Україна
Донецький окружний адміністративний суд
23 червня 2020 р. Справа№200/3658/20-а
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Христофорова А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації про визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинити певні дії, -
03 квітня 2020 року до Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації, в якому позивачка просить суд:
- визнати протиправною відмову Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації у наданні позивачці державної допомоги при народженні дитини;
- зобов'язати Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації призначити позивачці допомогу при народженні дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , передбачену ст. 10 Закону України «Про держану допомогу сім'ям з дітьми».
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року, у місті Дзержинськ Нижньогородської області, Росія, позивачка народила сина ОСОБА_2 . Після народження дитини, позивачка разом із сім'єю повернулася за зареєстрованим місцем проживання на тимчасово окуповану територію України, - у м. Донецьк. 04.03.2020 року позивачка разом із сином були взяті на облік Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації, як внутрішньо переміщені особи, зареєстрованим фактичним місцем проживання/перебування яких є м. Волноваха Донецької області. 04.03.2020 року позивачка звернулась до відповідача із заявою про призначення допомоги при народженні дитини - сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на що отримала повідомлення про відмову у наданні державної допомоги сім'ям з дітьми.
Вважає таку відмову відповідача протиправною, оскільки вона прямо порушує право її дитини на соціальний захист, у зв'язку із чим наполягала на задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
У поданому до суду відзиві на позовну заяву відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог у повному обсязі посилаючись на відсутність підстав для призначення позивачці допомоги при народженні дитини з огляду на те, що нею був пропущений встановлений законом строк для звернення за такою допомогою, а тому відмовляючи у призначенні спірної допомоги, відповідач діяв правомірно. Посилаючись на те, що позовні вимоги суперечать положенням чинного законодавства, просив відмовити у їх задоволенні у повному обсязі.
Ухвалою суду від 24 квітня 2020 року позовну заяву прийнято до розгляду, провадження у справі відкрито, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження, без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Враховуючи відсутність клопотань сторін щодо розгляду справи у судовому засіданні, справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення сторін.
Відповідно до статті 258 КАС України, суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Позивачка ОСОБА_1 є громадянкою України та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що стверджується копією паспорта громадянина України, серія: НОМЕР_1 (а.с. 4).
Згідно із свідоцтвом про народження ОСОБА_2 , серія: НОМЕР_2 , він народився ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Дзержинськ Нижньогородської області, Росія, та його батьками записані: ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Актовий запис ІНФОРМАЦІЯ_1 складений ,29.08.2017 року відділом ЗАГС м. Виска головного управління ЗАГС Нижньогородської області Росія (а.с. 7,8).
Згідно із довідкою від 04.03.2020 року № 1438-5000275251 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, 04.03.2020 року, позивачка була взята на облік Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації, як внутрішньо переміщена особа з міста Донецька, а саме: АДРЕСА_1 , за адресою фактичного місця проживання/перебування: АДРЕСА_2 (а.с. 6).
Згідно із довідкою від 04.03.2020 року № 1438-5000275259 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, 04.03.2020 року, на облік Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації, як внутрішньо переміщена особа з міста Донецька, а саме: а саме: АДРЕСА_1 , за адресою фактичного місця проживання/перебування: АДРЕСА_2 , був узятий малолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , законним представником якого, що його супроводжує, зазначена ОСОБА_1 (а.с. 9).
04.03.2020 року позивачка звернулась до Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації із заявою про призначення державної допомоги при народженні дитини, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за формою затвердженою Наказом Міністерства соціальної політики України від 21 квітня 2015 року № 441 (а.с. 35-37).
Рішенням Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації від 19.03.2020 року, в призначенні державної допомоги при народженні дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивачці було відмовлено з посиланням на відсутність такого права (а.с. 38).
Згідно із додатком до вищевказаного Рішення від 19.03.2020 року, зазначено про відсутність у позивачки права для призначення допомоги при народженні дитини, оскільки звернення за її призначенням надійшло пізніше ніж 12 календарних місяців після народження дитини (а.с. 38).
Про прийняте рішення позивачці було також надіслане повідомлення Про відмову у наданні державної допомоги сім'ям з дітьми, від 19.03.2020 року, з додатком до нього, в якому повідомлено про відмову у призначенні держаної допомоги при народженні дитини у зв'язку із пропуском встановленого 12-ти місячного, з дня народження дитини, строку для звернення за призначенням допомоги при народженні дитини (а.с. 11-11 з.б.).
