Справа № 354/182/17
Провадження № 22-ц/4808/733/20
Головуючий у 1 інстанції Польська М. В.
Суддя-доповідач Василишин
02 липня 2020 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
судді-доповідача Василишин Л.В.,
суддів: Максюти І.О., Матківського Р.Й.
секретаря Бойчука Л.М.
за участю представника апелянта ОСОБА_1
представника відповідача адвоката Баранова Ю.Г.
представника відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відео конференції апеляційну скаргуОСОБА_3 на рішення Яремчанського міського суду від 25 березня 2020 року у складі судді Польської М.В., ухвалене в м.Яремче, у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання договору дарування земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд недійсним, визнання договору купівлі-продажу незавершеного будівництва об'єкта житлової нерухомості недійсним,
У березні 2017 року ОСОБА_3 звернулась до суду із вищевказаним позовом.
Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що з 25.11.1991 року перебувала в шлюбі з відповідачем ОСОБА_6
18.10.2013 року ОСОБА_6 придбав в с.Татарів земельну ділянку для подальшого будівництва на ній будівлі для використання у підприємницькій діяльності.
ОСОБА_3 також вказала, що ще до моменту купівлі земельної ділянки 25.06.2008 р. між нею та АКІБ «Укрсиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту з терміном повернення до 24.06.2024 р.
На забезпечення виконання взятих кредитних зобов'язань між АКІБ «Укрсиббанк» та відповідачем ОСОБА_6 було укладено договір поруки. Враховуючи погіршення матеріального становища з 2014 р., що призвело до неможливості виконання зобов'язань за кредитним договором, позивач та відповідач ОСОБА_6 вирішили відчужити належну їм на праві спільної власності земельну ділянку шляхом укладення договору дарування з рідним братом відповідача ОСОБА_6 - ОСОБА_4 .
Згідно п.1 укладеного Договору дарування від 17.12.2014 р., ОСОБА_6 безоплатно передав у власність, а ОСОБА_4 прийняв від нього оспорювану земельну ділянку.
З жовтня 2015 р. по 2016 р. на даній земельній ділянці за кошти позивачки було збудовано два магазини для комерційної діяльності по 30м2, проте всі правовстановлюючі документи були оформлені на ОСОБА_4 , оскільки останній був власником земельної ділянки, на якій здійснювалось будівництво.
Посилаючись на положення ст.234 ЦК України, ОСОБА_3 вважає, що договір дарування земельної ділянки від 17.12.2014 року є фіктивним, оскільки він укладений без наміру створення правових наслідків.
04.09.2017 р. позивач подала заяву про збільшення розміру позовних вимог (том-1, а.с.27), у якій зазначила, що 03.05.2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу незавершеного будіництвом об'єкта житлової нерухомості, який знаходиться на спірній земельній ділянці.
При укладенні договору продавець ОСОБА_4 не повідомив покупця ОСОБА_5 про те, що фактичними власниками земельної ділянки площею 0,1430 га і збудованих на них об'єктів нерухомості є ОСОБА_3 та ОСОБА_6 .
У зв'язку з наведеним, позивачка вважала, що вказаний договір порушує її права і є таким, що укладений під впливом обману і на підставі ст.230 ЦК України повинен бути визнаний недійсним.
З наведених обставин, позивачка просила:
- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться в с.Татарів, урочище «Мочари», Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, загальною площею 0,1430 га, що укладений 17 грудня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 та посвідчений державним нотаріусом Коломийської міської нотаріальної контори Мануляк І.В. та зареєстрований в реєстрі за №1477 і повернути сторони до первісного стану;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу незавершеного будівництва об'єкта житлової нерухомості, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , що посвідчений 03 травня 2017 року державним нотаріусом Коломийської міської нотаріальної контори Мануляк І.В. за реєстровим №547.
Рішенням Яремчанського міського суду від 25 березня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 - витрати на правову допомогу в розмірі 6000,0 грн.
