Дата документу 01.07.2020 Справа № 332/3682/17
Єдиний унікальний №332/3682/17 Головуючий у 1 інстанції Шалпегіна О.Л.
Провадження № 22-ц/807/1819/20 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
01 липня 2020 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Кухаря С.В.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» на ухвалу Заводського районного суду м. Запоріжжя від 26 березня 2020 року у справі за скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» на дії державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції Коваль Л.І., заінтересована особа - ОСОБА_1 ,-
У березні 2020 року АТ «Українська залізниця» звернулося до суду зі скаргою на дії державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції Коваль Л.І., заінтересована особа - ОСОБА_1 .
В обґрунтування скарги зазначало, що 24.02.2020 державним виконавцем Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) було відкрито виконавче провадження № 61361161 на підставі виконавчого листа, виданого Заводським районним судом м. Запоріжжя 04.02.2020 про стягнення з AT «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку - 218400,84 грн., компенсації втрати доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати - 19427,99 грн. та витрат на професійну правничу допомогу - 1998,61 грн.
Законом України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» затверджено перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані.
Згідно з Додатком 2 до цього Закону до переліку включено і AT «Українська залізниця».
20 жовтня 2019 набрав чинності Закон України «Про визнання таким, що втратив чинність Закону України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації».
Пунктом 3 розділу III Прикінцеві та перехідні положення цього закону визначено, що забороняється вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» щодо об'єктів права державної власності, які на день набрання чинності цим Законом були включені до переліків, затверджених Законом України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, крім стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами.
За таких обставин, стягнення грошових коштів з рахунків AT «Українська залізниця» при наявності встановлених законом обмежень не відповідає вимогам Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність Закону України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації».
На підставі наведеного, просило суд визнати неправомірними дії державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо винесення постанови від 24.02.2020 року про відкриття виконавчого провадження № 61361161 та скасувати вказану постанову; визнати неправомірною бездіяльність щодо неповернення виконавчого документа Заводського районного суду м. Запоріжжя у справі № 332/3682/17 від 04.02.2020 року стягувану без виконання на підставі п. 9 ч.1 ст. 37 Закону України «про виконавче провадження»; зобов'язати державного виконавця винести постанову про повернення виконавчого документа стягувану.
Ухвалою Заводського районного суду м. Запоріжжя від 26 березня 2020 року у задоволенні скарги відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, АТ «Українська залізниця» подало апеляційну скаргу, в які посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить ухвалу та ухвалити нове рішення, яким скаргу задовольнити в повному обсязі. Вирішити питання судових витрат.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції зроблено помилковий висновок про те, що для звернення примусового стягнення на грошові кошти боржника не потрібне перебування цих коштів в заставі за кредитними договорами, це положення ЗУ «Про визнання таким, що втратив чинність ЗУ «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» стосується лише товарів, а не грошових коштів.
На примусове стягнення за судовим наказом станом на 24.02.2020 року діяла пряма заборона ЗУ «Про визнання таким, що втратив чинність, ЗУ « Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації».
Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про обов'язковість виконання рішення суду , яке набрало законної сили.
Постанова про відкриття виконавчого провадження від 24.02.2020 року була винесена після набрання чинності Закону № 145-ІХ.
Неправильне тлумачення Закону №145-ІХ судом першої інстанції є підставою для ск5асування оскаржуваної ухвали.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що Законом України "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" від 02 жовтня 2019 року № 145-ІХ не заборонено звертати стягнення на грошові кошти, зокрема й - АТ «Українська залізниця».
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
З матеріалів справи убачається, що рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 21.11.2019 року із урахуванням постанови Запорізького апеляційного суду від 21.01.2020 року з АТ «УКРАЇНСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ» на користь ОСОБА_1 було стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені - 218400,84 грн., компенсація втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати - 19427,99 грн. та витрати на професійну правничу допомогу - 1998,61 грн.
На виконання вказаних судових рішень було видано виконавчий лист.
24 лютого 2020 року державним виконавцем Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) було відкрито виконавче провадження № 61361161 на підставі зазначеного вище виконавчого листа, з якою боржник не погоджується.
Згідно ст. 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на усій території України. При цьому, держава Україна на своїй території повинна забезпечити реалізацію всіх прав, що випливають з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі й права на справедливий суд.
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах "Півень проти України" від 29.06.2004 заява № 56849/00, "Hornsby v. Greece" від 19.03.1997). Європейський суд з прав людини також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.
Відповідно ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Згідно ч. 3 ст. 451 ЦПК України якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що 20 жовтня 2019 року набрав чинності Закон України "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" від 02 жовтня 2019 року № 145-ІХ.
Згідно п. 3 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону забороняється вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" щодо об'єктів права державної власності, які на день набрання чинності цим Законом були включені до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, крім стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Законом №145-ІХ встановлена заборона вчиняти будь-які дії, що спрямовані на виконання рішень (крім виконавчих дій щодо стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами) у виконавчих провадженнях, боржниками за якими є відповідні державні підприємства (об'єкти права державної власності).
Судом першої інстанції зроблено вірний висновок про те, що в основу положення, визначеною пунктом 3 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №145-ІХ, законодавцем було покладено як принцип обов'язковості виконання рішень, закріплений в Конституції України та в законах України, так і необхідність збереження об'єктів державної власності, які були включені до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", у зв'язку з їх стратегічним значенням для української економіки та національної безпеки з метою запобігти безконтрольному відчуженню майна, що складає єдиний майновий комплекс, у тому числі через застосування позаприватизаційних процедур. Винятком із зазначеної заборони є стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами. Тобто вказаною нормою Закону № 145-ІХ з усього складу майна підприємства, призначеного для його діяльності, яким також є нерухоме майно (будівлі, споруди, земельні ділянки тощо), передбачено можливість звернення стягнення лише на конкретні види майна цього підприємства - грошові кошти та товари.
Враховуючи те, що вказаним Законом не заборонено звертати стягнення на грошові кошти, зокрема й - АТ «Українська залізниця», доводи апеляційної скарги щодо помилкового тлумачення закону є безпідставними.
В силу ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження", виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього закону, а також рішеннями, які відповідно до цього закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до ч.1,2 ст. 18 ЗУ "Про виконавче провадження" виконавець зобов'язаний вживати передбачені цим Законом заходи щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Статтею 10 ЗУ "Про виконавче провадження" визначено, що заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Згідно з ст.129-1 Конституції України, ч.1 ст.18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Положенням ст. 18 ЦПК України встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Проаналізувавши викладене, колегія суддів вважає, що висновок районного суду про відсутність підстав для задоволення скарги АТ ""Українська залізниця"" був правильним.
Вищевикладені норми законодавства передбачають право ОСОБА_1 на отримання невиплаченого середнього заробітку, обов'язковість до виконання судових рішень та невідкладне виконання рішень про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Отже, дії державного виконавця відповідають вимогам закону та були спрямованими на забезпечення прав стягувача.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувана ухвала відповідає нормам матеріального та процесуального права.
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення вказаної скарги та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваної ухвали, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що ухвалу суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст.ст.367,368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.
Ухвалу Заводського районного суду м. Запоріжжя від 26 березня 2020 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 03 липня 2020 року.
Головуючий
Судді: