30 червня 2020 року справа №320/2759/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправними дій, визнання протиправною та скасування постанови,
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) з позовом Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (надалі - відповідач, ЦМУ Міністерства юстиції (м. Київ)), в якому з урахуванням уточненого адміністративного позову від 03.04.2020 (а.с.20-26) просить суд:
- визнати дії старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гавриліва Андрія Володимировича щодо винесення постанови про повернення виконавчого листа стягувачу ВП №61099146 від 27.02.2020 протиправними;
- визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гавриліва Андрія Володимировича від 27.02.2020, винесену у виконавчому провадженні №61099146, про повернення ОСОБА_1 виконавчого листа №320/3118/19, виданого 24.01.2020 Київським окружним адміністративним судом.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30.03.2020 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.04.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) та в порядку, визначеному положеннями статтею 287 КАС України.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішенням Київського окружного адміністративного суду від 15.10.2019 у справі №320/3118/19 задоволено позовні вимоги позивача та зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити перерахунок та виплатити ОСОБА_1 100% суми підвищення визначеного пенсійного забезпечення відповідно до тарифної сітки, розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30 серпня 2017 р. № 704 та відповідно до вимог Закону України від 9 квітня 1992 р. № 2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" починаючи з 1 січня 2018 р. із урахуванням раніше виплачених сум. На виконання вищевказаного рішення 24.01.2020 Київським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист №320/3118/19, з яким позивач як стягувач звернувся до відповідача.
Однак відповідач постановою від 27.02.2020 повернув виконавчий документ стягувачу на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», виходячи з того, що рішення суду від 15.10.2019 у справі №320/3118/19 виконано повністю, перерахунок пенсії ОСОБА_1 здійснено, а сума доплати по перерахунку за період з 01.01.2018 по 31.12.2019 в розмірі 51059,16 грн. буде виплачена в порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 №649 «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду».
Позивач вказує, що фактично державним виконавцем повернуто виконавчий документ стягувачу у зв'язку з тим, що боржник виконає судове рішення у майбутньому відповідно до Постанови КМУ №649, що на думку позивача не є підставою для повернення виконавчого документу стягувачу на п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Також позивач вважає, що застосування відповідачем до спірних правовідносин підзаконного нормативно-правового акту, а саме постанови КМУ №649, у той час коли спеціальним законом, який регулює порядок виконання рішення є Закон України «Про виконавче провадження», є протиправним.
Отже, на думку позивача, оскаржувана постанова про повернення виконавчого документа стягувачу від 27.02.2020 ВП №61099146 прийнята відповідачем передчасно.
Відповідач письмових заперечень проти позову чи відзиву на позовну заяву до суду не надав, у зв'язку з чим суд розглядає справу за наявними в ній матеріалами справи.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_1 , виданого Броварським МВ ГУ МВС України в Київській області 14.05.1996 (а.с. 12).
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Київського окружного адміністративного суду від 15.10.2019 у справі №320/3118/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, зокрема, зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити перерахунок та виплатити ОСОБА_1 100% суми підвищення визначеного пенсійного забезпечення відповідно до тарифної сітки, розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30 серпня 2017 р. № 704 та відповідно до вимог Закону України від 9 квітня 1992 р. № 2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" починаючи з 1 січня 2018 р. із урахуванням раніше виплачених сум (а.с. 32-35).
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.01.2020 у справі №320/3118/19 апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.10.2019 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії - повернуто апелянту.
Отже, рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.01.2020 у справі №320/3118/19 набрало законної сили 15.01.2020.
24.01.2020 Київським окружним адміністративним судом на виконання зазначеного рішення в справі №320/3118/19 видано виконавчий лист (а.с. 8).
Постановою старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гавриліва А.В. відкрито виконавче провадження №61099146 з примусового виконання виконавчого листа №320/3118/19, виданого 24.01.2020 Київським окружним адміністративним судом (а.с. 9).
27.02.2020 старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гаврилівим А.В. винесено постанову про повернення виконавчого документа - виконавчого листа №320/3118/19, виданого Київським окружним адміністративним судом 24.01.2020, стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (а.с. 10).
У постанові державного виконавця про повернення виконавчого документу стягувачу від 27.02.2020 встановлено: "На виконання зазначеного рішення суду Головне управління здійснило перерахунок пенсії ОСОБА_1 в порядку, визначеному судовим рішенням, за період з 01.01.2018 по 31.12.2019. Розмір пенсії після проведеного перерахунку становить 10111,90 грн. Оскільки рішення Київського окружного адміністративного суду по справі №320/3118/19 містить зобов'язальний характер в частині здійснення перерахунку пенсії зобов'язано виплачувати 100% суми підвищення пенсії ОСОБА_1 , починаючи з 01.01.2018, вважаємо, що Головним управлінням було повністю виконано зазначене рішення.
Сума доплати по перерахунку за період з 01.01.2018 по 31.12.2019 становить 51059,16 грн., буде виплачено в порядку, встановленому постановою КМУ від 22.08.2018 №649 «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду».
Кабінетом Міністрів України, який є розпорядником бюджетних коштів, прийнято постанову від 22.08.2018 №649 «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду», пунктом 2 якої встановлено, що для виконання судових рішень, якими на органи Пенсійного фонду України покладені зобов'язання з нарахування (перерахунку) пенсійних виплат, що фінансуються з державного бюджету, виплата коштів, нарахованих за період до набрання судовим рішенням законної сили, здійснюється відповідно до Порядку погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду, затвердженого цією постановою.
Разом з тим, вказані обставини виключають можливість вчинення державним виконавцем подальших виконавчих дій в порядку статей 63, 75 та статтею 34 Закону України «Про виконавче провадження». Згідно п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення. Частиною 5 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону."
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, нормами Закону України від 02.06.2016 №1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі Закон №1404-VIII, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Так, відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У статті 124 Конституції України визначено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на території України.
Відповідно до частини 1 статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Згідно із статтею 1 Закону №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною 1 статті 3 Закону №1404-VIII передбачено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина 1 статті 5 Закону №1403-VIII).
Частиною 1 статті 18 Закону №1404-VIII встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (пункт 1 частини 2 статті 18 Закону №1404-VIII).
З наведених законодавчих норм вбачається, що виконавець зобов'язаний вчинити виконавчі дії у спосіб, передбачений виконавчим документом.
Відповідно до частини 3 статті 18 Закону №1404-VIII виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження зокрема, має право: проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.
Згідно із вимогами частини 1 статті 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону: 1) за заявою стягувача про примусове виконання рішення; 2) за заявою прокурора у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді; 3) якщо виконавчий документ надійшов від суду у випадках, передбачених законом; 4) якщо виконавчий документ надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземної держави, до повноважень яких належить розгляд цивільних чи господарських справ, іноземних чи міжнародних арбітражів) у порядку, встановленому законом; 5) у разі якщо виконавчий документ надійшов від Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.
Відповідно до частини 6 статті 26 Закону №1404-VIII за рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню, рішень про встановлення побачення з дитиною).
Згідно з частиною 1 статті 63 Закону №1404-VIII за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною 6 статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
Згідно з пунктом 9 частини 1 статті 37 Закону №1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.
Суд зазначає, що постанова про повернення виконавчого документа стягувачу від 27.02.2020 ВП №61099146, в якій описуються обставини виконання судового рішення, повідомлені державному виконавцю боржником, та зроблено висновок, що вказані обставини виключають можливість вчинення державним виконавцем подальших виконавчих дій в порядку статей 63, 75 та статтею 34 Закону України «Про виконавче провадження», фактично не містить жодного обґрунтування наявності підстав для повернення виконавчого документу, з якими пункт 9 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» пов'язує можливість повернення виконавчого документу стягувачу, не зважаючи на те, що спірна постанова винесена саме на підставі пункту 9 частини 1 статті 37 Закону №1404-VIII.
Позивач наголошує, що Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області не виплатило йому суму доплати в розмірі 51059,16 грн. за перерахунком пенсії відповідно до рішення суду за період з 01.01.2018 по 31.12.2019, а отже в частині виплати суми доплати по перерахунку за період з 01.01.2018 по 31.12.2019 у розмірі 51059,16 грн. рішення суду не виконано і вважати належним виконанням те, що рішення суду буде виплачено в порядку, встановленому постановою КМУ від 22.08.2018 №649 «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду», немає законодавчих підстав.
Суд зазначає, що в оспорюваній постанові про повернення виконавчого документа стягувачу від 27.02.2020 ВП №61099146 не вказано, яким Законом, що встановлює заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, керувався державний виконавець.
При винесенні оскаржуваної постанови державний виконавець виходив з того, що виплата суми перерахованої пенсії за період з 01.01.2018 по 31.12.2019 в майбутньому в порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 №649 «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду», і є тією обставиною, що виключає можливість виконання відповідного рішення.
При цьому, суду не відомо про існування такого Закону, яким встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а постанова КМУ №649 таким законом не є, що виключає можливість повернення виконавчого документу стягувачу на підставі пункту 9 частини 1 статті 37 Закону №1404-VIII.
Суд вважає протиправним застосування відповідачем до спірних правовідносин постанови Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 №649, з огляду на те, що спеціальним законом, який регулює порядок виконання судових рішень, є Закон України "Про виконавче провадження".
Окрім цього, суд зазначає, що посилання в оскаржуваній постанові відповідача на Порядок погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 №649, не є достатньою та мотивованою підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки цей Порядок визначає механізм погашення заборгованості, що утворилася внаслідок нарахування (перерахунку) пенсійних виплат на виконання судових рішень, за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті Пенсійному фонду України на цю мету. Тобто, зазначений порядок жодним чином не регулює відносини між стягувачем та боржником, а лише визначає порядок дій боржника, щодо виконання рішень судів певної категорії.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22.08.2019 у справі № 1140/3479/18.
Отже, приймаючи оскаржувану постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», з посиланням на те, що законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення - відповідач вчинив дії, що не ґрунтуються на вимогах закону.
Відповідно до частин першої та другої статті 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.
Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.
За змістом статті 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція) людини питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід'ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.
Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.
У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.
Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.
Також ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 Конвенції (справи «Войтенко проти України», «Горнсбі проти Греції»).
Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»).
У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов'язань (Рішення у справа «Сук проти України» та інші).
Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов'язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.
Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід'ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.
Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року N 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012).
З урахуванням вказаного, суд зазначає, що державний виконавець дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для винесення постанови про повернення виконавчого документу стягувачу, у зв'язку з чим постанова ВП №61099146 від 27.02.2020 прийнята з порушенням норм чинного законодавства та без врахування всіх обставин у справі, а тому є протиправною, що є підставою для її скасування.
За таких обставин, суд вважає обґрунтованими позовні вимоги в частині визнання протиправними дій старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гавриліва Андрія Володимировича щодо винесення постанови про повернення виконавчого листа стягувачу ВП №61099146 від 27.02.2020, а також визнання протиправною та скасування постанови старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гавриліва Андрія Володимировича від 27.02.2020, винесеної у виконавчому провадженні №61099146, про повернення ОСОБА_1 виконавчого листа №320/3118/19, виданого 24.01.2020 Київським окружним адміністративним судом.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.04.2020 було витребувано від відповідача: копії всіх матеріалів виконавчого провадження №61099146.
Крім того, ухвалою суду від 13.04.2020 відповідачу було запропоновано подати суду відзив на позовну заяву.
Водночас відповідач правом на надання відзиву на позовну заяву не скористався, витребуваних судом доказів не надав, про причин неможливості їх надати суд не повідомив, з клопотанням про продовження процесуального строку виконання вимог ухвали від 13.04.2020 до суду не звертався.
Частиною 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частини друга статті 77 КАС України).
Згідно положень ст.90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, належних і достатніх доказів, які б спростовували доводи позивача не надав і не довів наявності підстав для винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 27.02.2020 ВП №61099146.
Враховуючи викладене, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню повністю.
Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки позивач відповідно до пункту 13 частини 1 статті 5 Закону України від 08.07.2011 №3674-VI «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору як учасник бойових дій відповідно до посвідчення серії АБ №583474 від 31.10.2000, а витрати позивача, пов'язані з залученням свідків та проведенням судових експертиз відсутні, тому судові витрати (судовий збір) стягненню з відповідача не підлягають.
Керуючись статтями 243-246, 250, 255, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправними дії старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гавриліва Андрія Володимировича щодо винесення постанови про повернення виконавчого документу стягувачу від 27.02.2020 ВП №61099146.
3. Визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гавриліва Андрія Володимировича про повернення виконавчого документу стягувачу від 27.02.2020 ВП №61099146.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Київський окружний адміністративний суд.
Повний текст судового рішення складено 30.06.2020.
Суддя Кушнова А.О.