Скасовано заходи забезпечення позову, що були вжиті ухвалою судді Яремчанського міського суду від 03.08.2018 року щодо арешту земельної ділянки площею 0,1430 га, кадастровий номер 2611091201:13:003:0063, що знаходиться в с.Татарів, урочище Мочари, Яремчанської міської ради, та належить ОСОБА_5 на праві приватної власності.
ОСОБА_3 на рішення суду подала апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апелянт вказала, що відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору дарування від 17.12.2017 року суд першої інстанції не взяв до уваги, що матеріалами справи підтверджено наявність умислу між ОСОБА_3 , як одним із подружжя, колишнім чоловіком позивачки ОСОБА_7 та його рідним братом ОСОБА_8 на укладення фіктивного договору дарування. Судом лише надано поверхневу оцінку документам виданим на ім'я власника земельної ділянки, однак при цьому не взято до уваги, що ОСОБА_8 , як обдарованим, не вчинено будь-яких дій на виконання договору дарування, що мало наслідком визнання правочину недійсним.
Відтак, апелянтка вважає, що судом першої інстанції не встановлено обставин на наявність фактів відсутності умислу та вчинення ОСОБА_8 необхідних дій для того, щоб встановити, що правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, чого в дійсності не було. Судом не було враховано встановлену обставину, що договір дарування земельної ділянки від 17.12.2014р. був вчинений лише для виду та для інших цілей і кожна із сторін договору знали, що спірна земельна ділянка залишатиметься в справжнього власника та користувача, яким ОСОБА_9 ніколи не був.
Апелянтка посилається на п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справи про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009р. та зазначає, що вона є заінтересованою особою і вправі заявити вимоги про визнання правочину недійсним, оскільки її права та законні інтереси є порушеними, не зважаючи на те, що вона не є стороною договору. Зокрема вона, як дружина дарувальника, до посвідчення договору дарування, мала половину частки в нерухомому майні - спірній земельній ділянці, а з 2015 року по кінець 2016 року постійно вкладала власну працю, кошти та, здійснювала будівництво разом з ОСОБА_7 на земельній ділянці, і після продажу земельної ділянки в травні 2017 року була позбавлена відповідного майна лише тому, що припинила шлюбні відносини з ОСОБА_7 , а його рідний брат ОСОБА_9 вирішив скористатися, що є власником майна, відчужити його іншій особі.
Апелянтка стверджує, що її і ОСОБА_6 умисел в грудні 2014 року полягав в тимчасовому переписі спірного майна на іншу особу для уникнення арешту зі сторони банку (ПАТ «УкрСиббанк») на інше належне нам майно - спірну земельну ділянку, незважаючи на наявність предмета іпотеки, який у випадку його реалізації, не погасив в повному обсязі заборгованість, яка становила станом на 31.01.2018р. (дату винесення судом останнього рішення) - 94 036,77 дол. США.
Посилаючись на вказані обставини, апелянтка вважає, що дана обставина разом в сукупності з усіма іншими доказами підтверджує «стовідсоткову наявність ознак, які характеризують вчинений договір дарування земельної ділянки, як фіктивний».
ОСОБА_3 також не погоджується з рішенням суду в частині відмови у визнанні недійсним договору купівлі-продажу від 03.05.2017 року та вказує, що суд першої інстанції, застосовуючи ст. 230 ЦК України та п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначив, що стороною договору купівлі-продажу позивач не була і всі її доводи та пояснення свідків стосувалися виключно МАФів, що не відповідає дійсності, оскільки її доводи та пояснення свідків стосувалися не лише будівництва МАФів, але і побудованого фундаменту.
ОСОБА_3 не погоджується з висновком суду про те, що вона не довела факту введення в оману ОСОБА_10 при укладенні договору купівлі-продажу. Апелянтка вважає, що навіть, якщо вона не була стороною договору купівлі-продажу незавершеного будівництва, у відповідності з п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справи про визнання правочинів недійсними» вона є заінтересованою особою і вправі заявити вимоги про визнання правочину недійсним, якщо її права та законні інтереси є порушеними.
Апелянт зазначила, що коли вона дізналася, що саме ОСОБА_11 купив спірне майно, то вона повідомила його про фактичні обставини справи і про введення його в оману зі сторони ОСОБА_4 при укладенні договору купівлі-продажу. Однак, ОСОБА_11 не виявив наміру звертатися до суду та оскаржувати відповідні укладені договори. Вважає, що дана обставина не може бути підставою для неможливості її звернення до суду з позовною вимогою про визнання правочину недійсним, не будучи стороною даного договору, оскільки через укладення такого договору порушуються її права та законні інтереси.
З наведених підстав ОСОБА_3 просила скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким її позов задоволити у повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_5 подав відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначив, що спідний договір дарування земельної ділянки від 17.12.2014 року був укладений ОСОБА_6 за згодою його на той час дружини - позивачки ОСОБА_3 ОСОБА_5 вважає, що позивачка не довела обставин, які б вказували на фіктивність правочину. Натомість матеріали справи вказують на те, що обдарований ОСОБА_4 прийняв дарунок і приступив до його використання, зокрема розпочав на земельній ділянці будівництво житлового будинку, що свідчить про реальність його наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину.
Судом також вірно взято до уваги ту обставину, що на забезпечення кредитного договору від 25.06.2008 року (на який посилається апелянтка) в іпотеку надано не спірну земельну ділянку, а магазин в м.Коломия і ОСОБА_3 визнала, що в подальшому вона погасила кредит. Крім того, ОСОБА_6 не був безпосереднім боржником за договором кредиту, а поручителем.
ОСОБА_5 також не погоджується з доводами апелянтки в частині визнання недійсим договору купівлі-продажу від 03.05.2017 року та стверджує, що ОСОБА_4 при укладенні договору ніяким способом його в оману не вводив.
ОСОБА_5 зазначив, що спірний обєкт є у спільній сумісній власності з його дружиною, яка до участі у справі не залучена. Вважає, що суд правильно встановив, що ОСОБА_3 не є стороною правочину і не довела, що ОСОБА_12 ввів його в оману при укладенні спірного договору купівлі-продажу.
З наведених підстав просив апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
У засіданні апеляційного суду проведеного в режимі відеоконференції за межами приміщення суду, представник апелянта вимоги скарги підтримав, просив її задоволити.
Представник відповідача ОСОБА_5 скаргу не визнав з підстав викладених у відзиві, просив відмовити в її задоволенні.
Представник відповідача ОСОБА_6 щодо задоволення скарги заперечив, просив її відхилити.
Відповідно до ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_6 є колишнім подружжям. Шлюб, укладений між ними 25.11.1991 року у відділі реєстрації актів громадянського стану Коломийського міськвиконкому, актовий запис №695, розірвано рішенням Коломийського міськрайонного суду від 10.02.2017 року (том-2, а.с.87-88).
Перебуваючи у шлюбі, ОСОБА_6 уклав договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 2611091201:13:003:0063, загальною площею 0,1430 га, що знаходиться в с.Татарів, урочище «Мочари» Яремчанської міської ради, який посвідчений Коломийсьою міською державною нотаріальною конторою 18.10.2013 року по реєстру №1518 та зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором реєстраційної служби Яремчаського місього управління юстиції в Івано-Франківській області 06.11.2014 року.
Зазначену земельну ділянку 17.12.2014 року відповідач ОСОБА_6 подарував безоплатно своєму братові відповідачеві ОСОБА_4 . Договір дарування посвідчено державним нотаріусом Коломийської міської державної нотаріальної контори Мануляк І.В. та зареєстровано в реєстрі за №1477, (том-1, а.с.7-8,9).
За даними довідки Татарівської сільської ради №472/02.2-10 від 11.12.2014 р. на належній ОСОБА_6 земельній ділянці загальною площею 0,1430 га, кадастровий номер 2611091201:13:003:0063, яка призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, підтверджено (на час укладення договору дарування) факт відсутності житлових чи господарських будівель, (том-1,а.с.10).
В подальшому згідно договору купівлі-продажу незавершеного будівництва, об'єкта нерухомості від 03.05.2017 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_5 незавершене будівництво, обєкт нерухомості, що знаходиться в АДРЕСА_1 незавершене будівництво, обєкт житлової нерухомості, що відчужений за цим договором - процент готовності якого становить 11%, заначений літерою “А”, розташований на приватизованій земельній ділянці загальною площею 0,1430 га, кадастровий номер 2611091201:13:003:0063.
Вищезазначене незавершене будівництво належало продавцю на підставі повідомлення про початок виконання будівельних робіт ІФ 062160050786, видавник Управління ДАБІ в Івано-Франківській області, право власності на яке зареєстровае Державним реєстратором Управліннянадання адміністративних послуг Коломийської міської ради 14.04.2017 року (том-1, а.с.95-96).
Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с.30-31 т.1) ОСОБА_5 став власником незавершеного будівництва об'єкта житлової нерухомості на земельній ділянці загальною площею 0,1430 га, кадастровий номер 2611091201:13:003:0063, яка призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 і посвідчений 03 травня 2017 року державним нотаріусом Коломийської міської нотаріальної контори Мануляк І.В. за реєстровим №547, придбавши останню за 92114 грн. (а.с.121 т.1).
Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним (фіктивним) договору дарування земельної ділянки від 17.12.2014 року, суд першої інстанції керувався положеннями ст.234 ЦК України та виходив з того, що з наявних доказів вбачається, що власник земельної ділянки - ОСОБА_4 прийнявши її в дарунок, вчиняв дії щодо її цільового призначення, отримував дозволи та замовляв документацію як на тимчасові споруди - МАФи, так і на будівництво нерухомого майна - житлового будинку на ній.
Суд дійшов висновку, що позивачем не доведено, що ОСОБА_6 як сторона правочину мав умисел на скриття дійсних намірів вчинення останнього і діяв без наміру створити юридичні наслідки. Факт наявного умислу у сторони дарувальника та згода його дружини, як однієї сторони правочину, не є підтвердженням умислу обох сторін договору. Отже, не може виконаний правочин вважатися фіктивним, оскільки настали обумовлені ним правові наслідки. При цьому суд зіслався на правову позицію Верховного Суду від 27.03.2019 №607/15555/17-ц. Суд також входив з того, що зобов'язання позичальника ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_6 за кредитними договором перед АКІБ “Укрсиббанк” були забезпечені іншим нерухомим майном, а не спірною земельною ділянкою, відтак суд відхилив посилання позивачки на те, що договір дарування земельної ділянки був укладений з метою уникнення зобов'язань перед банком.
В частині відмови у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу незавершеного будівництва, об'єкта нерухомості від 03.05.2017 року суд, першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_4 відчужив земельну ділянку, на якій розміщений об'єкт житлової нерухомості незавершеного будівництва, однак таке відчуження позивачем не оспорюється (диспозитивність вимог) і предметом судового розгляду за даним позовом таке не є. Всі обставини які доводились перед судом позивачем, та викладені як в процесуальних заявах, так і в поясненнях щодо вимог позову в цій частині, зводились до спору щодо земельної ділянки та двох магазинів (МАФів на ній), а не збудованого в частині 11% житлового будинку, і що ОСОБА_4 мав намір навмисно відчужити саме земельну ділянку, щоб уникнути поділу майна подружжя на неї.
Крім того, суд зіслався ст.230 ЦК України та п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», згідно якого наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. В спірному ж випадку сторонами оспорюваного договору купівлі-продажу незавершеного будівництва, об'єкта житлової нерухомості від 03.05.2017р. є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , а не позивач.
Переглядаючи спір в апеляційному порядку, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Отже, для визнання недійсним правочину ключовим є встановлення обставин недодержання вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Відповідно до положень статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Згідно положень частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 647/3085/17 (провадження № 61-38092св18).
