01 липня 2020 рокуЛьвівСправа № 1.380.2019.006195 пров. № А/857/4872/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Коваля Р.Й.,
суддів Гудима Л.Я.,
Гуляка В.В.,
з участю секретаря судового засідання Максим Х.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року (прийняте у м. Львові суддею Костецьким Н.В.; повний текст рішення складено 27.02.2020) в адміністративній справі № 1.380.2019.006195 за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області, про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
У листопаді 2019 року громадянин Російської Федерації (далі - РФ) ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вказаним позовом та просив:
- визнати неправомірним і скасувати рішення Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) від 22.08.2019 № 291-19 про відмову у визнанні його, громадянина РФ, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС України визнати його, громадянина РФ, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги обгрунтовував тим, що оскаржуване рішення прийняте без повної оцінки основних елементів заяви про захист у їх співвідношенні з інформацією про країну походження заявника; суперечить положенням статей 1 та 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», нормам Правил розгляду заяв та оформлення документів та не відповідає принципам обґрунтованості, добросовісності і пропорційності рішень органів державної влади. При прийнятті спірного рішення відповідач не врахував вказаних ним доводів щодо наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні походження та наявності загрози його життю. Вважає, що відповідач при повторному розгляді його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на виконання рішення суду формально підійшов до прийняття рішення, без належної оцінки інформації про країну походження позивача та побоювань останнього, а тому таке рішення, на його думку, є протиправним і підлягає скасуванню.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року позов задоволено.
Не погодившись із прийнятим рішенням, його оскаржила ДМС України, яка вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте за невідповідності висновків суду обставинам справи; при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права. Тому просила скасувати рішення суду першої інстанції і прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Вимоги апеляційної скарги обгрунтовано тим, що оскаржуване рішення прийняте з ретельним з'ясуванням усіх обставин. Переслідування позивача пов'язане із свідомим порушенням чинного законодавства країни громадянської належності (причетність до діяльності забороненої терористичної організації) і його небажання повертатися до країни громадянської належності є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій. Вказує, що заявник не повідомив щодо застосування негідного чи такого що принижує гідність поводження чи покарання. Посилання на загальну ситуацію в країні щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності заявнику загрожує індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.
Представник позивача адвокат Максимов А.О. подав відзив на цю апеляційну скаргу, яким обґрунтовує безпідставність вимог апеляційної скарги та законність й обґрунтованість оскарженого відповідачем рішення суду першої інстанції.
Представник ДМС України подала до суду клопотання про відкладення розгляду справи до завершення періоду карантину, введеного на території України на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 17 червня 2020 року № 500.
Розглянувши вказане клопотання, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що це клопотання не може бути задоволене, оскільки поверхневі та загальні покликання на існування карантину (через поширення коронавірусу «covid-19») не можуть вважатися безумовною і достатньою підставою для відкладення апеляційного розгляду справи; запровадження карантинних заходів не перешкоджає явці сторін до суду, а жодного обґрунтування неможливості явки представника до суду не наведено, при тому, що місцезнаходження представника апелянта (м. Львів) співпадає з місцезнаходженням суду.
Також, рекомендації Ради суддів України (лист № 9рс-186/20 від 16.03.2020) не вказують на припинення судами розгляду справ і встановлюють особливий режим судів України, який включає в себе, зокрема, розгляд справ в режимі відеоконференції, по можливості здійснення розгляду справи без участі сторін, в порядку письмового провадження, рекомендацію учасникам судових засідань подавати до суду заяви про розгляд справи у їхній відсутності за наявними у справі матеріалами.
На період установлених на території України карантинних заходів Восьмий апеляційний адміністративний суд здійснює розгляд справ у звичному режимі (але з певними обмеженнями); забезпечено доступ учасників справи до суду, в тому числі і шляхом надіслання та приймання процесуальних документів, пов'язаних з розглядом справи (в т.ч. письмових пояснень, відзивів, доказів тощо) засобами поштового та електронного зв?язку, про що повідомлено на офіційному сайті суду.
Окрім того, представник міг скористатися можливістю взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини четвертої статті 195 КАС України, згідно якої під час карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), учасники справи можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
При цьому колегія суддів апеляційного суду також враховує й те, що явка представника відповідача не визнана судом обов'язковою.
Відповідно до приписів статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Також одним із принципів адміністративного судочинства є розумність строків розгляду справи судом.
Тобто, публічно-правовий спір повинен бути вирішений судом, зокрема, своєчасно, з метою забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів особи, яка звернулася за судовим захистом, та в розумні строки.
Клопотань про продовження терміну розгляду справи від сторін не надходило, а відтак суд апеляційної інстанції з урахуванням приписів частини другої статті 309 КАС України, позбавлений процесуальної можливості продовжити строк розгляду цієї справи за власною ініціативою.
Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Окрім цього, Європейський суд з прав людини визнав явно необґрунтованим і тому неприйнятним звернення у справі «Varela Assalino contre le Portugal» (пункт 28, № 64336/01) щодо гарантій публічного судового розгляду. У цій справі заявник просив розглянути його справу в судовому засіданні, однак характер спору не вимагав проведення публічного розгляду. Фактичні обставини справи вже були встановлені, а скарги стосувалися питань права. Європейський суд вказав на те, що відмову у проведенні публічного розгляду не можна вважати необґрунтованою, оскільки під час провадження у справі не виникло ніяких питань, які не можна було вирішити шляхом дослідження письмових доказів.
У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Європейського суду, є доцільнішим, ніж усні слухання; розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність в судовому засіданні учасників справи (їх представників), а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
У протилежному випадку відкладення розгляду справи без пошуку реальних можливостей здійснювати правосуддя в умовах карантину може бути розцінено як самоусунення від виконання обов'язку по здійсненню розгляду справи.
Додатково колегія суддів враховує, що з урахуванням приписів частини п'ятої статті 44 КАС України вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справи є обов'язком не тільки суду, а й учасників справи.
А відповідно до частини другої статті 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Згідно зі статтею 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що матеріли адміністративної справи чітко відображають правові позиції учасників справи, їхні доводи і обґрунтування є як у позовній заяві та відзиві на позовну заяву, так і в апеляційній скарзі, а тому є достатніми для вирішення справи по суті апеляційних вимог та прийняття законного та обгрунтованого судового рішення. Таким чином, є можливим апеляційний розгляд справи у відсутності учасників справи (їх представників).
А відкладення розгляду справи є необґрунтованим та таким, що призведе до порушення права осіб на доступ до суду, правової невизначеності судового рішення, ухваленого судом першої інстанції та порушення судом апеляційної інстанції процесуальних норм щодо граничних строків розгляду апеляційних скарг.
У зв'язку з неявкою в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог частини четвертої статті 229 КАС України не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до переконання, що апеляційна скарга не належить до задоволення з таких підстав.
Як встановлено судом, підтверджено матеріалами справи 22.01.2018 громадянин РФ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З матеріалів особової справи позивача 2018LV 0008 видно, що той народився у с. Нові Інші Дражанівського району республіки Татарстан, РФ, за національністю - татарин, віросповідання - мусульманин, освіта - вища за спеціальністю - економіст, про що свідчить копія диплому, виданого Казанською сільськогосподарською академією. Сімейний стан - одружений, Рідна мова - вільно володіє татарською та російською мовами.
Інформація про особу встановлена на підставі національного паспорта громадянина НОМЕР_1 , виданого 25.08.2012 відділом УФМС Росії в Республіці Татарстан Приволзького району м. Казань.
У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник вказує, що він є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» (на підтвердження своїх слів, надав довідку про те, що є членом партії). Зазначає, що його переслідують за його переконання, оскільки в РФ це заборонена партія, і в разі повернення до країни походження, йому загрожує переслідування, а також ймовірне позбавлення волі згідно ч.2 ст.205.5 КК РФ (участь в терористичній організації).
Як зазначено у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі № 2018LV0008 від 04.06.2018, на підставі аналізу матеріалів особової справи та інформації по країні походження, було встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
16.07.2018 ДМС України прийнято рішення № 214-18, яким підтримано висновок ГУ ДМС України у Львівській області про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.5 ч.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 08.11.2018 у справі №1340/3922/18, зокрема, визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України № 214-18 від 16.07.2018 про відмову у визнанні громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язано ДМС України визнати громадянина РФ ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19.03.2019 рішення Львівського окружного адміністративного суду від 07.11.2018 у справі № 1340/3922/18 в частині задоволення позовних вимог про зобов'язання ДМС України визнати громадянина РФ ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту скасовано та прийнято в цій частині нову постанову, якою позов задоволено частково; зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту від 22.01.2018 з урахуванням висновків, викладених в постанові.
В решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 07.11.2018 у справі № 1340/3922/18 залишено без змін.
На виконання цієї постанови ДМС України прийняла рішення від 05.04.2019 № 20-19 про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту від 22.01.2018, з урахуванням обставин, які стали підставою для скасування рішення від № 214-18 від 16.07.2018.
Відповідно до рішення ДМС України від 05.04.2019 № 20-19 ГУ ДМС України у Львівській області прийнято наказ від 16.04.2019 № 91 про здійснення повторного розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту від 22.01.2018, які потребують додаткового захисту, з урахуванням обставин, які стали підставою для скасування судом рішення № 214-18 від 16.07.2018.
26.04.2019 під час співбесіди ОСОБА_1 повідомив, що боїться стати жертвою переслідування в РФ.
Відповідно до листа від 16.05.2019, УСБУ у Львівській області відомостями щодо обставин, за наявності яких ОСОБА_1 , не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не володіє.
ГУ ДМС України 16.07.2019 у справі № 2018 LV0008 складено Висновок про відмову у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту, яким встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
22.08.2019 ДМС України прийнято рішення № 291-19 про відмову у визнанні громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, у зв'язку із відсутністю стосовно нього умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Повідомленням від 29.08.2019 № 49 повідомлено позивача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із рішенням від 22.09.2019 № 291-19, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що спірне рішення ДМС України від 22.08.2019 № 291-19 про відмову у визнанні громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисті не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності (зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак порушує права та законні інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання протиправним та скасування такого рішення.
Хоча позивач не є біженцем, оскільки не переслідуюється за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, проте потребує додаткового захисту як особи, яка була змушена залишити країну походження внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, через участь у забороненій на території РФ партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”.
Тому, зважаючи на те, що відповідач протиправно прийняв рішення про відмову у визнанні громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, з метою ефективного захисту прав позивача та забезпечення реального виконання рішення суду, суд вважав за необхідне зобов'язати ДМС України визнати громадянина РФ ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Такі висновки суду першої інстанції, на переконання колегії суддів апеляційного суду, відповідають нормам матеріального права, фактичним обставинам справи і є правильними з огляду на таке.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (надалі - Закон № 3671-VI), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
За приписами пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону №3671-VI, відповідно до частини п'ятої якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців (надалі - УВКБ ООН) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону №3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина п'ята статті 10 Закону №3671-VI).
Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Судом встановлено, що основною причиною звернення за захистом в Україні позивач вказує обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”.
Як на доказ того, що в РФ порушуються права мусульман та членів “ХТІ” позивач посилається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів “ХТІ” переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув'язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б'ють та застосовують тортури), а саме:
- щорічний звіт Комісії США по свободі віросповідання в країнах світу, 2016 г.: Россия, 02.05.2016: http://www.refworld.org.ru/docid/5943d7264.html.
- Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2016/17: Права людини в сучасному світі, 22.02.2017:
http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html.
- радіо “Свобода”, в Дагестані закрили ще одну мечеть, 06.12.2015:
http://www.refworld.org.ru/docid/5614 dе2f4. html.
Також, представник позивача надав до суду публікації з правозахисного центру “Меморіал”, судову практику та інші докази, що в своїй сукупності дають підставу суду дійти висновку, що у позивача існують об'єктивні побоювання за своє життя, свободу та здоров'я.
Встановлені судом обставини свідчать про існування реальних загроз, з якими може зіштовхнутися позивач у разі його повернення в Росію.
Крім того, під час співбесід 05.02.2018 та 01.03.2018 та в анкеті ОСОБА_1 ствердив, що в країні походження проти нього порушена кримінальна справа за ч.1 ст.205.5 КК РФ (участь в терористичній організації), оскільки в нього була вилучена література, яка підтверджує його участь в терористичній організації “Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі” та розміщення в інтернеті відеозапису, в якому містяться висловлювання, які мають екстремістську спрямованість.
На підтвердження вказаних аргументів ГУ ДМС України у Львівській області надано копію постанови Верховного Суду Республіки Татарстан від 25.11.2015 про залишення без змін постанови судді Приволжського районного суду м.Казань від 15.10.2015 відносно ОСОБА_1 по справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст.20, 29 КоАП РФ та постанови про порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1 від 10.03.2017, в діях якого вбачаються ознаки злочину, передбачені ч.1 ст.205.5 КК РФ, вбачається, що відносно заявника порушувалась кримінальна справа через те, що він розміщував у відкритому доступі на своїй інтернет сторінці у соціальній мережі “ВКонтакті” відеоматеріали, які містять ідеї міжнародної терористичної організації “Партія ісламського відродження” (“Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”), засновані на ідеологічних джерелах вказаної незаконної організації, таким чином здійснюючи пропаганду цих ідей.
