06 липня 2020 рокуЛьвівСправа № 300/235/20 пров. № А/857/5181/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ільчишин Н.В.,
суддів Гуляка В.В., Коваля Р.Й.,
розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2020 року (головуючого судді Грицюка П.П. ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Івано-Франківську) у справі №300/235/20 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів,-
ОСОБА_1 04.02.2020 звернувся в суд з позовом до Військової частини - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) в якому просить бездіяльність відповідача щодо невиплати йому середнього заробітку з проведенням його індексації за весь час затримки розрахунку при звільнені визнати протиправною; бездіяльність відповідача щодо невиплати йому грошової компенсації втрати частини доходів від порушення встановлених термінів їх виплати визнати протиправною; стягнути з відповідача його середній заробіток з урахуванням сум його індексації за весь час затримки розрахунку при звільнені по день пред'явлення позову у розмірі 886605,91 грн.; стягнути з відповідача його середній заробіток з урахуванням сум його індексації за час затримки розрахунку при звільнені з дня, наступного за днем пред'явлення позову по день постановлення рішення з розрахунку середньоденного заробітку у розмірі 746,93 грн.; стягнути з відповідача грошову компенсацію втрати частини доходів від порушення встановлених термінів їх виплати у розмірі 31659,55 грн.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2020 року відмовлено в задоволенні позову.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов повністю.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Згідно пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.05.2020 відкрито апеляційне провадження у справі №300/225/20 та ухвалою суду від 22.05.2020 призначено апеляційний розгляд в порядку письмового провадження.
Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга підлягає частковому задоволенню з наступних мотивів.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що наказом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 за № 191 від 17.08.2015 ОСОБА_1 призвано на військову службу під час мобілізації в особливий період.
Наказом командира військової частини - польова пошта НОМЕР_1 (по строковій частині) молодшого лейтенанта ОСОБА_1 , військовослужбовця військової служби за призовом під час мобілізації, командира розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини - польова пошта НОМЕР_1 , звільненого з військової служби у запас наказом командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_2 » від 17.10.2016 за № 257 за пунктом «є» частини 8 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (призвані на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період) відповідно до Указу Президента України від 26.09.2016 за № 411/2016, виключено зі списків особового складу частини та з всіх видів забезпечення, в тому числі з грошового забезпечення з 04.11.2016 і направлено для зарахування на військовий облік до Черкаського МВК Черкаської області (аркуші справи 10-11).
ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій та право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_3 від 25.10.2016 (аркуш справи 18).
21.11.2019 позивач звернувся до відповідача із заявою, у якій зазначив, що Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21.10.2019 у справі №300/1655/19 позов задоволено повністю, визнано протиправною бездіяльність Військової частини - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік за 14 календарних днів; зобов'язано Військову частину - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік за 14 календарних днів. Просив Військову частину - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) нарахувати, з проведенням індексації грошових доходів та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки; нарахувати, з проведенням індексації грошових доходів та виплатити компенсацію втрати частини доходу від порушення встановлених термінів виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки; нарахувати, з проведенням індексації грошових доходів та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку у загальному розмірі 838529,94 (аркуші справи 13-14).
На час подання позову та розгляду адміністративної справи відповідачем не надано відповідь на вказану заяву.
Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо невиплати спірних грошових коштів, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним.
Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частиною 1 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до частини 2 статті 9 Закону №2011-XII до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Частина 3 статті 9 Закону №2011-XII встановлює, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Конституційний Суд України, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013, дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати, у зв'язку з порушенням строків її виплати, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги (пункт 2.2), працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Це право працівника відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим конституційного принципу верховенства права та не порушує балансу прав і законних інтересів працівників і роботодавців (пункт 2.3).
Статтею 4 Закону України «Про відпустки» № 504/96-ВР від 15 листопада 1996 року (далі - Закон № 504/96-ВР) установлені такі види відпусток: щорічні відпустки; основна відпустка (ст. 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (ст. 7 Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (ст. 8 Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до вимог статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Пунктом 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII від 22 жовтня 1993 року (зі змінами та доповненнями) передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Отже, виходячи із норм Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік є пільгою, гарантованою державою.
Статтею 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII від 20 грудня 1991 року (зі змінами та доповненнями) визначено порядок надання військовослужбовцям відпусток.
Згідно з пунктом 19 статті 10-1 цього Закону надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 (в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію) і 18 (в особливий період під час дії воєнного стану) цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
Отже, надання військовослужбовцю-учаснику бойових дій пільги у вигляді додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати протягом 14 календарних днів припинено та поставлено в залежність від наявності або відсутності дії «особливого періоду». Водночас визначення цього поняття надано у статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-ХІІ від 21 жовтня 1993 року (зі змінами та доповненнями), відповідно до якої особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», затвердженим Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», припиняється.
Відповідно до частини 8 статті 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Відтак підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Так, відповідно до ч. 14 ст. 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21.10.2019 у справі № 1655/19 позов задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ 26615035) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік за 14 календарних днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Зобов'язано Військову частину - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік за 14 календарних днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. 21.11.2019 рішення набрало законної сили (аркуші справи 104-108).
Суд констатує, що при розгляді даної справи ці обставини не підлягають доказуванню, оскільки частина 2 статті 78 КАС України передбачає, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно із частиною 1 статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
Європейський суд з прав людини трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170). Також суд неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року «Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року «Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65).
Висновок, викладений у рішенні Європейського суду з прав людини від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
Як вбачається із рішення Європейського суду з прав людини, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Європейського суду з прав людини, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим у своєму рішенні Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, Європейський суд з прав людини у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення Європейський суд з прав людини вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі «Waite and Kennedy v. Germany»), заява № 26083/94, пункт 54, Європейського суду з прав людини 1999-I).
Відповідно за висновком Європейського суду з прав людини не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
А тому, немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Як вбачається із матеріалів справи на виконання рішення суду ОСОБА_1 , яке набрало законної сили, виплачено 02.04.2020 - 3896,45 грн., тобто суму грошового забезпечення за невикористану відпустку, а оскільки вона перерахована не вчасно після звільнення позивача на виконання статей 116, 117 КЗпП України він має право на стягнення середнього заробітку за відповідний період затримки розрахунку при звільненні за період з 03.11.2016 по 02.04.2020.
Щодо виплати індексації середнього заробітку колегія суддів враховує наступне.
Статтею 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.2001 №1282-ХІІ (далі - Закон №1282-ХІІ) передбачено, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка (до 01.01.2016 року) та 103 відсотка (після 01.01.2016 року). Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону. Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті. Підвищення грошових доходів населення, у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін. У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв'язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
За приписами статті 6 Закону №1282-ХІІ у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону, грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно з пунктом 2 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 (далі - Порядок № 1078) індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.
Згідно пункту 4 Порядку № 1078 індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. У межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, індексуються оплата праці (грошове забезпечення), розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, допомога по безробіттю та матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, що надаються залежно від страхового стажу у відсотках середньої заробітної плати, стипендії. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків.
Згідно з пунктом 6 Порядку № 1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.
У разі коли грошовий дохід формується з різних джерел і цим Порядком не встановлено черговість його індексації, сума додаткового доходу від індексації виплачується за рахунок кожного джерела пропорційно його частині у загальному доході.
Таким чином, позивач має право на нарахуванням індексації із середнього заробітку через невиплату вчасного грошового забезпечення під час звільнення зі служби. Поряд з цим, колегія суддів вважає, що в даному випадку, розрахунок індексації є компетенцією відповідача. І саме на відповідача за наявності законних підстав покладається обов'язок нарахувати та виплатити позивачу індексацію середнього заробітку.
Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Компенсація втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати регулюється нормами Закону України від 19.10.2000 №2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон №2050-ІІІ), а також Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 (далі - Порядок №159).
Відповідно до статті 1 Закону України №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші (стаття 2 Закону №2050-ІІІ).
Підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів (заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, стипендії); 2) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 3) затримка виплати доходів один і більше календарних місяців; 4) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги і 5) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).
Згідно пунктів 1,2 Порядку №159 його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Детальний перелік грошових доходів, що підлягають компенсації наведено у п.3 Порядку №159, яким встановлено, що компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення).
Отже, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, які вже були нараховані.
Слід зазначити, що зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статті 1-3 Закону №2050-ІІІ, окремих положень Порядку №159 дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми попередньо нараховані, але не виплачені.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20.02.2018 (справа №336/4675/17), від 21.06.2018 (№523/1124/17) та від 03.07.2018 (справа №521/940/17).
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21.10.2019 у справі № 1655/19 позов задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ 26615035) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік за 14 календарних днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Зобов'язано Військову частину - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік за 14 календарних днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. 21.11.2019 рішення набрало законної сили (аркуші справи 104-108).
Однак виплата за рішенням суду середнього заробітку за оспорюваний період, на виконання вказаного рішення суду, відбулась лише 02.04.2020, що підтверджується випискою з банку долученою апелянтом до апеляційної скарги.
Колегія суддів зазначає, що нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
З матеріалів справи встановлено, що відповідач своєчасно невиплатив позивачу 3896,45 грн. грошового забезпечення, яка належала йому до виплати під час проходження військової служби, а виплату вказаної суми здійснено лише 02.04.2020. Таким чином, період за який підлягає нарахуванню та виплаті компенсація втрати частини доходів відповідачем становить: з 04.11.2016 до 02.04.2020.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає позовні вимоги щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу у зв'язку із порушенням строку виплати грошового забезпечення, нарахованої на виконання рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21.10.2019 у справі №300/1655/19, відповідно до Закону №2050-ІІІ та постанови Кабінету міністрів України №159 підлягають задоволенню.
Вказана правова позиція апеляційного суду узгоджується із постановами Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року по справі №21-1765а/15, Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року по справі № 821/1083/17, Верховного Суду від 06 лютого 2020 року по справі №806/305/17, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1952 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи припинити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне законодавство передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення від 08.11.2005, заява №63134/00).
Так, реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів і базується на спеціальних і чинних, на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.
У зв'язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Щодо визначення судом сум щодо середнього заробітку з проведенням індексації за весь час затримки розрахунку при звільнені, грошової компенсації втрати частини доходів від порушення встановлених термінів їх виплати, то суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати, що суд не вправі визначати конкретні суми порушеного права позивача, які слід виплатити, оскільки відповідно до законодавства обчислення таких сум належить до відання компетентних структур відповідача, а тому належним способом захисту порушених прав позивача, на переконання суду апеляційної інстанції, є зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_2 середнього заробітку з проведенням індексації за весь час затримки розрахунку при звільнені, грошової компенсації втрати частини доходів від порушення встановлених термінів їх виплати за спірний період.
Згідно з частиною 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, в адміністративному процесі, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень тягар доказування правомірності своїх рішень, дій чи бездіяльності покладається на відповідача - суб'єкта владних повноважень, який повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, що можуть бути використані як докази у справі.
Під час розгляду справи відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав до суду достатньо належних і достовірних доказів, а відтак не довів правомірності своїх дій.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина 1 статті 2 КАС України).
Разом з тим, частина друга статті 2 КАС України передбачає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Так, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктом владних повноважень в основу дій щодо проведення розрахунку із позивачем та на відповідність вимогам частини 2 статті 2 КАС України, суд дійшов висновку про наявність протиправної поведінки з боку відповідача, яка полягає у не проведенні виплати вчасно середнього заробітку з проведенням індексації за весь час затримки розрахунку при звільнені, грошової компенсації втрати частини доходів від порушення встановлених термінів їх виплати позивачу з урахуванням зазначеного періоду, згідно рішення суду, яке набрало законної сили.
Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно частини 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При цьому, частиною 2 статті 245 КАС України передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (п.4), або застосувавши інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів (п.10).
Колегія суддів дійшла висновку, що враховуючи виклад позовних вимог та встановлений в ході судового розгляду факт бездіяльності з боку відповідача, а також положення статей 5, 9 та 245 КАС України і відповідно на виконання рішення суду ОСОБА_1 виплачено 02.04.2020 - 3896,45 грн., тобто суму грошового забезпечення за невикористану відпустку, а оскільки вона перерахована не вчасно після звільнення позивача на виконання статей 116, 117 КЗпП України він має право на стягнення середнього заробітку за відповідний період затримки розрахунку при звільненні, який також перебуваючи на військовій службі в в/ НОМЕР_6 мав право на індексацію вказаного середнього заробітку і компенсації втрати частини доходу у зв'язку із порушенням строку виплати грошового забезпечення, нарахованої на виконання рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21.10.2019 у справі №300/1655/19, відповідно до Закону №2050-ІІІ та постанови Кабінету міністрів України №159, однак в частині позовних вимог щодо стягнення з відповідача його середній заробіток з урахуванням сум його індексації за весь час затримки розрахунку при звільнені по день пред'явлення позову у розмірі 886605,91 грн., стягнення з відповідача його середній заробіток з урахуванням сум його індексації за час затримки розрахунку при звільнені з дня, наступного за днем пред'явлення позову по день постановлення рішення з розрахунку середньоденного заробітку у розмірі 746,93 грн., стягнення з відповідача грошову компенсацію втрати частини доходів від порушення встановлених термінів їх виплати у розмірі 31659,55 грн. колегія суддів вважає, що суд не вправі визначати конкретні суми, які слід виплатити, оскільки відповідно до законодавства обчислення таких сум належить до відання компетентних структур відповідача, а тому належним способом захисту порушених прав позивача, на переконання суду апеляційної інстанції, є зобов'язання Військову частину - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток з урахуванням сум його індексації за весь час затримки розрахунку при звільнені за період з 04.11.2016 по 02.04.2020 та грошову компенсацію втрати частини доходів від порушення встановлених термінів їх виплати.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення неправильно застосовано норми матеріального права, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а позов слід задовольнити частково.
Підстав для розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції на підставі статті 139 КАС України у апеляційного суду немає, оскільки позивач звільнений від сплати судових витрат.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2020 року (головуючого судді Грицюка П.П. ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Івано-Франківську) у справі №300/235/20 - скасувати та ухвалити нове, яким позов ОСОБА_1 до Військової частини - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку з проведенням його індексації за весь час затримки розрахунку при звільнені.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації втрати частини доходів від порушення встановлених термінів їх виплати.
Зобов'язати Військову частину - польова пошта НОМЕР_1 (в/ч НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток з урахуванням сум його індексації за весь час затримки розрахунку при звільнені за період з 04.11.2016 по 02.04.2020 та грошову компенсацію втрати частини доходів від порушення встановлених термінів їх виплати.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий суддя Н.В. Ільчишин
Судді В.В. Гуляк
Р.Й. Коваль