З п.6 договору дарування земельної ділянки від 17.12.2014 року вбачається, що дружина дарувальника - ОСОБА_3 не заперечує проти підписання чоловіком даного договору, що підтверджується заявою, посвідченою Коломийською міською державною нотаріальною конторою 17.12.2014 року по реєстру №1476.
Згідно п.7 договору дарування сторони підтверджують, що укладений договір відповідає їх інтересам, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на настання реальних наслідків, що обумовлені в ньому.
Право власності у обдаровуваного на земельну ділянку підлягає державній реєстрації та виникає з моменту такої реєстрації відповідно до закону (п.9).
Підписання цього договору обдаровуваним свідчить, що він дарунок приймає (п.10).
Як вбачається з Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, 17.12.2014 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 2611091201:13:003:0063, загальною площею 0,1430 га, що знаходиться в с.Татарів, урочище «Мочари» Яремчанської міської ради (том-1, а.с.9).
Рішенням Татарівської сільської ради №37 від 20.08.2015 р. ОСОБА_4 було дозволено влаштування тимчасової споруди для торгівлі продуктами харчування та літнього майданчика на оспорюваній земельній ділянці, власником якої він був (том-2, а.с.48).
16.10.2015 р. ОСОБА_4 було виготовлено на його замовлення паспорт прив'язки тимчасової споруди, на підставі даного рішення Татарівської сільської ради (том-2, а.с.47,49-50).
03.12.2015р. ОСОБА_4 видано будівельний паспорт на забудову його земельної ділянки, зокрема для будівництва житлового будинку (розташованого позаду малих архітектурних форм, як вбачається зі схеми), а 18.12.2015 р. Управлінням ДАБІ в Івано-Франківській області зареєстровано повідомлення замовника ОСОБА_4 про початок виконання будівельних робіт - нового будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 (том-2, а.с.49-57).
02.04.2017 р. на замовлення ОСОБА_4 виготовлено технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок незавершений будівництвом (том-1, а.с.112-114).
Таким чином, зі змісту договору вбачається, що його сторони своїми діями підтвердили реальність договору дарування, а обдарований в подальшому приступив до використання предмета договору за його цільовим призначенням. Відтак обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання договору укладеним про людське око.
Посилання сторони апелянта на укладення спірного договору дарування з метою уникнення позичальником ОСОБА_3 та поручителем ОСОБА_6 майнової відповідальності перед АКІБ “Укрсиббанк” за кредитними зобов'язаннями за кредитним договором від 25.06.2008 року висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки як правильно встановлено судом, кредитні зобов'язання були забезпечені договором іпотеки, предметом якого було інше нерухоме майно, а саме нежитловий будинок (магазин) АДРЕСА_2 , площею 112.4 м.кв., який куплено за кредитні кошти і є власністю ОСОБА_3 .
Крім того, позов про стягнення заборгованості за кредитним договором АКІБ “Укрсиббанк”подало у січні 2015р., рішення про стягнення солідарно боргу з боржника і поручителя ухвалено у березні 2015р., а спірний договір дарування земельної ділянки укладено у грудні 2014 року.
В частині визнання недійсним договору купівлі-продажу незавершеного будівництва, об'єкта нерухомості від 03.05.2017 року з підстав, визначених статтею ст.230 ЦК України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч.1 ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Як зазначив Верховний Суд у постанові №635/8395/15-ц від 04 грудня 2019 року, правочин, вчинений під впливом обману, належить до правочинів з вадами волі, оскільки у сторони, яка діяла під впливом обману, внутрішня воля сформувалася невірно, під впливом хибних відомостей про обставини правочину, спричинених діями інших осіб.
Встановлення у недобросовісної сторони наявності умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину.
Обман має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.
Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Сторонами договору купівлі-продажу незавершеного будівництва, об'єкта нерухомості від 03.05.2017 року є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Оскільки позивачем не надано належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанцій про відсутність у справі підстав для задоволення позову ОСОБА_3 .
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Яремчанського міського суду від 25 березня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 03 липня 2020 року.
Суддя-доповідач: Василишин Л.В.
Судді: Матківський Р.Й.
Максюта І.О.