ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
11.06.2020Справа № 910/15646/19
Господарський суд міста Києва у складі судді Маринченка Я.В., за участі секретаря судового засідання Денисевича А.Ю., розглянувши матеріали справи
За позовом Військового прокурора Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України
до Державного господарського об'єднання Консорціуму «Військово-будівельна індустрія», Фізичної особи-підприємця Нестерчука Дмитра Юрійовича
третя особа Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській області
про визнання недійсним договору та звільнення приміщення
за участі представників:
від позивача - Бабін Д.А. (уповноважений представник);
від відповідача 1 - Войнаровський О.В. (уповноважений представник);
від відповідача 2 - Нитченко Г.Р. (уповноважений представник);
від третьої особи - не з'явився;
від прокуратури - Набієва М.І. (уповноважений представник).
Військовий прокурор Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного господарського об'єднання Консорціуму «Військово-будівельна індустрія», Фізичної особи-підприємця Нестерчука Д. Ю., третя особа - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській області про визнання недійсним договору та звільнення приміщення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між відповідачем 1 та відповідачем 2 укладено Договір зберігання №11 від 01.02.2019 відповідно до якого, предметом договору є надання послуг відповідачем 1 по зберіганню, а також прийому, розвантаженню, обліку відвантаженню товарно-матеріальних цінностей, що належать відповідачу 2. Вказує, що даний договір є удаваним правочином з метою приховати правовідносини, які регулюються договором оренди, а також те, що вищезазначений договір було укладено з порушенням вимог законодавства та те, що відповідачем 2 здійснюється господарська діяльність в приміщеннях які є предметом договору позивач просить визнати недійсним Договір зберігання №11 від 01.02.2019 та зобов'язати відповідача 2 звільнити приміщення яке є предметом вищезазначеного договору.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 позовну заяву Військового прокурора Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України залишено без руху та надано позивачеві строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 5 днів з дня вручення даної ухвали.
18.11.2019 через загальний відділ діловодства Господарського суду міста Києва позивачем на виконання вимог ухвали господарського суду міста Києва від 11.11.2019 подано заяву про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.11.2019 відкрито провадження у справі №910/15646/19 та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Відповідач 1 - Державне господарське об'єднання Консорціуму «Військово-будівельна індустрія» у поданому до суду відзиві заперечив проти задоволення позовних вимог в повному обсязі, зазначивши, що заявлені позовні вимоги є безпідставними, необґрунтованими та не відповідають дійсним обставинам, також вказав, що надані позивачем докази не доводять факту удаваності оспорюваного договору. Також відповідач-1 зазначив про відсутність у Військового прокурора Київського гарнізону права на подання до суду даного позову.
Відповідач 2 - Фізична особа-підприємець Нестерчук Дмитро Юрійович у поданому до суду відзиві заперечив проти задоволення позовних вимог у повному обсязі, зазначивши, що доводи позивача є безпідставними та непідтвердженими належними доказами. Також відповідач-2 зазначив про відсутність у Військового прокурора Київського гарнізону права на подання до суду даного позову.
Представник прокуратури в судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги в повному обсязі та просив суд задовольнити позов.
Представник позивача в судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги та просив суд задовольнити позов.
Представники відповідачів 1 та 2 в судовому засіданні заперечили проти задоволення позовних вимог в повному обсязі та просили суд відмовити у задоволенні позову.
Представник третьої особи в судове засідання на з'явився, про причини неявки суд не повідомив, жодних пояснень по суті спору не подав, разом з тим в ході розгляду справи подав клопотання про розгляд справи без участі уповноваженого представника за наявними матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається із матеріалів справи, прокурор звернувся з даним позовом до відповідача в інтересах Міністерства оборони України.
Основи організації оборони та повноваження державних органів по її забезпеченню, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб щодо зміцнення обороноздатності країни встановлює Закон України «Про оборону України».
Відповідно до ст.2 Закону України «Про оборону України» та ст. 15 Закону України «Про Збройні Сили України» фінансування потреб національної оборони та Збройних Сил України здійснюється виключно за рахунок Державного бюджету України.
Статтею 3 Закону України «Про оборону» передбачено, що підготовка держави до оборони в мирний час, серед іншого часу включає забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою та іншою технікою, а також створення високоефективних засобів збройної боротьби.
Безпосереднє керівництво Збройними Силами України здійснює Міністерство оборони України, яке відповідно до ст.3 та ч.1 ст.10 Закону України «Про оборону України», п.п.1, 6 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011, є центральним органом виконавчої влади і військового управління, що забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони держави та військового будівництва, керівництва Збройними Силами України, їх мобілізаційну і бойову готовність та підготовку до виконання покладених на них завдань і в процесі їх виконання взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади.
Згідно з п.4 Положення на Міністерство оборони України, зокрема, покладено забезпечення життєдіяльності Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння і військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснення контролю за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил; утворює, ліквідує, реорганізовує підприємства, установи і організації, які належать до сфери управління Міноборони, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони; реєструє військові частини як суб'єкти господарської діяльності; веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони.
Згідно з п.п.1.1 Статуту Державного господарського об'єднання Консорціуму «Військово-будівельна індустрія», Консорціум утворено на державній власності для ефективного використання виробничих і невиробничих фондів, а також інших цінностях, відображених у самостійних балансах державних підприємств та госпрозрахункових установ (організацій), що входять до сфери управління Міністерства оборони України. Консорціум належить до сфери управління Міністерства оборони України.
Відповідно до п.6.2 Статуту, майно Консорціуму перебуває у державній власності і закріплене за ним на праві господарського відання. Здійснюючи право господарського відання, Консорціум, володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою органу управління майном у випадках, передбачених законодавством.
Слід зазначити, що у даному випадку, на думку прокуратури, порушення інтересів держави полягає в укладенні між Державним господарським об'єднанням Консорціумом «Військово-будівельна індустрія» та Фізичною особою-підприємцем Нестерчуком Дмитром Юрійовичем удаваного спірного правочину, що унеможливлює відрахування коштів до бюджету та порушує економічні та оборонні інтереси держави, що виражається у невиконанні дохідної частини державного бюджету та зниження боєздатності Збройних Сил України, в той же час, позивач зазначає, що позовна робота чи будь-які інші заходи Міністерством оборони України не вчинялись.
Відповідно до частин 3, 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу, представництво в суді законних інтересів держави здійснює прокурор. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання.
З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
У справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява №42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію: «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».
Згідно з п. 1 ч. 6 ст. 23 Закону «Про прокуратуру» під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження звертатися до суду з позовом (заявою, поданням). При цьому, згідно з вказаною вище статтею, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Як зазначив Конституційний Суд України у п.4 рішення від 08.04.1999 по справі №1-1/99 інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді.
З урахуванням викладеного суд вважає звернення прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до господарського суду з даним позовом є правомірним та таким, що направлений на захист охоронюваних законом інтересів держави.
Судом встановлено, що 01.02.2019 між Державним господарським об'єднанням Консорціумом «Військово-будівельна індустрія» (відповідач-1, зберігач) та Фізичною особою-підприємцем Нестерчуком Дмитром Юрійовичем (відповідач-2, поклажодавець) було укладено Договір зберігання №11, відповідно до умов якого, зберігач бере на себе зобов'язання надавати послуги з приймання, зберігання, обліку, відвантаження та завантаження товарно-матеріальних цінностей (майна), що належить поклажодавцеві, а поклажодавець в свою чергу бере на себе зобов'язання оплатити такі послуги (п.1.1 Договору).
Відповідно до п.1.2 Договору, місце зберігання: прибудова до гаражу №01-016.
Згідно з п.2.1 Договору, зберігач зобов'язується прийняти від поклажодавця товарно-матеріальні цінності (майно) на зберігання в кількості одиниць обліку згідно прибуткових накладних поклажодавця та забезпечити його надійне зберігання.
У п.2.2 Договору сторони погодили, що згідно видаткових накладних (нарядів) поклажодавця, зберігач зобов'язаний забезпечити видачу його майна представнику поклажодавця, або інших організацій лише за наявністю в нарядах підпису працівників поклажодавця, завірених мокрою печаткою (без довіреності одержувача).
Зберігач виконує (дозволяє) розвантаження (завантаження) вантажу поклажодавця тільки в присутності його представників та у разі наявності необхідних документів (п.2.3 Договору).
Відповідно до п.2.10 Договору, поклажодавець зобов'язується передавати майно на зберігання представникам зберігача тільки на підставі документів (нарядів, накладних) в одиницях та у кількості що вказані в цих документах. Майно передане на зберігання у затареному вигляді (у ящиках, контейнерах тощо), пломбується або опечатується представником поклажодавця, в такому випадку зберігач не несе відповідальності за нестачу або пошкодження залишеного майна на зберіганні, що опломбовано та опечатано.
За умовами п.2.13 Договору, поклажодавець зобов'язаний щомісячно виконувати оплату послуг по зберіганню за поточний місяць, а оплату інших послуг - після їх надання та складання акту здачі-приймання робіт.
Відсутність виставленого поклажодавцю рахунку зі сторони зберігача не є підставою для не оплати та/або неповної оплати за надані послуги. Поклажодавець зобов'язується оплатити всі надані послуги до фактичного вивезення майна з території зберігача (п.2.14 Договору).
У п.3.1 Договору сторони погодили, що поклажодавець зобов'язаний вчасно оплачувати кошти зберігачу за отримані послуги по зберіганню до 5 (п'ятого) числа кожного місяця за поточний, авансовим платежем у розмірі 100% суми, зазначеної в протоколі узгодження цін, що є невід'ємним додатком до даного позову, незважаючи на момент отримання рахунків. Інші отримані послуги - після складання акту здачі-прийняття послуг протягом 5 банківських днів.
Згідно з п.6.1 Договору, договір вступає в силу з дня його підписання сторонами і діє протягом одного року, а в частині зобов'язань - до повного їх виконання сторонами.
У випадку, якщо за 10 днів до закінчення терміну дії договору жодна зі сторін не виявила бажання припинити його дію, договір автоматично продовжується на той самий термін (п.6.2 Договору).
Протоколом узгодження цін сторони погодили, що вартість зберігання матеріальних цінностей в прибудові до гаражу №01-016 становить 5200 грн. Експлуатаційні послуги (електроенергія, послуги в'їзду, виїзду) компенсуються поклажодавцем за узгодженістю сторін на підставі рахунків зберігача. Тариф на в'їзд-виїзд на територію зберігача: легкових а/машин - 2 грн; вантажних а/машин з фактичною масою до 10 т - 4 грн; вантажних а/машин з фактичною масою 10-20 т - 8 грн. Вартість роботи автонавантажувача (без вантажників) становить 20 грн за 1 палету розвантаженого або завантаженого вантажу, або 300 грн за 1 год. роботи.
Звертаючись із розглядуваним позовом до суду прокурор зазначив, що згідно умов договору, Консорціум взяв на себе зобов'язання надати послуги зі зберігання майна Фізичної особи-підприємця Нестерчука Дмитра Юрійовича в приміщенні прибудови до гаражу №01-016, яке знаходиться за адресою: Київська обл., смт. Коцюбинське, вул. Пономарьова, 2.
Проте, прокуратурою виявлено факт використання вказаного приміщення відповідачем-2 для здійснення господарської діяльності, а саме ремонту та технічного обслуговування транспортних засобів, на підтвердження чого надано акт обстеження використання державного майна від 20.03.2019 № 10 складеного комісією Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області за результатами проведення виїзного обстеження та перевірки стану використання нерухомого державного майна та аудиторським звітом № 234/40/21 від 28.04.2017 про результати фінансового аудиту та аудиту відповідності фінансово-господарської діяльності Державного господарського об'єднання Консорціум «Військово-будівельна індустрія» за період з 08.08.2014 по 01.04.2017.
Крім того, прокурор вказує, що 04.09.2017 військовою прокуратурою Київського гарнізону внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42017110350000176 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.364 Кримінального кодексу України, зловживанням службовими особами Міністерства оборони України своїм службовим становищем щодо укладення договору зберігання, що по суті є договором оренди.
Отже, обгрунтовуючи свої позовні вимоги, прокурор вказує на те, що укладений між відповідачами договір є удаваним правочином, що вчинений з метою приховання правочину, який насправді було вчинено, а саме договору оренди, оскільки відсутні будь-які документи, що підтверджують здійснення відповідачами дій, направлених на виконання умов саме договору зберігання (видаткові накладні, з зазначенням в них одиниць виміру, вартості товарно-матеріальних цінностей, що передані на зберігання, акти приймання-передачі наданих послуг, рахунки по оплаті послуг, що надаються зберігачем тощо).
Згідно з ч.ч.1, 4 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).
В силу положень ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Приписами ст.629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно з ч.1 ст.202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За приписами статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За змістом п.2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписів ст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.
Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом якого вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.
За таких обставин, приймаючи до уваги зазначені положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з зазначених умов унеможливлює задоволення позову.
Відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч.1 ст.638 Цивільного кодексу України).
Аналогічні положення містяться і в статті 180 Господарського кодексу України.
Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Отже, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.181 Господарського кодексу України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Частинами 1, 3, 5 ст.626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
У відповідності до положень ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст.628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст.936 Цивільного кодексу України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.
Згідно зі ст.938 Цивільного кодексу України, зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч.1 ст.946 Цивільного кодексу України).
Як зазначено судом вище, 01.02.2019 між Державним господарським об'єднанням Консорціумом «Військово-будівельна індустрія» (відповідач-1, зберігач) та Фізичною особою-підприємцем Нестерчуком Дмитром Юрійовичем (відповідач-2, поклажодавець) було укладено Договір зберігання №11, відповідно до умов якого, зберігач бере на себе зобов'язання надавати послуги з приймання, зберігання, обліку, відвантаження та завантаження товарно-матеріальних цінностей (майна), що належить поклажодавцеві, а поклажодавець в свою чергу бере на себе зобов'язання оплатити такі послуги.
Відповідно до умов вказаного договору, відповідач-1 взяв на себе обов'язання надати послуги зі зберігання майна відповідача-2 в приміщенні прибудови до гаражу №01-016, яке знаходиться за адресою: Київська обл., смт. Коцюбинське, вул. Пономарьова, 2.
Проте, як вказує прокурор, вказаний договір зберігання є удаваним правочином, що вчинений з метою приховання правочину, який насправді було вчинено, а саме договору оренди, оскільки відсутні будь-які документи, що підтверджують здійснення відповідачами дій, направлених на виконання умов саме договору зберігання (видаткові накладні, з зазначенням в них одиниць виміру, вартості товарно-матеріальних цінностей, що передані на зберігання, акти приймання-передачі наданих послуг, рахунки по оплаті послуг, що надаються зберігачем тощо).
Відповідно до ст.235 Цивільного кодексу України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» встановлено, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи «в парі» з іншим правочином, який ним прикривається, є завжди таким, що не відповідає положенням ЦК України, тобто є удаваним. Другий же правочин (прихований) може бути як дійсним, так і не дійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам правочинів, що містяться в ст.203 ЦК України.
Тобто, удаваний правочин вчинюється для прикриття іншого правочину, внаслідок чого в наявності два правочини - прихований і удаваний - такий, що прикриває перший правочин.
Удаваний правочин, на відміну від прихованого, сторонами не виконується. Відповідні права і обов'язки сторонами не реалізуються. Сторони правочину виконують тільки ті обов'язки та реалізують ті права, що випливають із прихованого правочину.
З учиненням удаваного правочину сторони навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце.
Удавані правочини - це правочини з дефектами волі такого правочину та мети.
Так, згідно зі ст.759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
У відповідності до ст.760 Цивільного кодексу України, предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Предметом договору найму можуть бути майнові права.
У відповідності до ч.1 ст.762 Цивільного кодексу України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Згідно зі ст.283 Господарського кодексу України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
Частинами 1, 4 ст.286 Господарського кодексу України визначено що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
Відповідно до ст.10 Закону України «Про оренду державного та комунальна майна», істотними умовами договору оренди є, зокрема об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації.
Пунктом 3 ст.18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» закріплено обов'язок орендаря сплачувати орендну плату своєчасно та в повному обсязі (далі - Закон).
Так, на підтвердження того, що укладений правочин є удаваним, прокурором надано акт обстеження використання державного майна від 20.03.2019 № 10, складений комісією Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області за результатами проведення виїзного обстеження та перевірки стану використання нерухомого державного майна та аудиторським звітом №234/40/21 про результати фінансового аудиту та аудиту відповідності фінансово-господарської діяльності Державного господарського об'єднання Консорціум «Військово-будівельна індустрія» за період з 08.08.2014 по 01.04.2017.
Дослідивши надані прокурором та позивачем документи, суд зазначає, що вказані докази не підтверджують факту удаваності укладеного між відповідачами договору, оскільки з акту №10 від 20.03.2019 про результати виїзної перевірки використання державного майна складеного комісією Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області вбачається лише викладення у вигляді таблиці нерухомого майна, що знаходиться за адресою: смт. Коцюбинське, вул. Пономарьова, 2, при цьому комісією у вказаному акті не зазначено про оренду будь-якого з зазначеного в таблиці нерухомого майна Фізичною особою-підприємцем Нестерчуком Дмитром Юрійовичем.
Разом з тим, суд вважає безпідставним посилання прокурора та позивача на аудиторський звіт №234/40/21 від 28.04.2017 про результати фінансового аудиту та аудиту відповідності фінансово-господарської діяльності Державного господарського об'єднання Консорціум «Військово-будівельна індустрія» за період з 08.08.2014 по 01.04.2017, оскільки спірні відносини за договором зберігання виникли у 2019 році, в той час як аудиторський звіт складений 28.04.2017, тобто значно раніше виникнення правовідносин за спірним договором зберігання.
При цьому, з копії листа Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області від 07.08.2019 №51-06-3402 та копії протоколу огляду від 15.08.2019 складеного прокурором Військової прокуратури Київського гарнізону старшим лейтенантом юстиції Килівник Я.О. на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 05.08.2019 у справі №757/40966/19-к не вбачається факту використання приміщення прибудови до гаражу №01-016, яке знаходиться за адресою: Київська обл., смт. Коцюбинське, вул. Пономарьова, 2 Фізичною особою-підприємцем Нестерчуком Дмитром Юрійовичем, в якості оренди, оскільки згідно протоколу, прокурором проведено лише огляд нерухомого майна - нежитлових приміщень, що знаходяться за вказаною адресою, зі зазначенням майна, що перебуває у вказаних приміщеннях, без встановлення факту оренди будь-яким із суб'єктів господарювання, вказаних нежитлових приміщень.
В свою чергу, факт укладення відповідачами саме договору зберігання та реальність вказаного правочину підтверджується протоколом узгодження цін, що є додатком №1 до Договору зберігання №11 від 01.02.2019, відповідно до якого вартість зберігання матеріальних цінностей в прибудові до гаражу №01-016 становить 5200 грн., а також переліком товарно-матеріальних цінностей, що передаються на зберігання, що є додатком до спірного договору, згідно якого ФОП Нестерчук Д.Ю. передано на зберігання Консорціуму наступне майно: машина маніпулятор MAN державний номер НОМЕР_1 у кількості 1 шт., вартістю 300000 грн; зварювальний апарат у кількості 1 шт., вартістю 10000 грн; мийка високого тиску у кількості 1 шт., вартістю 4000 грн; набір інструментів (в асортименті) у кількості 3 шт., вартістю 9000 грн; зарядний пристрій для акумуляторів у кількості 1 шт., вартістю 6000 грн та запчастини (б/у в асортименті) у кількості 20 комплектів, вартістю 20000 грн. Прийняття зберігачем зазначеного майна на зберігання також підтверджується прибутковою накладною №Філ-000101 від 01.02.2019 року.
З огляду на викладене, суд доходить до висновку про відсутність обставини за яких можна дійти до висновку, що спірний договір зберігання укладений між відповідачами з метою приховання іншого правочину, а саме договору оренди, а відтак, доводи прокурора не підтвердженні належними та допустимими доказами у справі та спростовуються встановленими судом обставинами, у зв'язку з чим, вимоги позивача про визнання недійсним Договору зберігання №11 від 01.02.2019 задоволенню не підлягають.
Разом з тим, позовні вимоги Військового прокурора Київського гарнізону в частині зобов'язання Фізичної особи-підприємця Нестерчука Дмитра Юрійовича звільнити приміщення прибудови до гаражу №01-016, площею 51 кв. м, яке знаходиться за адресою: Київська обл., смт. Коцюбинське, вул. Пономарьова, 2, також не підлягають задоволенню, як похідна вимога від основної вимоги, у задоволенні якої судом відмовлено.
На підставі викладеного, суд приходить до висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову.
Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч.1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Разом з тим, з урахуванням положень ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати на сплату судового збору покладаються на позивача в повному обсязі.
Керуючись ст.ст.13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, ст.ст.232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено: 01.07.2020.
Суддя Я.В. Маринченко