повно встановив обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та надав їм правову оцінку на підставі норм закону, що підлягали застосуванню до даних правовідносин.
64. Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Касаційну скаргу громадянина Сомалі ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2017 року у справі № 826/10844/16 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач М. М. Яковенко
Судді І. В. Дашутін
О. О. Шишов