02 липня 2020 року
м. Київ
справа № 761/11283/15-ц
провадження № 61-9116ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю.,
розглянув касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - на ухвалу Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , про захист прав споживачів та визнання договорів недійсними,
У квітні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке відповідно до зареєстрованої 14 червня 2018 року нової редакції Статуту змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), звернулося до суду з позовом, уточнений у червні 2017 року, до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про стягнення кредитної заборгованості.
На обґрунтування позову ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 13 липня 2007 року між ПАТ КБ ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 43 тис. євро зі сплатою 0,84% на місяць за користування кредитом на строк до 12 липня 2017 року.
ОСОБА_4 та ОСОБА_1 є поручителями за вказаними кредитними зобов'язаннями ОСОБА_3 згідно з укладеними між ними та банком договорами поруки від 13 серпня 2012 року.
Оскільки позичальник припинив виконувати свої зобов'язання за вказаним кредитним договором утворилася заборгованість у розмірі 60 846,25 євро, що станом на 21 січня 2019 року за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становила суму у розмірі 1 941 223,24 грн, яку АТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .
У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з зустрічним позовом, який уточнено у лютому 2016 року, до АТ КБ «ПриватБанк», про визнання недійсними кредитного договору та договорів іпотеки та поруки.
На обґрунтування зустрічного позову ОСОБА_3 зазначив, що оспорювані договори є недійсними, з передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав, також у зв'язку з невідповідністю вимогам Закону України «Про захист прав споживачів».
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 січня 2019 року позов АТ КБ «ПриватБанк» задоволено.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість у розмірі 60 846,25 євро, що станом на 21 січня 2019 року за курсом НБУ становило суму у розмірі 1 941 223, 24 грн.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.
Вирішено питання розподілу судового збору.
Задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції виходив із доведеності існування у ОСОБА_3 кредитної заборгованості, яка підлягає солідарному стягненню з нього та його поручителів, а саме: ОСОБА_4 і ОСОБА_1 .
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із відсутності визначених законодавством правових підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 04 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 визнано неподаною та повернуто заявнику.
Постановляючи цю ухвалу, апеляційний суд виходив з того, що заявник не виконав вимоги ухвали про залишення його апеляційної скарги без руху, не сплатив судовий збір у розмірі 5 481 грн у встановлений судом строк на усунення недоліків його апеляційної скарги.
У липні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просив ухвалу Київського апеляційного суду від 04 лютого 2019 року скасувати, й направити справу на розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 травня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Ухвалу Київського апеляційного суду від 04 липня 2019 року залишено без змін.
13 травня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - подав апеляційну скаргу, в якій посилався на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - відмовлено.
Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за вказаною апеляційною скаргою суд апеляційної інстанції виходив з того, що відсутні правові підстави для поновлення пропущеного процесуального строку на оскарження судового рішення, оскільки матеріали цієї справи не містять заяв ОСОБА_1 про зміну його місця проживання чи зняття з місця реєстрації, відтак суд керувався положеннями статті 131 ЦПК України та здійснював направлення судової кореспонденції за останньою відомою адресою місця реєстрації ОСОБА_1 .
Крім того судом апеляційної інстанції зазначено, що відповідачі у цій справі, а саме: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як члени сім'ї ОСОБА_1 приймали участь у розгляді цієї справи безпосередньо та через представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , що свідчить про обізнаність ОСОБА_1 щодо наслідків розгляду вказаної справи.
19 червня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року, яку заявник просить суд скасувати, й справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції своїм рішенням унеможливив реалізацію заявником наданих йому процесуальних прав на оскарження рішення суду першої інстанції у цій справі.
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Доводи касаційної скарги та зміст оскарженого судового рішення не дають підстав для висновку, що судом апеляційної інстанцій було допущено порушення норм процесуального права, які передбачені статтею 411 ЦПК України як підстави для скасування судового рішення.
Частиною першою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним й обґрунтованим.
Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно із частиною четвертою статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним й не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Частиною шостою статті 394 ЦПК України визначено, що ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Оскільки правильне застосування норми права є очевидним й не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити з наступних підстав.
Предметом оскарження у цій справі, як вбачається зі змісту касаційної скарги, є судове рішення апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження.
Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України).
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Відповідно до частини першої статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.
Відповідно до вимог частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Європейський суд з прав людини визнає легітимними обмеженнями встановленні державами - членів Ради Європи вимоги щодо строків оскарження судових рішень (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Нешев проти Болгарії» від 28 жовтня 2004 року).
При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Дія 97» проти України від 21 жовтня 2010 року).
У кожній конкретній справі суди мають ґрунтовно перевіряти підстави для поновлення строків для оскарження, які мають виправдовувати втручання у принцип res judicata. При цьому на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов'язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду і не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.
