Дата документу 01.07.2020 Справа № 336/7726/18
Єдиний унікальний № 336/7726/18 Головуючий у 1 інстанції: Зарютін П.В.
провадження № 22-ц/807/1036/20 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.
01 липня 2020 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого: Маловічко С.В.
суддів: Гончар М.С.
Кочеткової І.В.
при секретарі: Путій Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_2 , про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, відшкодування моральної шкоди, за позовом третьої особи ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа ОСОБА_1 , про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні недобудованим житловим будинком шляхом визнання осіб, такими, що втратили право користування житловим приміщенням,
У грудні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_2 , про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, відшкодування моральної шкоди
В обґрунтування позовних вимоги зазначили, що 11.08.1978 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб. 11.01.1986 за рахунок спільних грошових коштів придбаний недобудований жилий будинок АДРЕСА_1 з процентом готовності 11. Договір купівлі-продажу укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідчений державним нотаріусом 5-ї Запорізької державної нотаріальної контори Кріусенко Є.В., р. № 2-55. Після придбання будинку сім'я у складі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та сина ОСОБА_1 вселилась до будинку і стала проживати в ньому постійно. Реєстрація місця проживання всіх членів сім'ї здійснена 29.01.1986 за адресою будинку. В подальшому народився другий син - ОСОБА_4 , який також весь час з дня народження проживав у цьому будинку.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28.05.2009 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано. Після розірвання шлюбу вони продовжували проживати в будинку, з приводу користування яким виникали суперечки. У серпні 2018 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , про визнання права власності на 1/2 частку недобудованого житлового будинку АДРЕСА_1 , у зв'язку з чим старший син ОСОБА_1 став чинити перешкоди у користуванні спірним будинком. Зокрема, ним укладений договір про надання охоронних послуг, у якому він не вказав ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як осіб, які мають право на користування будинком, зареєстровані та проживають у ньому. Охорона, відповідно, перешкоджала у доступі до будинку. Після її звернення до керівництва охорони договір про надання охоронних послуг був припинений, проте укладений відповідачем інший із приватним охоронним агентством.
Впродовж 2018 року вона неодноразово зверталась до Шевченківського ВП Дніпровського ВП ГУНП в Запорізькій області з приводу неможливості потрапити до будинку, конфлікту із відповідачем та сімейного насильства з боку ОСОБА_1 (ЄО №18964 від 06.07.2018, №23967 від 18.08.2018, №29325 від 09.10.2018). Відтак, її син ОСОБА_1 своїми діями позбавив її та брата ОСОБА_4 права на житло, вільний вибір місця проживання, своєю неправомірною поведінкою завдає їй моральних страждань, оскільки вона вимушена змінити місце постійного проживання та повсякденний уклад життя. За місцем постійного проживання вона займалась підприємницькою діяльністю, а саме, заготівлею та продажем овочів, приготуванням продуктів харчування та їх реалізацією. Крім того, у будинку залишились її особисті речі, документи, цінності, знаряддя підприємницької діяльності. Їй соромно визнавати, яку поведінку допустив її рідний син, що призводить то того, що вона мусить зберігати у таємниці дійсну причину переїзду від оточуючих. Внаслідок поведінки відповідача також погіршилось її здоров'я, а саме, підвищився артеріальний тиск, з'явились головні болі. Молодший син ОСОБА_4 є інвалідом за загальним захворюванням ІІІ групи, також потерпає від таких дій відповідача. Зауважує, що спірний будинок є єдиним місцем проживання позивачів.
Посилаючись на вказані обставини, позивачі просили суд вселити ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у житловий будинок АДРЕСА_1 , стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 200 000,00 гривень в рахунок відшкодування завданої моральної шкоди.
21.03.2019 ОСОБА_2 в порядку ст. 52 ЦПК України подано до суду позовну заяву до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: ОСОБА_1 , про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні недобудованим житловим будинком шляхом визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування позову зазначив, що йому належав недобудований житловий будинок в цілому за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 11.01.1986, посвідченого приватним нотаріусом П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори Кріусенко Є.В., у якому він зареєстрований та постійно мешкає. Також за цією адресою зареєстровані його колишня дружина ОСОБА_3 , сини ОСОБА_4 , ОСОБА_1 . Із ОСОБА_3 він перебував у шлюбі з 11.08.1978 по 08.06.2009, проте, як встановлено судовим рішенням про розірвання шлюбу, сімейні відносини подружжя припинені у 2000 році, та з цього часу вони проживають окремо та спільне господарство не ведуть. Вказаний будинок він придбав за власні кошти у стані готовності 11 %, із закладеним фундаментом та частково зведеними стінами. Вказує, що будинок на час придбання був непридатний для проживання, сім'я проживала у самовільній тимчасовій споруді за цією ж адресою.
Після розірвання шлюбу ОСОБА_3 не вимагала поділу майна. В подальшому поділ спільного майна, за виключенням цього домоволодіння, здійснений у судовому порядку рішенням суду від 26.07.2017. Але у серпні 2018 ОСОБА_3 звернулась до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя з позовною заявою про визнання за нею права власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку
АДРЕСА_1 .
Вказує, що до 2015р. колишнє подружжя проживали за цією адресою, але придатного для проживання будинку не існувало. В 2015р. ОСОБА_3 із сином ОСОБА_4 добровільно виселились з помешкання, забрали свої речі та майно, перешкод у користуванні їм ніхто не чинив. Зазначив, що в засіданні під час розгляду справи про розірвання шлюбу, ОСОБА_3 пояснила, що має квартиру, без зазначення її адреси. Після виселення вказаних осіб ОСОБА_1 вирішив побудувати новий будинок за зазначеною адресою на місці існування старого фундаменту та недобудованих стін за власний кошт внаслідок їх відсутності у батька ОСОБА_2 . В процесі цього недобудований будинок був знесений, як і надвірні будівлі, непридатні для використання, тому від придбаного у 1986 році будинку залишився лише водопровід, та побудовано новий будинок.
ОСОБА_2 вказував, що з 2015р. по липень 2018р. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не виявляли бажання вселитись, до правоохоронних органів та суду не звертались, витрат на утримання майна не несли, проте реєстрацію місця проживання не скасували, що перешкоджає його у користуванні, володінні та розпорядженні будинком. При зверненні до органів поліції замовчувала факт тривалого непроживання у будинку АДРЕСА_1 . Наголошує, що реєстрація позивачів є такою, що суперечить закону, оскільки вони фактично не мешкають за адресою місцезнаходження домоволодіння, перешкоджає йому оформити субсидію на сплату житлово-комунальних послуг.
Посилаючись на існування вищевказаних обставин та ст.ст. 316, 317, 319, 321, 405, 406 ЦК України, ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місяця проживання в Україні», ОСОБА_2 просив усунути перешкоди у користуванні, володінні та розпорядженні недобудованим житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_3 , ОСОБА_1 такими, що втратили право користування вказаним жилим приміщенням, припинити належний їм сервітут на користування цим чужим майном, оскільки ОСОБА_3 втратила статус члена сім'ї позивача після розірвання шлюбу, а після виселення у 2015 році втратила статус колишнього члена сім'ї, як і ОСОБА_4 , до співвласників будинку не належать, домовленості щодо проживання із ними не укладались.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18 грудня 2019 року позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено частково.
Вселено ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у незавершений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 25 000 гривень в рахунок відшкодування завданої моральної шкоди.
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_3 - відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 704,80 грн. у рахунок відшкодування сплаченого судового збору за подання позову про вселення, а також стягнути 352,40 грн. у рахунок відшкодування сплаченого судового збору за подання позову про відшкодування моральної шкоди, а всього стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 1057,20 грн. на відшкодування сплаченого судового збору.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 704,80 грн. у рахунок відшкодування сплаченого судового збору за подання позову про вселення.
Відмовлено у задоволенні позову третьої особи ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні недобудованим житловим будинком шляхом визнання осіб, такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність та необгрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в повному обсязі, позовну заяву ОСОБА_2 задовольнити.
В скарзі вказує, що суд неправильно встановив дійсні обставини у справі, зокрема, позивачі не набули права користуванням збудованим за його кошти недобудованим житловим будинком, а тимчасова споруда, у якій вони проживали, знесена як аварійна. Тому їх права на проживання у новозбудованому незавершеному будівництвом будинку не було порушено, і суд не міг вселити їх у майно, яке не введено до експлуатації та право власності на яке не зареєстровано. Також вважає, що він не може бути відповідачем за позовом про вселення, оскільки не зареєстрований як власник незавершеного будівництвом будинку. Крім того, вважає, що позивачами не доведено створення ним перешкод для проживання у домоволодінні, оскільки останні добровільно виїхали з місяця своєї реєстрації влітку 2015р., тому не доведено і спричинення моральної шкоди ОСОБА_3 .
Апеляційну скаргу також подано ОСОБА_2 ,який фактично дублює доводи скарги ОСОБА_1 . Вказує, що у справі є доведеним добровільне виселення позивачів та відсутність їх речей за місцем реєстрації; новозбудований сином ОСОБА_1 за його згоди будинок не завершено, комунікації не підключені, тому він не є придатним для проживання, та права на проживання у ньому у позивачів не виникло, а тимчасова споруда, у якій вони проживали, знесена. Тому суд не міг вселяти позивачів у недобудований будинок, який не є на теперішній час житлом як незавершений і не введений до експлуатації. Просив скасувати рішення повністю та ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_3 і ОСОБА_4 у позовних вимогах, а його позов як третьої особи у справі задовольнити.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 - адвоката Железняк Л.В., пояснення ОСОБА_1 , які підтримали апеляційній скарги, пояснення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та їх адвоката Смоли І.В., які заперечували проти обох апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційних скарг, дослідивши здобути в ході апеляційного розгляду докази, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних обставин.
Судом встановлено, що 11.08.1978 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстрований шлюб, актовий запис № 1962 від 11.08.1978, що підтверджено копією свідоцтва про укладення шлюбу від 11.08.1978 (а.с. 9). Подружжя від шлюбу має двох синів ОСОБА_4 , 1988 р.н., та ОСОБА_1 , 1979 р.н.
Під час шлюбу, 11.01.1986 ОСОБА_2 придбаний недобудований жилий будинок АДРЕСА_1 з процентом готовності 11. Відповідний договір купівлі-продажу укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідчений державним нотаріусом П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори Кріусенко Є.В.,, р.№ № 2-55 від 11.01.1986., згідно з яким недобудований жилий будинок належить продавцю на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва жилого будинку на праві особистої власності, виданого Запорізьким міськкомунгоспом 29.05.1959, посвідченого І Запорізькою держнотконторою 02.06.1959 за р.№ 3/4934. В договорі купівлі-продажу зазначено, що ОСОБА_2 повинен закінчити будівництво до 01.08.1988. Договір зареєстрований у ЗМБТІ 16.01.1986 за № 1232.
За даними будинкової книги, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 були зареєстровані за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 з
29.01.1986 (а.с. 14-18), а ОСОБА_4 з дня народження у 1988р.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя у цивільній справі № 2-2127/09 від 28.05.2009 позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено, розірвано шлюб, укладений між сторонами у справі, зареєстрований 11.08.1978 Будинком урочистої реєстрації шлюбів м. Запоріжжя, актовий запис № 1962 (а.с. 10). Рішення суду набрало законної сили 08.06.2009, що згідно з ч. 2 ст. 114 СК України є датою припинення шлюбу. За змістом вказаного рішення, сумісного господарства сторони не ведуть протягом 9 років, фактично сім'я розпалась.
Поділ спільного майна подружжя ОСОБА_6 здійснено у судовому порядку. Так, рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 26.07.2017 у цивільній справі № 336/8963/15-ц, пр.2/314/26/2017, позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково. Поділено спільне сумісне майно подружжя та визнано: право спільної часткової власності на земельну ділянку площею 0,15 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 - за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по 1/2 частці; право спільної часткової власності на земельну ділянку площею 0,15 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 - за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по 1/2 частці; право спільної часткової власності на автомобіль марки ЗИЛ, модель 5301, реєстраційний № НОМЕР_1 , рік випуску НОМЕР_2 , двигун № НОМЕР_3 , колір синій, тип вантажний - за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по 1/2 частці. В решті позовних вимог відмовлено. Рішення суду набрало законної сили 11.05.2017.
Вказаним рішенням встановлено, що сторони сумісного господарства не ведуть протягом 9 років, тобто з 2000 року, із посиланням на рішення про розірвання шлюбу, що вказане вище (а.с. 64). При цьому, на підставі свідчень допитаних у судовому засіданні свідків, прийнятих судом, у мотивувальній частині встановлено, що сторони фактично проживають за однією адресою, в одному житловому будинку (а.с. 65).