Дослідивши спірні правовідносини та надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд зазначає наступне.
Згідно частини 1 статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги встановлює Закон України від 21 листопада 1992 року № 2811-XII «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» (надалі - Закон № 2811-XII). Даний Закон спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім'ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.
Так, згідно із частиною першою статті 1 зазначеного Закону громадяни України, в сім'ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених Законом та іншими законами України.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 3 Закону № 2811, одним із видів державної допомоги сім'ям з дітьми є допомога при народженні дитини. Така допомога призначається і виплачується органами соціального захисту населення; надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною; покриття витрат на її виплату здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів (стаття 4, частина 1 статті 5, частина 1 статті 10 Закону), з урахуванням умов, визначених у статті 11 Закону № 2811-XII.
Таким чином, допомога при народженні дитини є різновидом державної допомоги у загальній системі соціального захисту населення і надається з метою забезпечення відповідного рівня матеріальної підтримки сімей, у яких є діти, створення належних умов для утримання та виховання дітей.
За приписами статті 11 Закону № 2811-XII, для призначення допомоги при народженні дитини до органу соціального захисту населення за умови пред'явлення паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, та свідоцтва про народження дитини подається одним з батьків (опікуном), з яким постійно проживає дитина, заява за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, та копія свідоцтва про народження дитини. Даний перелік документів є вичерпним. Допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини. У разі народження мертвої дитини допомога при народженні дитини не призначається. Вказані норми Закону кореспондуються з положеннями Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1751 від 27 грудня 2001 року (зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 59 від 04 лютого 2009 року).
Аналіз наведених норм дає підстави зробити висновок про те, що заява про призначення допомоги при народженні дитини подається одним із батьків дитини в письмовій формі до органів соціального захисту за формою, затвердженою Мінсоцполітики.
Суд зазначає, що у відповідності до ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради Української РСР від 27.02.1991 року №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Держави-учасниці забезпечують, щоб установи, служби і органи, відповідальні за піклування про дітей або їх захист, відповідали нормам, встановленим компетентними органами, зокрема, в галузі безпеки й охорони здоров'я та з точки зору численності і придатності їх персоналу, а також компетентного нагляду.
Окрім того, суд зауважує, що допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам.
У даному випадку несвоєчасність звернення одного з батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів саме дитини.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №591/610/16.
Частинами сьомою, дев'ятою статті 11 Закону № 2811-XII визначено, що допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини. Виплата допомоги при народженні дитини припиняється у разі: позбавлення отримувача допомоги батьківських прав; відібрання дитини в отримувача допомоги без позбавлення батьківських прав; тимчасового влаштування дитини на повне державне утримання; припинення опіки або звільнення опікуна від його повноважень щодо конкретної дитини; нецільового використання коштів і незабезпечення отримувачем допомоги належних умов для повноцінного утримання та виховання дитини.
Суд звертає увагу, що позивачкою заявлений позов фактично в інтересах дитини для її належного матеріального забезпечення, а відповідно до частини сьомої статті 7 Сімейного Кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно із п. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано постановою Верховної Ради України №789-XII від 27.02.1991, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до правової позиції Європейського Суду з прав людини, викладеної у п. 23 рішення «Кечко проти України» від 08 листопада 2005 року, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримані всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.
Позивачка має право на отримання державної допомоги при народженні дитини. Реалізація позивачкою права на вільний вибір місця проживання в Україні, гарантованого Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», не може позбавляти її права на отримання допомоги при народженні дитини. Згідно із частиною другою статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Позов заявлений позивачкою в інтересах малолітньої дитини для її належного матеріального забезпечення, а відповідно до частини сьомої статті 7 Сімейного Кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до пункту 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано постановою Верховної Ради Української РСР № 789-XII від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Таким чином, з урахуванням інтересів дитини та обставин, встановлених судом, право позивачки на отримання допомоги при народженні дитини є безперечним, та забезпечення цього права, становить суть взятих на себе державою зобов'язань.
Суд враховує, що єдиною підставою для не призначення позивачці допомоги при народженні дитини зазначено звернення за її призначенням пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини, інших підстав для відмови у призначенні такої допомоги не зазначено.