Апеляційним судом встановлено, що 21 січня 2019 року було ухвалено оскаржуване судове рішення першої інстанції.
Відповідно до наявного в матеріалах справи супровідного листа від 24 січня 2019 року копію повного тексту оскаржуваного судового рішення було направлено учасникам справи.
Апелянт у скарзі зазначав, що суд першої інстанції у процесі розгляду цієї справи направляв всю кореспонденцію на ім'я ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , проте останній за вказаною адресою не проживав та 17 квітня 2015 року був знятий з місця реєстрації за цією адресою.
Вказане підтверджує, що будучи відповідачем за первісним позовом та третьої особою за зустрічним позовом ОСОБА_1 жодного разу в судовому засіданні не був присутній, підписи на повістках про дати судових засідань здійснені іншою особою, а інша частина документів повернута до суду за закінченням терміну зберігання, оскільки він з 17 квітня 2015 року не проживав за адресою, що вказана у позовній заяві.
Судом попередньої інстанції правильно визначено, що суд критично оцінює зазначені доводи апелянта, оскільки матеріали справи містять рекомендовані повідомленні про вручення ОСОБА_1 судової кореспонденції, що, в свою чергу, свідчить про те, що заявник був обізнаний про наявність даної справи у суді першої інстанції й неодноразово отримував судову кореспонденцію.
Крім того, апеляційною інстанцією встановлено, що матеріали справи не містять заяв ОСОБА_1 про зміну його місця проживання чи зняття з місця реєстрації, тому суд правильно керувався положеннями статті 131 ЦПК України та здійснював направлення судової кореспонденції за останньою відомою суду адресою місця проживання та реєстрації ОСОБА_1 .
Разом з цим, судом попередньої інстанції зазначено, що з матеріалів справи вбачається, що відповідачі за первісним позовом у цій справі, а саме: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як члени сім'ї ОСОБА_1 приймали участь у розгляді цієї справи безпосередньо та через представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , що свідчить про обізнаність ОСОБА_1 щодо наслідків розгляду вказаної справи.
Отже, зі скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 січня 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - звернувся 13 травня 2020 року, тобто після спливу одного року з дня складення повного тексту оскаржуваного судового рішення першої інстанції.
Такі дії не свідчать про готовність заявником брати участь на всіх етапах розгляду та сприяти своєчасному розгляду цієї справи.
Скаржником не надано логічного та зрозумілого пояснення тому, що перешкоджало йому звернутися до суду із апеляційною скаргою у встановлений законодавством строк.
За таких обставин, враховуючи, що апеляційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 січня 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - подав 13 травня 2020 року, тобто після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, випадки, передбачені частиною другою статті 358 ЦПК України відсутні, тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження у зв'язку зі спливом одного року з дня складення повного тексту судового рішення.
Доводи касаційної скарги про те, що відмова апеляційного суду в прийнятті апеляційної скарги є порушенням права заявника на судовий захист, Верховний Суд вважає необґрунтованими з наступних підстав.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватися, зокрема для дотримання правил судової процедури і це не є порушенням права на справедливий суд (рішення у справі «Станков проти Болгарії» від 12 липня 2007 року).
Апеляційний суд, постановляючи оскаржувану ухвалу, діяв відповідно до норми статті 358 ЦПК України, тому право заявника на судовий захист жодним чином не порушено.
Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом й не суперечить пункту першому статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута.
Виходячи із зазначених критеріїв, Європейський суд з прав людини визнає легітимними обмеженнями встановленні державами - членів Ради Європи вимоги щодо строків оскарження судових рішень (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Нешев проти Болгарії» від 28 жовтня 2004 року).
При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства.
Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Дія 97» проти України» від 21 жовтня 2010 року).
ЄСПЛ зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1996 року у справі «Леваж Престейшинз Сервісиз проти Франції», рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року у справі «Бруалла Гомес де ла Торре проти Іспанії»).
Таким чином, забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а також строків на оскарження судових рішень, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності, об'єктивності та непереборності обставин, що спричинили пропуск, значимості справи для сторін, наявності фундаментальної судової помилки.
Отже, зі змісту касаційної скарги, оскаржуваного судового рішення вбачається, що скарга є необґрунтованою, правильне застосовування апеляційним судом норм процесуального права є очевидним й не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, розгляд зазначеної скарги не має значення для формування єдиної правозастосовної практики, наведені у ній доводи не дають підстав для висновку щодо незаконності та неправильності судового рішення.
Керуючись статтею 390 ЦПК України, частиною четвертою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - на ухвалу Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до
публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , про захист прав споживачів та визнання договорів недійсними відмовити.
Копію ухвали разом з доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: О. М. Осіян
О. В. Білоконь
Н. Ю. Сакара