На замовлення ОСОБА_1 ФОП ОСОБА_7 (сертифікат НОМЕР_4 ) 10.09.2018 виготовлено технічний паспорт (інвентаризаційна справа 1185) на житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с. 68-69), згідно з даними у якому житловий будинок, мансарда до И, прибудова, тераса, погріб під И, зливна яма побудовані у 2016 році, гараж, вбиральня, душ у 2017 році, ворота, паркан (2 од.), замощення - у 2018 році, а водопровід - у 1980 році.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25.09.2018 у цивільній справі № 336/4781/18, пр.2/336/2526/2018, прийнято до розгляду та відкрито провадження за поданим 20.08.2018 позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_2 , треті особи без самостійних вимог: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , про визнання права власності на 1/2 частку незавершеного будівництвом житлового будинку, що визнається сторонами у справі.
Листом Шевченківського ВП Дніпровського ВП ГП в Запорізькій області (а.с.19) від 15.10.2018 підтверджено, що ОСОБА_3 зверталась до органів поліції 10.10.2018 ЄО № 29422, 29423, 29409 з приводу того, що вона не може потрапити до будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; ЄО № 29325 від 09.10.2018 та ЄО № 18964 від 06.07.2018 з приводу конфлікту з сином ОСОБА_9 , 1979 р.н.; ЄО № 23967 від 18.08.2018 з приводу сімейного насильства зі сторони сина ОСОБА_1 , 1979 р.н.
Також судом для з'ясування обставин у справі були допитані свідки: ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 .
Задовольняючи на підставі зібраних у справі доказів позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про вселення, суд виходив із того, що судовими рішення у справах про розірвання шлюбу та поділ майна встановлені ті обставини, що подружжя ОСОБА_6 не ведуть спільного господарства з 2000р., але продовжують мешкати в одному житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , які не підлягають доказуванню. Суд визнав підтвердженими ті обставини, що позивачі мають право користування будинком, але їм чиняться перешкоди з боку ОСОБА_4 у користуванні будинком, а тому вважав, що їх права підлягають захисту шляхом вселення у незавершений будівництвом будинок за вказаною адресою. Також суд частково задовільнив вимоги ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди на суму 25000 грн., спричиненої неправомірними діями ОСОБА_1 щодо обмеження їй доступу у будинок, внаслідок чого вона з жовтня 2018р. позбавлена була звичного постійного місця проживання.
Відмовляючи в іншій частині моральної шкоди, яку було заявлено в сумі 200 000 грн., суд вказував, що ОСОБА_3 не довела такий розмір з огляду на ту сукупність доказів, які були зібрані у справі.
ОСОБА_2 відмовлено у позові про визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим будинком, з тих підстав, що їх відсутність у будинку викликана саме перешкодами, які створювались їм з боку ОСОБА_1 , тобто викликана поважними причинами, що виключає можливість застосування приписів ч. 2 статті 405 ЦК України.
В апеляційних скаргах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наголошують на неповноті дослідження та неправильності встановлення обставин у справі судом першої інстанції.
Насамперед, вони вказують, що суд не розібрався з житловим приміщенням, право користування яким було наявним у позивачів, не врахував, що цього приміщення вже не існує, що будинок є новозбудованим ОСОБА_1 , але не прийнятий до експлуатації, не оснащений комунікаціями та не придатний для проживання.
Судом першої інстанції ці доводи апелянтів досліджувались при розгляді справи та правильно встановлено з цього приводу такі обставини.
Судом встановлено, що Линники перебували у шлюбі з 1978р., а в 1986р. на ім.»я ОСОБА_2 придбано за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу незавершений житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 зі станом готовності 11 %.
Ніким із учасників справи не оспорюється законність їх вселення у цю адресу та тривале мешкання у ній із вчиненням реєстрації як їх постійного місця проживання.
Рішеннями судів у справах про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя дійсно встановлено, що подружжя Линників хоча і не ведуть сумісного господарства протягом 9 років, починаючи з 2000 року, але продовжує мешкати у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема, цей факт встановлено за показами свідків у рішенні від 26.07.2017р. Тобто підтверджується той факт, що позивачі мешкали у цьому житлі включно до липня 2017р., що, в свою чергу, спростовує доводи апелянтів про їх добровільний виїзд з цієї адреси з 2015р.
