30 червня 2020 року м. ПолтаваСправа № 816/1252/15
Полтавський окружний адміністративний суд колегією у складі:
головуючого судді - Удовіченка С.О.,
суддів - Ясиновського І.Г., Слободянюк Н.І.,
за участю:
секретаря судового засідання - Сендецької В.О.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - Фесенко Ю.О.,
представника відповідачів - Ральського А.А.,
представника третьої особи - Чемериса В.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, прокуратури Полтавської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Міністерство юстиції України про скасування наказу, поновлення на публічній службі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язання вчинити певні дії, -
17.04.2015 ОСОБА_1 /надалі - ОСОБА_1 , позивач/ звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Генеральної прокуратури України /надалі - відповідач-1/, прокуратури Полтавської області /надалі - відповідач-2/ про скасування наказу, поновлення на публічній службі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 20.04.2015 відкрито провадження у справі № 816/1252/15.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 20.04.2015 закінчено підготовче провадження у справі № 816/1252/15 та призначено справу до судового розгляду на 29.04.2015.
14.05.2015 до суду Генеральною прокуратурою України надано заперечення на позов в яких указано, що згідно з вимогами пункту 4 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади", передбачена частиною 3 статті 1 цього Закону заборона, застосовується до осіб, які обіймали посаду керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 та не були звільнені із цієї посади за власним бажанням. Указано, що зазначені норми мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами. Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Жодних застережень чи виключень стосовно заборони звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені частиною другою статті 3 Закону не встановлено, і формально закон не передбачає вимоги щодо обов'язку встановлення будь-яких обставин чи фактів стосовно таких осіб, у тому числі і вчинення протиправних дій, попереднього притягнення до будь-якого виду відповідальності для вирішення питання про їх звільнення на підставі пункту 7-2 статті 36 КЗпП України. Так, відповідчаем-1 зазначено, що ОСОБА_1 працював з 28.10.2013 по 23.03.2015 на посаді заступника прокурора Полтавської області, тобто у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 обіймав посаду, передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону та не був звільнений в цей період з відповідної посади за власним бажанням. З огляду на зазначене, відповідачем-1 прийнято наказ від 23.03.2015 № 211к про звільнення позивача із посади заступника прокурора Полтавської області на підставі припинення трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України /т. 1 а.с. 182-185/.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 19.05.2015 провадження у справі № 816/1252/15 за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, прокуратури Полтавської області про скасування наказу, поновлення на публічній службі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язання вчинити певні дії зупинено до набрання законної сили рішенням Конституційного Суду України у конституційному провадженні, відкритому 12.02.2015 Конституційним Судом України за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України "Про очищення влади", 18.03.2015 за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади", 31 березня 2015 року за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади", об'єднаних в одне конституційне провадження 01.04.2015.
Розпорядженням керівника апарату Полтавського окружного адміністративного суду від 14.04.2020 № 13 відповідно до підпункту 2.3.50 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 816/1252/15 за результатами якого головуючим суддею у справі визначено суддю Удовіченка С.О.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 17.04.2020 справу за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, прокуратури Полтавської області про скасування наказу, поновлення на публічній службі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язання вчинити певні дії прийнято до провадження (суддя Удовіченко С.О.).
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 21.04.2020 поновлено провадження у справі № 816/1252/15; призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні в приміщенні Полтавського окружного адміністративного суду на 19.05.2020.
13.05.2020 до суду Офісом Генерального прокурора подано пояснення на позов в яких указано, що за нормами пункту 5 розділу ІІ Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 № 1704/5, однією з підстав для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частинами третьою чи четвертою статті 1 Закону, є надходження до Реєстратора відповідного судового рішення, яке набрало законної сили. Так, Офісом Генерального прокурора зазначено, що рішення в частині щодо непоширення на позивача заборон, передбачених Законом, а також вилучення з Реєстру відомостей про нього, підлягає виконанню виключно після набрання ним законної сили /т.1 а.с. 241-244/.
15.05.2020 до суду позивачем подано уточнений позов в якому ОСОБА_1 просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 23.03.2015 № 211к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Полтавської області;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Полтавської області;
- стягнути з прокуратури Полтавської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.03.2015 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
- зобов'язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".
У підготовчому засіданні 19.05.2020 судом протокольною ухвалою суду змінено найменування відповідача - Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора.
Крім того, у підготовчому засіданні 19.05.2020 судом протокольною ухвалою залучено до участі у справі в якості третьої особи - Міністерство юстиції України та відкладено розгляд справи до 04.06.2020.
01.06.2020 третьою особою надано до суду пояснення на позов в яких Міністерство юстиції України заперечує проти задоволення позовних вимог та зазначає, що оскільки позивач обіймав посаду заступника прокурора Полтавської області у період з 21.11.2013 по 22.02.2014, визначений частиною другою статті 3 Закону та не звільнився в цей період з відповідної посади за власним бажанням, що відповідає критерію здійснення очищення влади, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 3 Законом України "Про очищення влади". З урахуванням викладеного, Міністерство юстиції України зазначає про правомірність оскаржуваного наказу /т. 2 а.с. 86-89/.
15.06.2020 до суду прокуратурою Полтавської області подано відзив на позов в якому відповідач-2 заперечує проти задоволення позову /т. 2 а.с. 165-169/.
30.06.2020 до суду Офісом Генерального прокурора подано відзив на уточнений позов в якому вказано щодо правомірності оскаржуваного наказу про звільнення позивача, оскільки у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 у період з 28.10.2013 по 23.03.2015 займав посаду заступника прокурора Полтавської області на позивача поширюються заборони, передбачені Законом України "Про очищення влади" /т. 2 а.с. 178-183/.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 04.06.2020 закрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 30.06.2020.
15.06.2020 до суду прокуратурою Полтавської області подано відзив на позов в якому відповідач-2 заперечує проти задоволення позову /т. 2 а.с. 165-169/.
30.06.2020 до суду Офісом Генерального прокурора подано відзив на уточнений позов в якому вказано щодо правомірності оскаржуваного наказу про звільнення позивача, оскільки у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 у період з 28.10.2013 по 23.03.2015 займав посаду заступника прокурора Полтавської області на позивача поширюються заборони, передбачені Законом України "Про очищення влади" /т. 2 а.с. 178-183/.
У судовому засіданні 30.06.2020 позивач та представник позивача позов підтримали та просили суд його задовольнити.
У судовому засіданні 30.06.2020 представник відповідачів та третьої особи проти задоволення позову заперечували та просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
Заслухавши пояснення позивача, представників сторін та третьої особи, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступного висновку.
З матеріалів справи вбачається, що старшого радника юстиції Стойку Андрія Михайловича призначено заступником прокурора Полтавської області з 28.10.2013 /т.1 а.с. 31, 33/.
11.03.2015 позивачем подано на ім'я Генерального прокурора України заяву про проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади" /т. 1 а.с. 34/.
Відповідно до довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України "Про очищення влади" ОСОБА_1 у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 обіймав посаду, віднесену до категорії заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" та не був звільнений з неї за власним бажанням, а тому до нього застосовується заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону /т. 1 а.с. 189-190/.
Наказом Генеральної прокуратури України від 23.03.2015 № 211к керуючись статтями 15, 16 Закону України "Про прокуратуру", частиною третьою статті 1 та частиною другою статті 3 Закону України "Про очищення влади" старшого радника юстиції Стойку А.М. звільнено з посади заступника прокурора Полтавської області у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України та увільнено від обов'язків члена колегії прокуратури цієї області. Підстава: довідка про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 , заява ОСОБА_1 /т. 1 а.с. 35/.
Позивач не погоджуючись із указаним наказом звернувся до суду із цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд дійшов наступного висновку.
Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України), Законом України "Про прокуратуру", Законом України "Про очищення влади" в редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин.
Згідно статті 46-2 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 №1789-XII, який був чинний станом на час спірних правовідносин, прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Військовослужбовці військових прокуратур можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження.
Відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є, зокрема передбачені Законом України "Про очищення влади".
За визначенням частин першої, другої статті 1 Закону України "Про очищення влади" очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Частина третя вказаної статті визначає, що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
При цьому, вказаний Закон встановлює, що рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку (частина дев'ята статті 1 Закону України "Про очищення влади").
Відповідно до частини п'ятої статті 1 Закону України "Про очищення влади", заборона, передбачена частиною 3 або 4 цієї статті, може застосовуватися до особи лише один раз.
Статтею 2 Закону України "Про очищення влади" (у редакції, яка діяла на час спірних правовідносин) визначено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо:
1) Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників;
2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників;
3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації;
4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;
5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників;
6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту
7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України;
8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв'язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;
9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб'єкта надання адміністративних послуг;
10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;
11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1 - 10 цієї частини.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.
При цьому, підпунктом 1 пункту 2 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" визначено, що впродовж 10-ти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині 3 статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною 1 статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше, ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
У запереченнях на позов Генеральною прокуратурою України зазначено, що ОСОБА_1 працював з 28.10.2013 по 23.03.2015 на посаді заступника прокурора Полтавської області, тобто у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 обіймав посаду, передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону та не був звільнений в цей період з відповідної посади за власним бажанням /т.1 а.с. 183/.
Таким чином, позивача звільнено з посади у силу лише самого факту зайняття відповідної посади на підставі вищезгаданих норм Закону України "Про очищення влади".
З даного приводу колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі статтею 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до положень статті 38, частин першої, другої статті 43 Конституції України, громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Згідно статті 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 за № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз.4 п.5.2 мотивувальної частини Рішення).
Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 за № 1-рп/99 встановлено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абз.4 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).
Рішенням Конституційного Суду України від 30.05.2001 за № 7-рп/2001 встановлено, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 58, 61, п.1, 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України) .
Положеннями статті 8 Конституції України, статті 6 КАС України та частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до статті 2 Конвенції "Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості", яка ратифікована Україною 04.08.1961, кожен член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.
Водночас, положеннями Закону України "Про очищення влади" фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення у зв'язку із самим фактом зайняття особою посади, передбаченої статтею 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України "Про очищення влади".
Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути встановлена в кожному конкретному випадку.
З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства є підстави вважати, що приписами Закону України "Про очищення влади" створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в територіальному (регіональному) органі прокуратури України протягом не менше визначеного Законом України "Про очищення влади" строку.
Заборона перебування на певних посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (частина друга статті 1 Закону України "Про очищення влади"), що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує частину другу статті 61 Конституції України.
Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.
Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом України "Про очищення влади" запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв'язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв'язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв'язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом України "Про очищення влади" період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною першою статті 62 Конституції України.
Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв'язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.
Приписами Закону України "Про очищення влади" встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам статті 58 Конституції України, оскільки вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.
Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в жодному разі не відповідає частині третій статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема Закону України "Про очищення влади") не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Відповідно до пункту 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації).
При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19.10.2019 у справі "Полях та інші проти України", в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Януковича, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв'язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана Януковича, рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак, ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв'язку між ними та тими негативними подіями.
Ключовим у позиції Європейського Суду з прав людини у рішенні по справі "Полях та інші проти України" є висновок про те, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України "Про очищення влади", не була класифікована як "кримінальна" в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент Янукович.
Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві, у зв'язку із чим Суд у згаданому рішенні визнав порушення статті 8 Конвенції щодо заявників.
Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України "Про очищення влади" до осіб, які у певний період перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів правління Януковича, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.
У даному випадку, проведення перевірки насамперед має за мету виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини і результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який в даному випадку є обов'язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду, як це передбачено у статті 5 Закону України "Про очищення влади".
Колегія суддів зауважує, що відповідачами не надано належних, достовірних, достатніх та допустимих доказів здійснення/прийняття позивачем, його рішеннями, діями чи бездіяльністю заходів (та/або сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
При цьому, на час роботи позивача на посаді, в силу зайняття якої його звільнено з роботи з органів прокуратури, не існувало законів, які б визначали правопорушенням роботу на займаній посаді, а відтак, згідно статті 58 Конституції України, позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише за фактом зайняття ним посади, що не визнавалося правопорушенням на той час.
Оскільки суб'єктом владних повноважень (Генеральною прокуратурою України/Офісом Генерального прокурора) не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, враховуючи, що займана позивачем посада не є політичною посадою, відповідно не доведено і правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, що, у свою чергу, зумовлює висновок про недоведеність правомірності прийняття оскаржуваного рішення (наказу від 23.03.2015 № 211к) з підстав у ньому зазначених, наявними є підстави для його скасування. Крім того, як вбачається з матеріалів справи, у день свого звільнення 23.03.2015 позивач не перебував на робочому місці у зв'язку з його тимчасовою непрацездатністю, що підтверджується листком непрацездатності від 11.03.2015 серії АГО № 191593 /т.1 а.с. 38/.
Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Згідно з пунктом 17 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" № 9 від 06.11.1992, правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 статті 40 КЗпП України) стосується як в передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП України, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.
Із зазначеного вбачається, що звільнення працівника в період перебування на лікарняному з ініціативи власника заборонено не тільки за статтею 40 КЗпП України, а і за іншими статтями, зокрема у випадках, передбачених статтею 36 вказаного Кодексу.
Отже, обставини звільнення позивача з посади у період його тимчасової непрацездатності додатково свідчать про протиправність оскаржуваного рішення.
Таким чином, колегія суддів вважає оскаржуваний наказ Генеральної прокуратури України від 23.03.2015 № 211к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Полтавської області протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Відповідно до статті 5-1 КЗпП України, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з частиною першою статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Також, згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 01.08.2018 у справі №826/16311/16, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
За змістом статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод засіб юридичного захисту має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору.
Отже, враховуючи, встановлення судом протиправності оскаржуваного наказу про звільнення позивача, належним способом поновлення його порушеного права є поновлення позивача на посаді заступника прокурора Полтавської області з дня, наступного після дня його звільнення, тобто з 24.03.2015.
Щодо позовних вимог в частині стягнення з прокуратури Полтавської області середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід зазначити, що відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 13.03.2018 справа №2а-11888/10/1370 та від 05.11.2019 у справі №2а-2243/11/1370.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати працівника, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100).
Згідно з пунктом 1 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати, передбаченої цим Порядком застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
Так, відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
При цьому, згідно з пунктом 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Так, кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача з 24.03.2015 по 30.06.2020, становить 1316 робочих днів, з них:
- березень 2015 року (з 24.03.2015) - 6 робочих днів;
- квітень 2015 року - 21 робочих днів;
- травень 2015 року - 18 робочих дні;
- червень 2015 року - 20 робочих днів;
- липень 2015 року - 23 робочих днів;
- серпень 2015 року - 20 робочих днів;
- вересень 2015 року - 22 робочих днів;
- жовтень 2015 року - 21 робочий день;
- листопад 2015 року - 21 робочий день;
- грудень 2015 року - 23 робочих днів;
- 2016 рік (19, 21, 22, 21, 19, 19, 22, 22, 22, 20, 22, 22) - 251 робочий день;
- 2017 рік (20, 20, 22, 19, 20, 20, 21, 22, 21, 21, 22, 20) - 248 робочих днів;
- 2018 рік (21, 20, 21, 19, 21, 20, 22, 22, 20, 22, 22, 20) - 250 робочих днів;
- 2019 рік (21, 20, 20, 20, 22, 18, 23, 21, 21, 22, 21, 21) - 250 робочих днів;
- січень 2020 року - 21 робочий день;
- лютий 2020 року - 20 робочих днів;
- березень 2020 року - 21 робочий день;
- квітень 2020 року - 21 робочий день;
- травень 2020 року - 19 робочих днів;
- червень 2020 (по 30.06.2020) - 20 робочих днів.
Згідно довідки прокуратури Полтавської області від 08.04.2015 № 18.183 вих 15 /т.1 а.с. 36/ середньоденний розмір заробітної плати позивача, розрахованої відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, складає 409,02 грн.
У той же час, відповідно до пункту 10 Порядку, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), яку розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу необхідно обчислювати із врахуванням підвищених тарифних ставок і посадових окладів шляхом коригування на коефіцієнт їх підвищення.
Згідно довідки прокуратури Полтавської області, виданої позивачу /т. 2 а.с. 31/ середньоденний розмір заробітної плати з урахуванням коефіцієнта підвищення посадових окладу заступника прокурора полтавської області складає: станом на 01.12.2015 відкоригована середня заробітна плата складає 511,28 грн; станом на 06.09.2017 відкоригована середня заробітна плата складає 1196,40 грн.
Отже, середньоденний заробіток позивача складає: з 24.03.2015 по 30.11.2015 - 409,02 грн.; з 01.12.2015 по 05.09.2017 - 511,28 грн.; з 06.09.2017 - 1196,40 грн.
Відтак, середній заробіток позивача за період:
- з 24.03.2015 по 30.11.2015 складає 70351,44 грн. (409,02 грн. х 172 робочих днів);
- з 01.12.2015 по 05.09.2017 складає 225474,48 грн. (511,28 грн. х 441 робочих днів);
- з 06.09.2017 по 30.06.2020 складає 841069,20 грн. (1196,40 грн х 703 робочих днів).
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача з прокуратури Полтавської області, складає 1 136 895, 12 грн.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання відповідача-1 проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі статтею 7 Закону України "Про очищення влади" відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.
Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 №1704/5 (далі - Положення про Реєстр), передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.
Відповідно до п.п. 4, 8, 9 розділу І Положення про Реєстр, держатель Реєстру - Міністерство юстиції України (далі - Держатель).
Реєстраторами Реєстру (далі - Реєстратор) є: працівники самостійного структурного підрозділу Міністерства юстиції України, до основних завдань якого відноситься забезпечення формування та ведення Реєстру, уповноважені на внесення до Реєстру та вилучення з нього відомостей про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", а також формування та надання витягів з Реєстру у порядку, визначеному цим Положенням; працівники головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, уповноважені на формування та надання витягів з Реєстру у порядку, визначеному цим Положенням.
Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України "Про очищення влади", виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
Згідно з пунктом 5 розділу II Положення про Реєстр, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є надходження до Реєстратора: обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади", від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом.
Отже, аналіз вимог пункту 5 розділу II Положення про Реєстр дає підстави для висновку, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону №1682-VII, є, зокрема, рішення суду.
Подібний висновок щодо застосування пункту 5 розділу 2 Положення про Реєстр висловлений в постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року в справі №820/6160/15 та від 29 листопада 2019 року в справі №826/13735/15.
З огляду на викладене, з метою ефективного, повного та належного захисту порушених прав позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".
З огляду на вищевказане, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.
Слід зазначити, що приймаючи рішення у цій справі суд враховував правову позицію Верховного Суду, висловлену в постанові від 03.06.2020 у справі №817/3431/14.
Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць в розмірі 8589,42 грн. (409,02 грн. х 21 день) підлягає негайному виконанню.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора України (вул. Різницька, 13/15, м. Київ, код ЄДРПОУ 00034051), прокуратури Полтавської області (вул.1100-річчя Полтави, 7, м. Полтава, код ЄДРПОУ 02910060) про скасування наказу, поновлення на публічній службі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 23.03.2015 №211к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Полтавської області.
Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) на посаді заступника прокурора Полтавської області з 24.03.2015.
Стягнути з прокуратури Полтавської області (вул.1100-річчя Полтави, 7, м. Полтава, код ЄДРПОУ 02910060) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.03.2015 по 30.06.2020 у розмірі 1 136 895,12 грн з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства.
Зобов'язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".
Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Полтавської області з 24.03.2015 та в частині стягнення з прокуратури Полтавської області (вул.1100-річчя Полтави, 7, м. Полтава, код ЄДРПОУ 02910060) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 8 589,42 грн.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, з урахуванням положень пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення складено 02.07.2020.
Головуючий суддя С.О. Удовіченко
суддя суддя Н.І. Слободянюк І.Г. Ясиновський