Отже, беручи до уваги необхідність захисту інтересів малолітньої дитини, виходячи із завдань адміністративного судочинства, суд доходить висновку, що рішення про відмову у призначенні допомоги при народженні дитини, прийнято відповідачем без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття відповідного рішення, у зв'язку із чим є протиправним, та таким, що підлягає скасуванню.
Відповідно до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із вимогами частин першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно із ч. 2. ст. 77 КАС України, адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Нормами статті 2 КАС України встановлено, що адміністративні суди при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, серед іншого, перевіряють чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь - якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) та з урахуванням принципу верховенства права.
Відповідно до вимог пунктів 2, 4 частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Нормами частини четвертої статті 245 КАС України встановлено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи вказано, що адміністративний орган може здійснювати "дискреційні повноваження", користуючись певною свободою розсуду у разі ухвалення будь-якого рішення. Такий орган в силу (за) наявності у нього дискреційних повноважень може вибирати з декількох варіантів припустимих рішень той, який він вважає найбільш відповідним у даному випадку. За цього надано рекомендацію судам не втручатися у дискреційні повноваження державних органів.
На переконання суду, з боку державних органів відбувається підміна понять, оскільки не будь-які повноваження органів влади з ухвалення рішень, є дискреційними. Дискреція діє тільки у разі, коли у рамках закону держорган може приймати різні рішення.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.
Суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії, і це прямо вбачається з норм Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Отже, вимоги позивачки про зобов'язання відповідача призначити позивачці державну допомогу при народженні дитини, - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про визнання протиправною відмови відповідача у наданні позивачці державної допомоги при народженні дитини, то суд відмовляє у їх задоволенні, оскільки порушене право позивачки судом захищене шляхом скасування відповідного рішення Управління, яким відповідач відмовив позивачці у призначенні допомоги при народженні дитини, та відповідача зобов'язано здійснити призначення зазначеної допомоги, що є достатнім для захисту порушеного права позивачки за захистом якого вона звернулася до суду.
Сама по собі відмова відповідача не тягне для позивачки настання будь-яких негативних наслідків, і такий спосіб захисту, як визнання її протиправною, жодним чином не сприятиме відновленню порушених прав.
У зв'язку із наведеним, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з вимог частини першої статті 139 КАС України, відповідно до яких, при задоволені позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Поряд із цим, частиною 3 зазначеної статті закріплено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
При зверненні до суду із даним позовом позивачкою був сплачений судовий збір у сумі 840,80 грн. (а.с. 25).
У зв'язку із наведеним, враховуючи, що позов судом задоволений частково, та виходячи з вимог пропорційності, суд приходить до висновку про необхідність покладення на відповідача судових витрат у сумі - 420,40 грн., які слід стягнути за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивачки.
Керуючись ст. ст. 2, 7-11, 17-20, 69-72, 86, 94, 122-124, 126-128, 130, 133-135, 138-140, 143, 150- 154, 158-163, 167, 185, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , зареєстроване фактичне місце проживання/перебування: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) до Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації (місцезнаходження: Донецька область, м. Волноваха, вул. Гагаріна, буд. 36, ЄДРПОУ: 03197227) про визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації від 19 березня 2020 року «Про призначення допомоги сім'ям з дітьми» яким було відмовлено у призначенні ОСОБА_1 державної допомоги при народжені дитини, на дитину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за заявою ОСОБА_1 від 04 березня 2020 року.
Зобов'язати Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації призначити ОСОБА_1 державну допомогу при народжені дитини, на дитину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за заявою ОСОБА_1 від 04 березня 2020 року.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації (місцезнаходження: Донецька область, м. Волноваха, вул. Гагаріна, буд. 36, ЄДРПОУ: 03197227) на користь ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , зареєстроване фактичне місце проживання/перебування: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) судовий збір у сумі 420 (чотириста двадцять) грн. 40 коп.
Рішення складене у повному обсязі та підписане 23 червня 2020 року.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, або спрощеного позовного провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Під час карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на запобігання поширення коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. 295 КАС України а також інші процесуальні строки щодо апеляційного оскарження, продовжуються на строк дії такого карантину.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).
Суддя А.Б. Христофоров