Є підтвердженими матеріалами справи і факти перешкоджання відповідачем ОСОБА_1 позивачам у користуванні цим будинком, які стали відбуватись саме після звернення ОСОБА_3 з позовом про поділ цього домоволодіння як спільного майна подружжя з ОСОБА_2 . Вказане доводиться неодноразовими зверненнями ОСОБА_3 до поліції протягом літа-осені 2018р. та показами свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 .
Отже, суд правильно визнав доведеним законність користування позивачами вказаним домоволодінням як єдиним зареєстрованим місцем мешкання та створення їм перешкод в цьому з боку ОСОБА_1 , а також пов'язаність їх відсутності в будинку саме з цими обставинами, а не з добровільним виїздом на інше місце мешкання. Зокрема, і факт наявності у них іншого постійного житла відповідачем та третьою особою не доведено та в ході розгляду справи не встановлено.
Що стосується вирішення спору до неналежного відповідача, оскільки ОСОБА_1 не є власником житлового будинку, то колегія при цьому зважує на ті обставини, що з пояснень учасників справи слідує, що зареєстрований власником цього домоволодіння під час його придбання ОСОБА_2 фактично в ньому не мешкає, та перешкод у користуванні ним не вчиняє. З його позовної заяви, письмових пояснень по суті справи слідує, що фактично він передав сину ОСОБА_1 право управління будинком, на цій підставі колегія вважає, що позов про визнання позивачів такими, що втратили користуванням будинком, ним пред'явлено тільки як певний спосіб захисту після відповідного звернення з позовом позивачів щодо їх вселення та ОСОБА_3 окремого позову про поділ цього будинку як майна, набутого в шлюбі.
Отже, саме ОСОБА_1 , який пояснив, що батько бажає переоформити на нього будинок під умовою його довічного догляду, про що заявив в ході апеляційного розгляду справи, і є особою, що перешкоджає позивачам у користуванні будинком, перебравши на себе повноваження управителя. На теперішній час ОСОБА_1 одноособово користується цим будинком, як встановлено, зокрема, із його особистих пояснень. Вказане підтверджується також із відзивів та пояснень ОСОБА_1 , який фактично вважає себе власником новозбудованого майна, оскільки ним вкладались особисті кошти на будівництво.
Тому колегія вважає, що в даному випадку позовні вимоги адресно спрямовані позивачами саме до порушника їх прав.
Нагальним також є питання щодо житла, у якому проживали позивачі, а саме, тимчасової споруди, яка на теперішній час знесена, а тому відсутнє приміщення, у яке вони могли б бути вселені. Та доводами скарги є те, що суд в цьому не пересвідчився і вселив позивачів у новозбудований будинок, прав на який позивачі не набували.
З цього приводу судом встановлено, що, по-перше, при вселенні сім'ї Лиників до будинку не було досягнуто домовленості про певний порядок користування ним; по-друге, не було встановлено такого порядку і після розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Всі мешканці будинку користувались ним та іншими будівлями спільно, без закріплення за кожним певної визначеної площі чи конкретного приміщення.
В такому разі суд правильно визнав, що тривалість проживання Линників за вказаною адресою з часу переїзду у 1986р. свідчить про наявність приміщення, придатного для проживання, навіть за умови знесення тимчасової будівлі як основного місця проживання та режиму споруди як незавершеного будівництва.
Колегія вважає, що про самочинність цього будинку мова не йде, оскільки незавершене будівництво придбавалось саме для його продовження на земельній ділянці, яка для цього і була надана продавцю як забудовнику, права якого перейшли до ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченої угоди.
Ніким не заперечується, що у зв'язку з тим, що стан готовності будинку становив на
час його придбання всього 11 % , то сім'я вселилась у тимчасову споруду.
Різність пояснень та доводів сторін мається з приводу дати побудови житлового будинку. Так, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вказують, що він був побудований у 2016р. силами та коштами ОСОБА_1 , а позивачі вказують, що цей будинок збудований був у 1995р., але продовжував оздоблюватись поступово і в подальшому.
На підтвердження цим обставинам ОСОБА_1 надав суду першої інстанції технічний паспорт на будинок, складений 10.09.2018р. на його замовлення, згідно з відомостями якого будівництво будинку завершено у 2016р. Але суд критично віднісся до цього документу, не визнавши його допустимим доказом, оскільки є сумніви у достовірності внесених в нього даних, зокрема, щодо часу побудови будинку.
В ході апеляційного розгляду справи сторони намагались повернутись до цих обставин.
Адвокат Железняк Л.В. надала документи, які містились у інвентарній справі на домоволодіння, ОСОБА_2 - інший технічний паспорт станом на 29.06.2015р., ОСОБА_3 - технічний паспорт на будинок, складений станом на 23.03.2016р., які містили різні дати спорудження спірного житлового будинку.
Тож колегія вказує, що складання технічного паспорту на об'єкт нерухомого майна, зокрема, незавершеного будівництвом може бути замовлено в будь-який момент та рік побудови складових такого об'єкта споруд та будівель зазначається в ньому зі слів забудовника або іншої особи, яка має відношення до цього будинку.
Отже, колегія також не приймає до уваги відомості різних технічних паспортів. Також не приймає колегія і викопіювання документів з інвентарної справи, надані адвокатом Железняк Л.В., оскільки в них містяться відомості лише станом на час продажу спірного майна ОСОБА_2 .
Під час апеляційного розгляду цієї справи, оскільки судовий розгляд відкладався за різними заявами та клопотаннями учасників справи, переважно апелянтами, відбувся розгляд іншої цивільної справи № 336/4781/2018 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання права власності на Ѕ частку незавершеного будівництвом житлового будинку, копія рішення у якій була долучена у матеріали цієї цивільної справи. Це рішення набрало законної сили 01.07.2020р. до закінчення апеляційного розгляду у цій цивільній справі.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 03 березня 2020р., залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 01 липня 2020р., визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину незавершеного будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 ( т. 2 а.с. 15-19).
Вказаним рішення встановлено, що згідно висновку № 2401 від 10.07.2018р. будівельно-технічної експертизи, ступінь готовності вказаного житлового будинку складає 96,75 %, технічний стан будівлі не загрожує безпечній експлуатації приміщень.
Також цим рішення встановлено, що будівництво цього будинку відбувалось сторонами під час зареєстрованого шлюбу Линників до 1995р., допоміжних споруд до 2006р.
З долученої на стадії апеляційного розгляду справи копії вищенаведеного висновку будівельно-технічної експертизи № 2401, зокрема, з фототаблиці, зробленої експертом, вбачається, що будинок оснащено комунікаціями, в ньому є повністю облаштовані для проживання приміщення ( т. 2 а.с. 244-252). Також експертизою встановлено наявність ознак фізичного зносу будівлі, величина якого не перевищує 20 %, що, на думку колегії, не може відноситись до новозбудованого у 2016р. будинку.
Отже, за встановленими судом у цій справі обставинами без врахування вказаного рішення суду у іншій справі, яким на теперішній час встановлено, що ОСОБА_3 є співвласником спірного незавершеного будівництвом будинку, суд вірно визначився з предметом доказування та визнав, що є підтвердженими: доводи позивачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 щодо законності їх вселення та проживання протягом періоду з 1986р. - для ОСОБА_3 , з 1988р. - для ОСОБА_4 по жовтень 2018р. у наявних за адресою: АДРЕСА_1 приміщеннях; факти протиправних дій ОСОБА_9 щодо вчинення перешкод позивачам у користуванні житлом у вказаній адресі; відсутність позивачів з жовтня 2018р. у спірній адресі з поважних причин; недоведеність ОСОБА_2 їх добровільного виїзду з будинку з 2015р. А тому обґрунтовано визнав, що позивачів слід вселити у незавершений будівництвом будинок, оскільки з огляду на тривалість проживання в ньому позивачів та реєстрацію як постійного місяця проживання в ньому свідчать про наявність у ньому приміщень, які є житлом для позивачів.
При цьому, суд врахував як норми національного законодавства, на підставі яких підлягає захисту право позивачів на житло, так і визначення поняття «житла», наданого у рішенні у справі «Кривицька та Кривицький проти України».
В цьому сенсі, не заслуговують на увагу ствердження адвоката Железняк Л.В., що вказане рішення не може бути враховано при розгляді цієї цивільної справи, оскільки спір мався у ній між фізичними особами та державою з приводу позбавлення їх житла, оскільки суд першої інстанції взяв з цієї справи лише визначення поняття «житла», а не брав як зразок характер спірних правовідносин.
На час закінчення апеляційного розгляду цієї справи набрання законної сили рішенням суду про визнання ОСОБА_3 співвласником будинку, до якого вселяються позивачі, не створює інші правові підстави, які не розглядались судом першої інстанції, а ним лише додатково підтверджені факти і обставини, які суд встановив у цій справі самостійно: тривалість проживання позивачів у адресі місцезнаходження будинку - до жовтня 2018р., можливість вселення у незавершений будівництвом будинок, побудова будинку не ОСОБА_1 , який номінує себе фактичним власником, якому таке право має передати батько ОСОБА_2 .
Зважаючи на все вищенаведене, колегія не вбачає підстав для скасування або зміни рішення суду в частині задоволення вимог позивачів про їх вселення у будинок.
Разом з тим, колегія визнає слушними доводи скарг про безпідставність стягнення судом моральної шкоди з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 .
Згідно з роз'ясненнями, викладеними в постанові Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної шкоди розглядаються, зокрема, коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; у випадках, передбачених статтями 7, 440-1 ЦК Української РСР та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди (наприклад ст. 49 ЗУ «Про інформацію», ст. 44 Закону «Про авторське і суміжні права»); при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію ЗУ «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної шкоди.
Конституція України передбачає можливість відшкодування моральної шкоди, зокрема, у статтях 32, 56, 62, 152. Законом не передбачено відшкодування моральної шкоди у разі порушення житлових прав ( ст. 47, 48 Конституції України).
Позивач ОСОБА_3 посилалась у позові на ст. 1167 ЦП України, що вказує на те, що моральну шкоду вона по'язувала з деліктними правовідносинами.
Під час вирішення таких спорів доказуванню підлягає: правомочність стягнення моральної шкоди, факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, а також причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками. відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди.
При вирішенні таких спорів саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Суд встановив, що ОСОБА_1 перешкоджав ОСОБА_3 користуватись спірним будинком з жовтня 2018р. і такі дії мали неправомірний характер, та позов нею подано одразу у грудні 2018р., тобто тривалості перешкод на час звернення з позовом не було. Крім того, жодного доказу спричинення їй моральної шкоди матеріали справи не містять, ані щодо погіршення стану її здоров'я, з чим вона пов'язувала шкоду, ані щодо вчинення перешкоди у здійсненні підприємницької діяльності за місцем знаходження спірного домоволодіння, що суд визнав непідтвердженим, та позивач не оскаржила.
Таким чином, колегія визнає, що позивач в цілому не довела цих позовних вимог за приписами ст. 1167 ЦК України, а інші житлові норми, на порушення яких вона посилалась та ці порушення встановив суд, відшкодування моральної шкоди не передбачають.
У такому разі ці доводи апелянтів колегія визнає обґрунтованими, тому у відповідності до вимог п.п. 3, 4 ч. 1 статті 376 ЦПК України скасовує рішення суду в частині вирішення позовних вимог щодо моральної шкоди та відмовляє в цих вимогах позивачу ОСОБА_3 .
Змінюючи рішення вказаним чином, колегія у відповідності до положень статті 141 ЦПК України вирішує питання щодо розподілу судових витрат у справі.
Так, судом стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у зв'язку з частковим задоволення позову щодо моральної шкоди в сумі 352,40 грн., але у зв'язку із скасуванням рішення в цій частині з відмовою у стягненні моральної шкоди ці витрати компенсації позивачу за рахунок відповідача не належать.
При розподілі витрат, понесених на стадії апеляційного провадження, колегія враховує, що рішення суду змінено шляхом скасування щодо вимог про моральну шкоду, тому з позивача ОСОБА_3 слід стягнути судовий збір за подання ОСОБА_1 апеляційної скарги про оскарження рішення в цій частині, тобто 352.40 х 150 : 100 = 528,60 грн.
Оскільки ОСОБА_2 також оскаржував рішення суду в цій частині, то його апеляційна скарга також підлягає частковому задоволенню. Але його було звільнено від сплати судового збору за подання апеляційної скарги, тому питання про судові витрати відносно нього не вирішуються.
Керуючись ст.ст. 367, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18 грудня 2019 рокуу цій справі скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення моральної шкоди та судового збору на суму 253,40 грн. та відмовити в задоволенні цих вимог.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 528 (п'ятсот двадцять вісім) гривень 60 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), процесуальні строки щодо касаційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину.
Повний текст постанови складений 03 липня 2020 року.
Головуючий: Маловічко С.В.
Судді: Гончар М.С.
Кочеткова І.В.