Суд у рішеннях звертає увагу, що в листопаді 2013 вступив в силу Федеральний Закон від 02.11.2013 року №302-Ф3 “Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації”, який передбачає, зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною відповідно до законодавства РФ (ст.205.5 КК РФ). Санкція за організацію діяльності забороненої судом терористичної організації (ч.1 ст.205.5) передбачає покарання у позбавлення волі на строк від 15 до 20 років, за участь в діяльності (ч.2 ст.205.5) - позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.
В травні 2014 року вступив в силу Федеральний Закон від 05.05.2014 року №130-Ф3 “Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації”, який передбачає, зокрема, посилення відповідальності за ч.1 ст.205.5 КК, яка згідно нової редакції може включати довічне ув'язнення.
Також посилена відповідальність за ст.282.2 і ст.205.1 КК РФ, які застосовувалися раніше у справах про “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. Тим самим законом до осіб, які вчинили злочин за ст.205.5 КК РФ і деяким іншим, не застосовуються строки давності і не може бути назначено покарання нижче нижнього покарання, передбаченого вказаними статтями.
Окрім того, позивач ствердив, що у ФСБ є списки людей, котрих вони планують ув'язнити. Водночас, як показує практика, людей з “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”, котрих арештовувала Федеральна служба Російської Федерації, в подальшому садили до в'язниці.
Аналізуючи ситуацію з дотриманням прав людини в Російській Федерації, суд дійшов висновку, що у випадку повернення позивача до країни громадянської належності його життю, здоров'ю, гідності та свободі, буде загрожувати реальна небезпека, через що в нього є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні причини.
З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що позивач не є біженцем, оскільки не переслідується за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, однак потребує додаткового захисту як особа, яка була змушена залишити країну походження внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, тобто, тривалого ув'язнення через участь у забороненій на території РФ партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”.
Позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивач зазнавав переслідувань через своє активне членство у “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. Оскільки загальна ситуація з правами людини в РФ після залишення її позивачем не покращилася то суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до Росії.
При цьому, судом не встановлено умов, які перешкоджають наданню позивачу правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачених ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Суд звертає увагу, що Державна міграційна служба України при повторному розгляді заяви позивача не врахувала висновків суду, натомість рішенням від 22.08.2019 № 291-19 відповідач повторно відмовив з тих же причин у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, які потребує додаткового захисту.
Приймаючи оскаржене рішення, відповідач належним чином не дослідив та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколі співбесіди, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Російській Федерації й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст. 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.
З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд дійшов висновку, що відповідач, ДМС України, безпідставно погодився з висновками відповідача, ГУ ДМС України у Львівській області, про відсутність встановлених п.п. 1 та 3 ч. 1 ст. 1 Закону України № 3671-VI умов для визнання позивача біженцем або особами, які потребують додаткового захисту, що призвело до прийняття оскарженого рішення від 22.08.2019 № 291-19 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На переконання суду, така відмова не відповідає міжнародним принципам, так як позивачем обґрунтовано свою заяву та повідомлено всі важливі факти. При цьому, відповідачем ці факти не визнані неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі заявника.
Згідно із частиною третьою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Аналізуючи зазначені норми законодавства та встановлені у справі обставини, колегія суддів апеляційного суду вважає, що вказані вище умови при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем у повному обсязі дотримані не були; а невстановлення всіх обставин щодо ситуації в країні походження позивача, наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні походження та існування загрози для його життя, як таких, що мають суттєве значення для прийняття рішення, призвело до передчасних та необґрунтованих належним чином висновків відповідача про відсутність підстав для надання позивачу додаткового захисту.
За таких обставин колегія суддів приходить до переконання, що місцевий суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, та погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність задоволення позову.
Статтею 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням викладеного, рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують, тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні.
Керуючись ст.ст. 229, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року в адміністративній справі № 1.380.2019.006195 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Р. Й. Коваль
судді Л. Я. Гудим
В. В. Гуляк
Постанова складена у повному обсязі 07 липня 2020 року.