Постанова
Іменем України
03 червня 2020 року
м. Київ
справа № 742/1335/17
провадження № 61-47625св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,
Яремка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Публічне акціонерне товариство «Міський комерційний банк»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк» Савельєвої Анни Миколаївни на заочне рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 06 листопада 2017 року у складі судді Коваленка А. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Бобрової І. О., Мамонової О. Є.,
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк» (далі - ПАТ «Міський комерційний банк», банк) про стягнення компенсації за роботу у вихідні дні, середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні.
На обґрунтування позову посилався на такі обставини. Постановою правління Національного банку України від 19 березня 2015 року № 187 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонду) прийнято рішення від 20 березня 2015 року № 64 «Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку, згідно з якою розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Міський комерційний банк». 03 грудня 2015 року між ним та ПАТ «Міський комерційний банк» укладений строковий трудовий договір. 04 січня 2016 року його переведено на посаду начальника управління позовної роботи ПАТ «Міський комерційний банк». Зазначений трудовий договір пролонговано до 31 березня 2017 року включно. У період з 30 березня до 07 квітня 2017 року позивач перебував на лікарняному у зв'язку з хворобою. Листом уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Міський комерційний банк» Оберемка Р. А від 31 березня 2017 року № 535 позивача повідомлено про його звільнення з 31 березня 2017 року з посади начальника управління позовної роботи, у зв'язку із закінченням строку трудового договору відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). 10 квітня 2017 року після закриття листка непрацездатності він звернувся до відповідача з вимогою про здійснення повного розрахунку при звільненні, яку останній отримав 11 квітня 2017 року, але до цього часу вказані виплати у повному обсязі відповідач не здійснив.
Посилаючись на вказані обставини, уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути з ПАТ «Міський комерційний банк» 179 150,49 грн, з яких: 59 840 грн - сума компенсації за вихід на роботу у вихідні та святкові дні (32 дні), 3 075,35 грн - сума допомоги з тимчасової непрацездатності за рахунок підприємства за березень 2017 року (з 30 березня 2017 року до 05 квітня 2017 року включно), 1 230,14 грн - сума допомоги з тимчасової непрацездатності за рахунок Фонду соціального страхування (далі - ФСС) за квітень 2017 року (з 06 квітня до 07 квітня 2017 року включно), 115 005 грн - сума середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні в перерахунку на день винесення рішення.
Заочним рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 06 листопада 2017 року позов задоволено частково. Cтягнуто з ПАТ «Міський комерційний банк» на користь ОСОБА_1 192 610 грн, з яких 59 840 грн - сума компенсації за вихід на роботу у вихідні та святкові дні та 132 770 грн - сума середнього заробітку у зв'язку з затримкою розрахунку при звільненні. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги про стягнення з відповідача компенсації за вихід на роботу у вихідні та святкові дні, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягають задоволенню, оскільки відповідач не надав жодних доказів на спростування доводів позивача про те, що під час трудових відносин йому було компенсовано роботу у вихідні дні іншими днями відпочинку або після звільнення позивача останньому було сплачено грошову компенсацію. Також всупереч вимогам статті 72 КЗпП України відповідач не виконав домовленості щодо надання позивачеві за роботу у вихідні дні інших днів відпочинку, і така можливість у зв'язку зі звільненням ОСОБА_1 з роботи втрачена, отже, відповідач зобов'язаний компенсувати роботу позивача у вихідні дні у грошовій формі у визначеному статтею 107 КЗпП України подвійному розмірі. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення суми компенсації з тимчасової непрацездатності за рахунок підприємства та за рахунок ФСС, суд першої інстанції зазначив, що позивач такі вимоги не довів та на їх підтвердження не надав відповідного розрахунку.
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року заочне рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, вважаючи, що ним правильно застосовані норми матеріального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У листопаді 2019 року уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ «Міський комерційний банк» Савельєва А. М. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати заочне рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 06 листопада 2017 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що законодавець у статті 107 КЗпП України передбачив право працівника, який працював у святковий і неробочий день, обрати один із видів компенсації за таку роботу: оплата у подвійному розмірі або надання іншого дня відпочинку. Позивач за роботу у зазначені дні обрав компенсацію шляхом надання іншого дня відпочинку. Процедура надання іншого дня відпочинку затверджена внутрішнім трудовим розпорядком та погоджена між роботодавцем та працівником. Законодавством не передбачено норми, якою було б встановлено, що у разі невикористання іншого дня відпочинку, роботодавець має оплачувати таку роботу у подвійному розмірі. Суд безпідставно поклав на відповідача обов'язок самовільно надавати компенсацію у вигляді інших днів відпочинку або заміняти їх виплатою у подвійному розмірі. Також суди не врахували, що в наказах про направлення позивача у відрядження не вказано, що цей день є його робочим днем, оскільки добираючись до місця відрядження, працівник фактично не здійснює свої посадові обов'язки в такий день, отже, оплата такого вихідного дня у подвійному розмірі не передбачена. Позивач заявив про відшкодування за роботу у вихідний день за 05 лютого 2017 року, однак у наказі від 03 лютого 2017 року № IV-05-ОС, яким передбачено вихід на роботу 05 лютого 2017 року, позивача не зазначено. Заявник також стверджує, що суд першої інстанції не дотримався порядку ухвалення заочного рішення, оскільки на адресу суду надсилалось клопотання про проведення розгляду справи у режимі відеоконференції, проте клопотання залишилось не розглянутим.
Оскільки у лютому 2019 року уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ «Міський комерційний банк» Савельєва А. М. подала до Верховного Суду додаткові пояснення на касаційну скаргу поза межами строку, передбаченого статтею 398 ЦПК України для доповнень чи змін касаційної скарги, тому при розгляді касаційної скарги вони не враховуються.
У січні, березні, травні 2019 року надійшли відзиви на касаційну скаргу, у яких ОСОБА_1 просив касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали.
Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2020 року справу призначено до розгляду.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційна скарга у цій справі подана у липні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзивів на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржувані рішення не відповідають.
Суди встановили, що наказом уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Міський комерційний банк» від 03 грудня 2015 року № 359-П ОСОБА_1 прийнятий на роботу на посаду начальника управління примусового стягнення заборгованості ПАТ «Міський комерційний банк» за строковим трудовим договором на період з 03 грудня 2015 року до 19 березня 2016 року з посадовим окладом згідно зі штатним розписом (т. 1, а. с. 9, 52-53).
Згідно з наказом від 04 січня 2016 року № 11-01-К позивача переведено на посаду начальника управління позовної роботи, про що свідчить запис у трудовій книжці (т. 1, а. с. 10-11).
Додатковою угодою від 18 березня 2016 року строк дії договору, визначений у пункті 1.4, продовжено до 30 червня 2016 року (т. 1, а. с. 54), додатковою угодою від 30 червня 2016 року строк дії трудового договору продовжено до 30 вересня 2016 року (т. 1, а. с. 55), додатковою угодою від 30 вересня 2016 року строк дії договору пролонговано до 31 жовтня 2016 року (т. 1, а. с. 56), додатковою угодою від 31 жовтня 2016 року строк дії договору продовжено до 30 грудня 2016 року (т. 1, а. с. 57) та додатковою угодою від 23 грудня 2016 року строк дії строкового трудового договору визначено до 31 березня 2017 року (т. 1, а. с. 58).
Наказом від 30 березня 2017 року № І-20-ОС ОСОБА_1 , начальника управління позовної роботи, звільнено із займаної посади з 31 березня 2017 року у зв'язку із закінченням строку трудового договору згідно з пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України (т. 2, а. с. 37). Зазначеним наказом також вирішено виплатити позивачу компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку у кількості 17 календарних днів.
Відповідно до копії листка непрацездатності, виданого 30 березня 2017 року ДП «СМСЧ № 18 МОЗ України», ОСОБА_1 перебував на амбулаторному режимі лікування з 30 березня до 07 квітня 2017 року (т. 1, а. с. 12).
Згідно з видатковим касовим ордером від 31 березня 2017 року № 11-14 ПАТ «Міський комерційний банк» перерахував ОСОБА_1 16 907,27 грн як зарплату за березень 2017 року, які позивач отримав особисто (т. 2, а. с. 38).
10 квітня 2017 року позивач звернувся до уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Міський комерційний банк» з письмовою вимогою про проведення з ним повного розрахунку, зокрема, щодо виплати компенсації за 32 дні невикористаного відгулу за роботу у вихідні дні, а саме: 13, 14, 21 лютого 2016 року, 07, 20, 27 березня 2016 року, 02, 09, 16, 30 квітня 2016 року, 03, 07, 09, 21, 22 травня 2016 року, 18 червня 2016 року, 03 липня 2016 року, 10, 17, 18 вересня 2016 року, 02, 09, 14, 22, 23 жовтня 2016 року, 10, 11 грудня 2016 року, 28, 29 січня 2017 року, 05, 18, 19 лютого 2017 року (т. 1, а. с. 14-16).
Відповідно до платіжного доручення від 11 квітня 2017 року № 10 ПАТ «Міський комерційний банк» на рахунок банку-отримувача ПАТ КБ «ПриватБанк» перераховано 16 531,01 грн, призначення платежу - виплата заробітної плати за другу половину березня 2017 року при звільненні ОСОБА_1 для поповнення картки № 4149 6258 0272 7709 (т. 2, а. с. 42).
Щодо вимог про стягнення компенсації за вихід на роботу у вихідні дні
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Положення цієї статті КЗпП України кореспондують частині першій статті 1 Закону України «Про оплату праці».
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій (частина друга статті 2 Закону України «Про оплату праці»).
Статтею 72 КЗпП України передбачено, що робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі. Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами статті 107 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 107 КЗпП України робота у святковий і неробочий день оплачується у подвійному розмірі: 1) відрядникам - за подвійними відрядними розцінками; 2) працівникам, праця яких оплачується за годинними або денними ставками, - у розмірі подвійної годинної або денної ставки; 3) працівникам, які одержують місячний оклад, - у розмірі одинарної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота у святковий і неробочий день провадилася у межах місячної норми робочого часу, і в розмірі подвійної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота провадилася понад місячну норму. Оплата у зазначеному розмірі провадиться за години, фактично відпрацьовані у святковий і неробочий день. На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 у 2016-2017 роках відпрацьовано у вихідні та святкові дні - 32 дні, заробітну плату за які відповідач не нарахував та не виплатив позивачу. Інші дні відпочинку позивачу не надавалися. При звільненні позивача відповідач не здійснив йому оплати вказаної роботи. Тому Верховний Суд вважає, що законним і обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо порушення права позивача на оплату праці. Доводи відповідача цих висновків не спростовують та зводяться до незгоди з установленими судами обставинами справи, власного тлумачення норм матеріального права.
Доводи касаційної скарги про те, що у наказах про вихід на роботу у вихідні дні передбачено надання працівнику іншого дня відпочинку, а не компенсація відпрацьованого часу у подвійному розмірі, є безпідставними, оскільки, як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, така можливість у зв'язку із закінченням трудового договору втрачена, а відпрацьований позивачем час у вихідні дні залишився без відповідної оплати.
Виходячи з установлених обставин справи, суди попередніх інстанцій обґрунтовано задовольнили позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації за його роботу у вихідні дні у сумі 59 840 грн.
Доводи касаційної скарги про те, що у наказі від 03 лютого 2017 року № IV-05-ОС, яким передбачено вихід працівників на роботу 05 лютого 2017 року, прізвище позивача не зазначено, спростовуються матеріалами справи (т. 1, а. с. 211), де міститься зазначений вище наказ про вихід на роботу 05 лютого 2017 року саме ОСОБА_1 .
Доводи заявника про порушення судом першої інстанції процедури ухвалення заочного рішення були предметом перегляду судом апеляційної інстанції, який надав їм належну правову оцінку. Крім того, суд врахував, що банк звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції та мав можливість реалізувати всі свої процесуальні права.
Щодо стягнення суми середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Суди встановили, що відповідно до постанови правління Національного банку України від 19 березня 2015 року № 187 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк», виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 20 березня 2015 року № 64 «Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку, згідно з якою було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Міський комерційний банк».
Відповідно до висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц (провадження № 14-263цс18), від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16 (провадження № 12-20гс18), від 25 січня 2018 року у справі № 711/2644/16-ц (провадження № 61-505св17), у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 757/5583/15-ц (провадження № 6-350цс17), від 20 січня 2016 року у справі № 127/2709/15-ц (провадження № 6-2001цс15) запровадження тимчасової адміністрації банку та початок його ліквідації унеможливлюють стягнення з банку коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-IV «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-IV).
Обмеження, встановлені статтею 36 Закону № 4452-IV, поширюються також і на вимоги до банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація або розпочата ліквідація, про стягнення відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, які за своєю природою хоч і стосуються відповідальності роботодавця за несвоєчасне виконання зобов'язань з оплати праці, проте не є вимогами про стягнення заробітної плати (наприклад, постанови Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18)).
У постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження
№ 12-301гс18) Верховний Суд, погодившись з висновком Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження
№ 6-1121цс16), ще раз підтвердив відмінність вимог про стягнення заробітної плати та вимог про стягнення з роботодавця відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, хоча і розраховується виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
Позивач, звертаючись до суду з позовом, просив стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11 квітня 2017 року до дня ухвалення рішення. Суди першої та апеляційної інстанцій визнали встановленим, що позивач має право на отримання такої суми у розмірі 132 770 грн.
Водночас задоволення позову про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку з позивачем при звільненні не допускає стягнення з відповідача коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом № 4452-IV. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 52 Закону № 4452-IV такі вимоги підлягають задоволенню в сьому чергу.
Отже, оскаржувані судові рішення в частині вирішення вимоги позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ухвалені внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, а тому підлягають скасуванню.
Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 30 січня 2020 року ліквідацію ПАТ «Міський комерційний банк» завершено, банк ліквідовано.
Згідно з частинами першою, четвертою статті 91 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
За частиною першою статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Відповідно до частини п'ятої статті 104 ЦК України, юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (пункт 7 частини першої статті 255 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Тому заочне рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 06 листопада 2017 року та постанова Чернігівського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року у частині вирішення вимог про стягнення з ПАТ «Міський комерційний банк» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягають скасуванню, а провадження у справі в цій частині - закриттю.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
У зв'язку з наведеним Верховний Суд вважає за необхідне вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та третьою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи - сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті.
Враховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права у частині вирішення вимог про стягнення з ПАТ «Міський комерційний банк» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також, зважаючи на те, що на час перегляду справи у суді касаційної інстанції ПАТ «Міський комерційний банк» ліквідовано, є підстави для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій у вказаній частині та закриття провадження у справі в цій частині.
У решті рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають залишенню без змін, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для їх скасування у повному обсязі.
Керуючись статтями 255, 400, 409, 412, 414, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк» Савельєвої Анни Миколаївни задовольнити частково.
Заочне рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 06 листопада 2017 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року в частині вирішення вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні скасувати.
Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк» в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні закрити.
В іншій частині заочне рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 06 листопада 2017 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко