Справа № 127/12850/20
Провадження № 3/127/4693/20
"01" липня 2020 р.м. Вінниця
Суддя Вінницького міського суду Вінницької області Бернада Є.В., розглянувши матеріали про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення,
Згідно з протоколом про адміністративне правопорушення 11.06.2020 р. о 14.30 год. по вул. Немирівське Шосе в м. Вінниці ОСОБА_1 здійснював перевезення пасажирів за маршрутом «Вінниця-Гайворон» легковим автомобілем Mersedes-Vito, д.н. НОМЕР_1 , в кількості семи чоловік, включаючи водія, які не є членами сім'ї, чим порушив підпункт 7 пункту 3 Постанови КМУ № 392 від 20.05.2020 р. зі змінами на підставі Постанови КМУ № 435 від 03.06.2020 р.
ОСОБА_1 в судовому засіданні винуватість у вчиненні правопорушення не визнав та суду пояснив, що його автомобіль згідно з характеристиками технічного паспорта є загальним легковим автомобілем, тобто не підпадає під заборону, встановлену постановою КМУ. Крім того, зауважив, що в матеріалах справи відсутні докази того, що пасажири автомобіля не є родичами.
Заслухавши пояснення ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.
Згідно зі статтею 245 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП) завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом.
Відповідно до статті 280 КпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
З диспозиції статті 44-3 КпАП випливає, що відповідальність за даною нормою настає у разі порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами.
Як вбачається з протоколу про адміністративне правопорушення 11.06.2020 р. о 14.30 год. по вул. Немирівське Шосе в м. Вінниці ОСОБА_1 здійснював перевезення пасажирів за маршрутом «Вінниця-Гайворон» легковим автомобілем Mersedes-Vito, д.н. НОМЕР_1 , в кількості семи чоловік, включаючи водія, які не є членами сім'ї.
Слід звернути увагу, що стаття 44-3 КпАП не визначає конкретних правил карантину, проте має посилання на ряд нормативно-правових актів, якими такі правила встановлюються, тобто дана норма є бланкетною.
Отже, 11.03.2020 р. Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 211 «Про Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» (далі - Постанова № 211), відповідно до пункту 1 якої з 12 березня до 3 квітня 2020 р. встановлено на усій території України карантин, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволяється проводити без участі глядачів (уболівальників).
16.03.2020 р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 215, відповідно до якої назву Постанови № 211 викладено в новій редакції, розширено перелік встановлених заборон, зокрема абзацом третім підпункту 4 пункту 2 заборонено з 12 год. 00 хв. 18 березня 2020 р. до 3 квітня 2020 р. перевезення понад 10 пасажирів одночасно в автобусах, які виконують регулярні пасажирські перевезення на міських автобусних маршрутах в режимі маршрутного таксі.
25.03.2020 р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 239, відповідно до якої до Постанов № 211 внесено зміни, зокрема, згідно з абзацом п'ятим підпункту 4 пункту 2 до 24 квітня 2020 року заборонено регулярні та нерегулярні перевезення пасажирів автомобільним транспортом у приміському, міжміському, внутрішньообласному та міжобласному сполученні, крім перевезення в одному транспортному засобі та автобусах, які виконують регулярні пасажирські перевезення на міських автобусних маршрутах у режимі маршрутного таксі, кількості пасажирів, яка одночасно не перевищує половини кількості місць для сидіння, передбачених технічною характеристикою транспортного засобу та визначених у реєстраційних документах, за умови перевезення людей у засобах індивідуального захисту, а також дотримання відповідних санітарних та протиепідемічних заходів.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 255 від 02.04.2020 р. до Постанови № 211 внесено зміни, відповідно до яких, зокрема, у підпункті 9 пункту 2 до 24 квітня 2020 року заборонено регулярні та нерегулярні перевезення пасажирів автомобільним транспортом у міському, приміському, міжміському, внутрішньообласному та міжобласному сполученні, зокрема пасажирські перевезення на міських автобусних маршрутах у режимі маршрутного таксі, крім перевезення працівників закладів та установ незалежно від форми власності, які забезпечують охорону здоров'я, продовольче забезпечення, урядування та надання найважливіших державних послуг, енергозабезпечення, водозабезпечення, зв'язок та комунікації, фінансові та банківські послуги, функціонування інфраструктури транспортного забезпечення, сфери оборони, правопорядку та цивільного захисту, об'єктів критичної інфраструктури, які мають безперервний промисловий цикл, за умови забезпечення водіїв та пасажирів під час таких перевезень засобами індивідуального захисту, зокрема респіраторами або захисними масками, у тому числі виготовленими самостійно, в межах кількості місць для сидіння, передбаченої технічною характеристикою транспортного засобу або визначеної в реєстраційних документах на цей транспортний засіб, а також дотримання відповідних санітарних та протиепідемічних заходів в міському електричному (трамвай, тролейбус) та автомобільному транспортному засобі, що здійснює регулярні пасажирські перевезення на міських маршрутах.
20.05.2020 р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 392, зі змісту пункту 2 якої пункти 2-13 постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (Офіційний вісник України, 2020 р., № 23, ст. 896, № 27, ст. 994, ст. 996, № 28, ст. 1024, № 29, ст. 1041, № 30, ст. 1061, № 32, ст. 1091, № 34, ст. 1139, № 35, ст. 1163, № 37, ст. 1211, № 38, ст. 1245) - із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 4 травня 2020 р. № 343 і від 14 травня 2020 р. № 377, виключено.
З протоколу про адміністративне правопорушення випливає, що подія, з приводу якої складено протокол, мала місце 11.06.2020 р. по вул. Немирівське Шосе в м. Вінниці - ОСОБА_1 здійснював перевезення пасажирів легковим автомобілем в кількості 7 пасажирів.
Суд вважає за доцільне зауважити, що конструкція абзацу третього підпункту 4 пункту 2 Постанови № 211 (в редакції від 17.03.2020 р) встановлено заборону на перевезення понад 10 пасажирів одночасно, зокрема, в одному транспортному засобі у автомобільному транспорті, що здійснює регулярні пасажирські перевезення на міських маршрутах у звичайному режимі руху. В абзаці ж четвертому підпункту 4 пункту 2 Постанови № 211 (в редакції від 17.03.2020 р) встановлено заборону на перевезення понад 10 пасажирів одночасно, зокрема, в автобусах, які виконують регулярні пасажирські перевезення на міських автобусних маршрутах в режимі маршрутного таксі.
Згідно з визначенням, наданим у частині першій статті 1 Закону України «Про автомобільний транспорт» (далі - Закон № 2344-III) перевезення пасажирів у режимі маршрутного таксі - перевезення пасажирів на міському чи приміському автобусному маршруті загального користування за розкладом руху, в якому визначається час відправлення автобусів з початкового та кінцевого пунктів маршруту з висадкою і посадкою пасажирів чи громадян на їхню вимогу на шляху прямування автобуса в місцях, де це не заборонено правилами дорожнього руху.
Також у статті 1 Закону № 2344-III дано визначення нерегулярних і регулярних пасажирських перевезень. Зокрема, нерегулярні пасажирські перевезення - перевезення пасажирів автобусом, замовленим юридичною або фізичною особою з укладанням письмового договору на кожну послугу, в якому визначають маршрут руху, дату та час перевезень, інші умови перевезень та форму оплати послуги, або перевезення за власний кошт. Регулярні пасажирські перевезення - перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування за умовами, визначеними паспортом маршруту, затвердженим в установленому порядку органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування або уповноваженими органами Договірних Сторін у разі міжнародних перевезень.
Відповідно до частини третьої статті 9 Закон № 2344-III ліцензія видається на господарську діяльність з надання послуг з перевезення пасажирів і небезпечних вантажів на, зокрема, надання послуг з внутрішніх перевезень пасажирів автобусами.
У частині першій статті 1 Закону № 2344-III зазначено, що автобус - транспортний засіб, який за своєю конструкцією та обладнанням призначений для перевезення пасажирів з кількістю місць для сидіння більше ніж дев'ять з місцем водія включно.
Перелік документів, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення, встановлений статтею 39 Закону № 2344-III.
Зокрема, згідно з абзацом третім частини другої статті 39 Закону № 2344-III документами для регулярних пасажирських перевезень для водія автобуса є: посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, квитково-касовий лист, схема маршруту, розклад руху, таблиця вартості проїзду (крім міських перевезень), інші документи, передбачені законодавством України.
При цьому абзацом третім частини третьої статті 39 Закону № 2344-III документами для нерегулярних пасажирських перевезень для водія автобуса є: посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, договір із замовником транспортних послуг, документ, що засвідчує оплату транспортних послуг, інші документи, передбачені законодавством України.
Суд також вважає за доцільне зауважити, що правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 р. за № 176. Зокрема, розділом ІІ зазначених Правил визначено, що перевезення пасажирів автобусами залежно від режиму їх організації можуть бути: регулярними, регулярними спеціальними та нерегулярними. Відповідно, надано регламентацію здійснення таких перевезень.
Крім того, визначення суб'єкта господарювання наведене у статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК). Зокрема, зі змісту частини першої статті 55 ГК випливає, що суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. При цьому пунктом 2 частини другої статті 55 ГК визначено, що суб'єктами господарювання є громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Згідно з частиною першою статті 58 ГК суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом. Такий порядок регламентований Законом України № 755-IV від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» (далі - Закон № 755-IV) з послідуючими змінами та доповненнями. Зі змісту положень наведеного Закону випливає, що відповідного статусу суб'єкт господарювання набуває з моменту внесення відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що підтверджується відповідною випискою.
З наданих суду матеріалів випливає, що відповідні докази на підтвердження того, що ОСОБА_1 є суб'єктом господарювання або найманим працівником суб'єкта господарювання, який здійснює пасажирські перевезення автомобільним транспортом, відсутні. Відсутні також відомості про те, що ОСОБА_1 у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності без реєстрації притягнуто до юридичної відповідальності. Зокрема до протоколу про адміністративне правопорушення надано лише диск із відеозаписом, при дослідженні в судовому засіданні якого було виявлено відео файли якими зафіксовано момент складання протоколу про адміністративне правопорушення.
Зі змісту частини другої статті 251 КпАП випливає, що обов'язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 КпАП уповноважені на те особи органів внутрішніх справ (Національної поліції) мають право складати протоколи про правопорушення, зокрема, передбачені статтею 44-3 КпАП.
Отже, обов'язок зі збирання доказів на підтвердження винуватості ОСОБА_1 у вчиненні правопорушення працівниками органів внутрішніх справ (Національної поліції) в даному випадку виконано не було.
Суд вважає за доцільне звернути увагу, що у прецедентній практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема у справі «Малофєєва проти Росії» (рішення від 30.05.2013 р., заява № 36673/04), звертає увагу, що у випадку, коли викладена в протоколі фабула адміністративного правопорушення не відображає всіх істотних ознак складу правопорушення, суд не має права самостійно редагувати її, а так само не може відшукувати докази на користь обвинувачення, оскільки це становитиме порушення права на захист (особа не може належним чином підготуватися до захисту) та принципу рівності сторін процесу (оскільки особа має захищатися від обвинувачення, яке підтримується не стороною обвинувачення, а фактично судом).
У справі справі «Карелін проти Росії» (заява № 926/08, рішення від 20.09.2016 р.) ЄСПЛ зазначив, що, за умови відсутності сторони обвинувачення та при наявності певної неповноти чи суперечностей, суду не залишилося нічого іншого, як взяти на себе функції сторони обвинувачення, самостійно відшукуючи докази винуватості особи, що становить порушення частини першої статті 6 Конвенції в частині дотримання принципу рівності сторін і вимог змагального процесу (за цих умов особа позбавлена можливості захищатися від висунутого проти нього обвинувачення перед незалежним судом, а навпаки вона має захищатися від обвинувачення, яке, по суті, судом підтримується).
Відповідно до частини першої статті 9 КпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Зі змісту частини першої статті 8 КпАП випливає, що особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, підлягає відповідальності на підставі закону, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення. Разом з тим, частиною другою статті 8 КпАП визначено, що закони, які пом'якшують або скасовують відповідальність за адміністративні правопорушення, мають зворотну силу, тобто поширюються і на правопорушення, вчинені до видання цих законів. Закони, які встановлюють або посилюють відповідальність за адміністративні правопорушення, зворотної сили не мають.
Суд вважає за доцільне звернути увагу, що частиною першою статті 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
При цьому суд вважає також за доцільне зауважити, що ЄСПЛ поширює стандарти, які встановлює Конвенція для кримінального провадження, на провадження у справах про адміністративні правопорушення. Зокрема, з прецедентної практики ЄСПЛ випливає, що хоч і за національним законом особа притягується до адміністративної відповідальності, їй пред'явлено «кримінальне обвинувачення» в його автономному розумінні ЄСПЛ, яке повинно тлумачитися в світлі трьох критеріїв, а саме з урахуванням кваліфікації розгляду з точки зору внутрішньодержавного законодавства, його сутності і характеру, суворості потенційного покарання (пункт 51 рішення ЄСПЛ у справі «Михайлова проти Російської Федерації»). У справі «Лучанінов проти України» (рішення від 09.06.2011 р., заява № 16347/02, пункт 39) ЄСПЛ зауважує, що з огляду на загальний характер законодавчого положення, яке порушила заявниця, а також профілактичну та каральну мету стягнень, передбачених цим положенням, Суд вважає, що провадження, про яке йдеться, є кримінальним для цілей застосування Конвенції (див. рішення у справах «Езтюрк проти Німеччини» (Ozturk v. Germany), від 21 лютого 1984 року, пп. 52-54, Series A № 73; «Лауко проти Словаччини» (Lauko v. Slovakia), 2 вересня 1998 року, пп. 56-59, Reports of Judgments and Decisions 1998-VI; та ухвалу щодо прийнятності у справі «Рибка проти України» (Rybka v. Ukraine), заява № 10544/03, від 17 листопада 2009 року).
В деяких інших справах проти України ЄСПЛ розглядав питання про віднесення правопорушень передбачених КпАП до «кримінального аспекту» в розумінні Конвенції, що з огляду на суворість передбаченого покарання правопорушення, не є незначним (див. пункт 33 рішення у справі «Гурепка проти України» (F 2)) та такі адміністративні провадженні слід вважати по суті кримінальними і такими, що вимагають застосування всіх гарантій статті 6 Конвенції.
Отже, суд вважає, що при розгляді справи про правопорушення, передбачене статтею 44-3 КпАП, слід застосовувати гарантії для кримінального провадження.
Як вже судом зазначено вище, будь-яких об'єктивних даних на підтвердження відомостей, викладених у протоколі, суду надано не було.
Отже, аналізуючи надані суду матеріали, суд вважає, що уповноваженими особами органу внутрішніх справ (Національної поліції) при оформленні протоколу про адміністративне правопорушення не доведено, що ОСОБА_1 є суб'єктом правопорушення і в його діях наявні ознаки правопорушення, а тому суд вважає, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 247 КпАП провадження у справі підлягає закриттю.
Керуючись статтями 44-3, 283, 284 КпАП, суд
Провадження у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності, передбаченої статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, - закрити у зв'язку з відсутністю в його діях складу даного адміністративного правопорушення.
Постанова може бути оскаржена до Вінницького апеляційного суду протягом десяти днів з дня її винесення.
Суддя: