копія
Єдиний унікальний номер судової справи 678/238/19
Провадження № 2-678-52/20
19 червня 2020 року смт. Летичів
Летичівський районний суд Хмельницької області в складі:
головуючого - судді Лазаренка А.В.,
за участю секретаря Непийводи Л.Д.,
розглянувши в залі суду в смт. Летичів справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням,
28 лютого 2019 року на підставі ст.ст. 46, 55 Конституції України, ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ст. 405 ЦК України, ст.ст. 71, 72, 163 ЖК України ОСОБА_1 звернувся з позовною заявою до суду згідно якої на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом є після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 своєї дружини ОСОБА_3 власником житлового будинку по АДРЕСА_1 .
У будинку зареєстрований ОСОБА_2 , який був його зятем, проте 10 квітня 2017 року за рішенням суду шлюб між його донькою ОСОБА_4 та зятем розірвано.
Ще до розірвання шлюбу у 2006 році відповідач забрав усі свої речі та переїхав проживати в інше місце, точна адреса місця проживання позивачу не відома, в будинку відповідач не проживає, всі обов'язки, що випливають з його утримання, виконує позивач.
Відповідач залишається зареєстрованим у житловому будинку, який не є його власністю, що призводить до труднощів у розпорядженні позивачем будинком та з отримання пільг, тому позивач просить суд визнати відповідача таким, що втратив право на користування житловим приміщенням.
В судове засідання позивач не з'явився, подав заяву про розгляд справи у його відсутність без звукозапису, позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити, проти заочного розгляду справи не заперечує.
В судове засідання відповідач не з'явився, про розгляд справи повідомлений шляхом направлення судових повісток за зареєстрованим місцем проживання та шляхом оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, причину неприбуття не повідомив, не заявив про розгляд справи за його відсутності, не подав до суду ні відзив на позовну заяву, ні докази на підтвердження чи спростування позиції позивача, яка викладена у позовній заяві.
Зазначені обставини в сукупності дозволяють суду провести заочний розгляд справи на підставі ч. 4 ст. 223, ч. 1 ст. 280 ЦПК України.
У зв'язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи розгляд справи проведено без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу на підставі ч. 2 ст. 247 ЦПК України за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши докази по справі суд вважає, що позов підлягає задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
В силу ч. 1 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1). Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 5). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6).
Зміст позовних вимог у даній справі зводиться до захисту прав позивача, як власника житлового будинку від порушень з боку відповідача, який зареєстрований у цьому будинку, шляхом визнання відповідача таким, що втратив право на користування житловим приміщенням внаслідок його відсутності без поважних причин понад один рік.
Відповідно до ч. 1, ч. 4 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно ч. 1, ч. 3 ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР вказано, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Як зазначено у ч. 1, ч. 2 ст. 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням фактичних обставин справи.
Отже, в силу ч. 1 ст. 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз ст.ст. 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Відповідно до ст. 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням (ч. 1). До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу (ч. 4).
Отже, правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно ч. 2 ст. 64 ЖК Української РСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Як зазначено у ч. 1 ст. 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
У абз. 1 п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12 квітня 1985 року судам роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
При розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У відповідності до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Як зазначено у ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Відповідно до ч. 4 ст. 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Згідно ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
В силу ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Як передбачено у ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
В ст. 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ч. 1). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч. 2).
Як зазначено у ч. 1 ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
В ч. 1 ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Аналіз наведених норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час, у тому числі, шляхом звернення до суду за захистом свого права власності, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
17 липня 1997 року Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та відповідні Протоколи до неї.
Згідно ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Таким чином, Україна визнала дію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року в національній правовій системі, а також обов'язковість рішень Європейського суду з прав людини, які стосуються тлумачення та застосування її норм.
Згідно ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (ч. 1). Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (ч. 2).
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (ч. 1). Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ч. 2).
Поняття «майно» у ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як проголошено у ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ч. 2).
Права членів сім'ї (в тому числі, колишніх членів сім'ї) власника житла підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Законність втручання у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
В абз. 3 п. 34 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року судам роз'яснено, що усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Згідно ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (ч. 1). Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (ч. 2).
З аналізу ст. 405 ЦК України випливає, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім'ї власника житла без поважних причин понад один рік (не має бути чинників, що перешкоджають або унеможливлюють проживання особи у житловому приміщенні), якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом, а також відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення.
У п. 39 цієї Постанови Пленуму від 07 лютого 2014 року зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК (абз. 1). З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім'ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 ЦК (абз. 2). Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом. У цьому випадку положення статей 71, 72 ЖК УРСР застосуванню не підлягають (абз. 3).
Із зазначеного можна зробити висновок, що законом, на який має місце посилання в ч. 1 ст. 405 ЦК України, не може бути ЖК Української РСР, хоча застосування положень ЖК Української РСР до цих відносин не виключається.
Водночас, переважно перед нормами ЖК Української РСР підлягають застосуванню норми, сформульовані в главі 32 ЦК України. Це обумовлене тим, що для регулювання відносин між власником житла та членами його сім'ї законодавець використав правову конструкцію - особистий сервітут.
У зв'язку з цим, хоча положення житлового законодавства і підлягають переважному застосуванню до житлових відносин в силу ст. 3 ЖК Української РСР, однак до правовідносин з приводу сервітуту вони можуть застосовуватися лише за аналогією.
З урахуванням зазначеного до правовідносин, які мають місце у даній справі, підлягають застосуванню норми ст.ст. 401-406 ЦК України, в той час як положення ст.ст. 71, 72 ЖК Української РСР застосуванню не підлягають.
Члени сім'ї власника житлового приміщення не мають права власності на житло, в якому вони проживають, що свідчить про суттєву відмінність їхнього правового статусу від правового статусу власника такого приміщення, унеможливлюючи, зокрема право розпорядження цим майном. Разом із тим, цим особам належить право використовувати приміщення для проживання, яке є сервітутним правом, тобто правом користування чужим майном (ч. 1 ст. 405 ЦК України - особистий сервітут).
Відповідно до ст. 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч. 1). Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (ч. 2).
Згідно ч. 1 ст. 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
В силу ст. 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном (ч. 1). Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном (ч. 5).
Таким чином, положення глави 32 ЦК України визначають поняття сервітуту як права обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язаного з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Отже, за змістом ст.ст. 401, 405 ЦК України, ст. 156 ЖК Української РСР право користування житловим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві власності, є особистим сервітутом, об'єктом якого є право обмеженого користування частиною житлового приміщення, визначеною власником житлового будинку (квартири). Таке право ґрунтується на належності користувача до членів сім'ї власника житла та проживанні разом з ним.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Згідно ч. 2 ст. 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Цивільне законодавство не передбачає збереження права користування житлом за громадянами, які хоча і правомірно вселилися у спірне житло власника, але на час розгляду справи не є членами його сім'ї.
Судом встановлено, що згідно Свідоцтва про право на спадщину за законом від 19 жовтня 1999 року, яке видане завідуючою Летичівською державною нотаріальною конторою Островською Г.І., на підставі ст. 529 ЦК України спадкоємцем майна ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , є її чоловік ОСОБА_1 Спадкове майно, на яке видано свідоцтво, складається з житлового будинку з надвірними будівлями, земельної ділянки, що знаходяться по АДРЕСА_1 .
Тобто, ОСОБА_1 є власником вказаного житлового будинку.
Згідно рішення Летичівського районного суду Хмельницької області від 10 квітня 2017 року (справа №678/85/17, провадження №2-678-120/17), яке набрало законної сили 04 травня 2017 року, шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , зареєстрований 18 вересня 2001 року виконавчим комітетом Требуховецької сільської ради Летичівського району Хмельницької області, актовий запис №14, розірвано. Після розірвання шлюбу ОСОБА_4 залишено набуте в шлюбі прізвище.
Із довідки Меджибізької селищної ради Летичівського району Хмельницької області № 46 від 25 січня 2019 року, що видана старостою с. Лисогірка, вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який зареєстрований по АДРЕСА_1 , з 2006 року за даною адресою не проживає.
Факт реєстрації ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 підтверджується також даними Будинкової книги для прописки (реєстрації) громадян згідно якого реєстрація його місця проживання проведена 22 серпня 2001 року.
Отже, ОСОБА_2 був зареєстрований по АДРЕСА_1 22 серпня 2001 ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто ще до укладення шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_3 вересня 2001 року між донькою позивача ОСОБА_6 і відповідачем ОСОБА_2 .
Після укладення шлюбу 18 вересня 2001 року між донькою позивача і відповідачем, останній вважався членом сім'ї позивача, відповідно з дозволу позивача, як власника майна, набув право користування житловим приміщенням, яке по суті є сервітутом.
Однак, після розірвання зазначеного шлюбу за рішенням суду (набрало законної сили 04 травня 2017 року) відповідач перестав вважатись членом сім'ї позивача і є колишнім членом його сім'ї.
З довідки селищної ради вбачається, що ОСОБА_2 не проживає за адресою місця реєстрації з 2006 року, тобто понад 14 років.
У зв'язку із зазначеним на даний час відповідач не є членом сім'ї позивача, спільним побутом із позивачем не пов'язаний, тому припинені обставини, які були підставою для сервітутних відносин (на підставі яких відповідач був зареєстрований в будинку по АДРЕСА_1 ).
Судом не встановлено існування домовленостей між позивачем та відповідачем з приводу порядку спільного проживання в належному на праві власності позивачу житловому будинку та використання відповідачем зазначеного житлового приміщення як постійного місця проживання.
Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а тому позбавлення цього права, у тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливе лише на підставі закону, повинно мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.
З огляду на те, що відповідач ОСОБА_2 , який є колишнім членом сім'ї позивача, хоча зареєстрований у належному на праві власності позивачу будинку 22 серпня 2001 року, однак у ньому не проживає без поважних причин понад один рік - з 2006 року (більше 14 років), не пов'язаний з позивачем спільним побутом, свідомо обрав місцем свого проживання інше житлове приміщення, не утримує всі ці роки майно, на яке він мав право користування чим безумовно порушується право позивача, а тому, враховуючи не надання відповідачем жодних доказів, які б вказували на існування підстав для законних обмежень прав власника, а також доказів на підтвердження поважності причин не користування житлом, суд приходить до висновку про наявність законних підстав для визнання відповідача особою, яка втратила право користування житловим приміщенням і припинення його права на користування чужим майном на вимогу власника цього майна.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 зазначила, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (п. 86).
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом.
В силу ч. 1 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
У ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У зв'язку із зазначеним суд приходить до висновку, що у даній справі підлягають до застосування ч. 2 ст. 405 і ч. 2 ст. 406 ЦК України.
Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, тому з відповідача на користь позивача необхідно стягнути сплачений судовий збір в розмірі 768,40 грн.
Суд звертає увагу учасників судового процесу на те, що 02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України №540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким розділ XII «Прикінцеві положення» Цивільного процесуального кодексу України доповнено п. 3 такого змісту:
«3. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, подання заяви про перегляд заочного рішення, повернення позовної заяви, пред'явлення зустрічного позову, заяви про скасування судового наказу, розгляду справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину».
Керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 10-13, 43, 49, 76-83, 89, 128, 130, 141, 247, 258-259, 263-265, 268, 272-273, 351-352, 354-355 ЦПК України,
Позов задовольнити.
Усунути перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права користування та розпорядження належним йому майном - житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , таким, що втратив право користування даним житловим приміщенням.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 768,40 грн.
Заочне рішення може бути переглянуте Летичівським районним судом Хмельницької області за письмовою заявою відповідача, яку він може подати протягом двадцяти днів з дня вручення йому заочного рішення.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України.
На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Хмельницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Суддя: підпис А.В. Лазаренко
Суддя Летичівського
районного суду А.В. Лазаренко