ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
24 червня 2020 року м. Київ № 640/840/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадженні, без виклику сторін, адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства внутрішніх справ України
про визнання протиправними та скасування наказу, поновлення на посаді,
стягнення коштів за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі по тексту - відповідач, МВС України) з наступними позовними вимогами:
- визнати протиправним та скасувати наказ МВС України від 05 грудня 2019 року №1168 о/с про припинення державної служби та звільнення згідно з пунктом 4 частини 1 статті 83, пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (через скорочення посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису державного органу без скорочення чисельності) позивача;
- поновити позивачку на державній службі на посаді заступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації з 10 грудня 2019 року;
- стягнути на користь позивача з МВС України середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 10 грудня 2019 року до дня поновлення на роботі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що попередження про наступне вивільнення оголошено позивачу неуповноваженою особою; ОСОБА_1 не запропоновано посаду державного службовця, що відповідала б її професії чи спеціальності при наявності вакантних посад та не враховано переважне право на залишення на роботі; відповідачем порушено вимоги статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 січня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання про розгляд справи у судовому засіданні; відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Від відповідача надійшов відзив, з якого вбачається про незгоду із заявленими позовними вимогами, оскільки під час звільнення позивача дотримано вимоги, передбачені статтями 40, 492 КЗпП України та Закону України «про державну службу»; у позивача відсутнє переважне право на залишення на роботі із зазначених нею підстав.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.
Наказом МВС України від 05 грудня 2019 року №1168 о/с «По апарату Міністерства» припинено державну службу та звільнено згідно з пунктом 4 частини 1 статті 83, пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (через скорочення посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису державного органу без скорочення чисельності) ОСОБА_1 , державного службовця 4 рангу, заступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації - начальника відділу організації медичної допомоги, з 10 грудня 2019 року.
Згідно з частиною першою статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно до частини першої статті 3 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон №889-VIII) цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII визначено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Відповідно до статті 5 Закону №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до положень ст. 492 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Тобто, звільненню працівника передує процедура, яка включає в себе попередження про наступне вивільнення, пропозицію іншої роботи на тому самому підприємстві, в установі, організації за відповідною професією чи спеціальністю.
При цьому, оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі №6-1723цс17, постанові Верховного Суду від 12.04.2018 у справі № 804/3787/17(№ К/9901/2648/17).
З матеріалів справи вбачається, що наказом МВС України від 01 жовтня 2019 року №820 «Про організаційно-штатні зміни в МВС» затверджено перелік змін у штатах МВС, яким, зокрема, скорочено посаду позивачки.
09 жовтня 2019 року позивачці оголошено начальником Управління охорони здоров'я та реабілітації МВС України ОСОБА_3 попередження про наступне вивільнення відповідно до статті 87 Закону України «Про державну службу», ст.492 Кодексу законів про працю України у зв'язку з організаційно-штатними змінами згідно з наказом МВС від 01 жовтня 2019 року «Про організаційно-штатні зміни МВС», яким скорочено посаду позивачки, а також 09 жовтня 2019 року ознайомлено із списком вакантних посад, які їй пропонуються, в якому зазначено одну вакантну посаду; в свою чергу з наданого некомплекту вакантних посад державної служби категорії «Б» в МВС України станом на 01 жовтня 2019 року вбачається про наявність 21 вакантної посади, які позивачці запропоновано не було. 26 листопада 2019 року позивачці запропоновано список вакантних посад, який складається з однієї посади та список, який складається з 4 посад; в свою чергу з наданого некомплекту вакантних посад державної служби категорії «Б» в МВС України станом на 15 листопада 2019 року вбачається про наявність 29 вакантних посад.
У зв'язку з відмовою позивача від запропонованих посад наказом від 05 грудня 2019 року №1168 о/с, підписаним т.в.о державного секретаря ОСОБА_5 позивача звільнено із займаної посади.
Зважаючи на те, що матеріали справи містять докази наявності більшої кількості вакантних посад станом на час попередження позивачки про наступне вивільнення, ніж запропонована їй кількість посад, суд вважає, що відповідачем не доведено виконання у повному обсязі покладеного на нього обов'язку по працевлаштуванню позивачки з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України шляхом надання пропозиції всіх інших вакантних посад (іншої роботи), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
При цьому, судом не приймаються доводи позивача щодо відсутності у відповідача правових підстав запропонувати позивачці посаду, відмінну від посади державного службовця категорії «Б», оскільки положеннями ст. 492 Кодексу законів про працю України передбачено, зокрема, пропозицію надати іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації за професією чи спеціальністю. При цьому, не передбачено, що робота має надаватися на державній службі.
Крім того, не приймаються до уваги доводи позивача щодо відсутності у ОСОБА_3 повноважень на звільнення позивача, оскільки матеріалами справи підтверджено, що її звільнено оскаржуваним наказом, підписаним повноважною особою - т.в.о державного секретаря, до повноважень якого відносить питання звільнення з посади у порядку, передбаченому частинами першою та третьою статті 492 Кодексу законів про працю України.
Згідно статті 42 Кодексу законів про працю України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема, особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації.
Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Тобто, при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов'язаний, зокрема, перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці.
Для такої перевірки повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника. Тому при застосуванні положень статті 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі слід враховувати в тому числі і наявність дисциплінарного стягнення.
Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але у підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП.
Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки у довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Тобто, ці обставини повинен з'ясовувати сам суб'єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 813/1713/16.
Проте, відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження здійснення порівняльного аналізу продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» особам, віднесеним до категорії 1 (пункт 1 статті 14), надаються такі гарантовані державою компенсації та пільги: переважне право залишення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі при ліквідації, реорганізації або перепрофілюванні підприємства, установи, організації, скороченні чисельності або штату працівників, а також на працевлаштування.
Матеріалами справи підтверджено, що позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, на підтвердження чого надано копію посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи серія НОМЕР_1 , видане 01 червня 2006 року, вкладку до посвідчення НОМЕР_3.
При цьому, судом не приймаються до уваги доводи позивача щодо наявності такого права у зв'язку з тим, що в її сім'ї немає інших працівників з самостійним заробітком, оскільки нею не спростовано зазначення в декларації своєї доньки, оскільки положеннями ст. 46 Закону України «Про запобігання корупції» визначено, що у декларації зазначаються відомості, зокрема, про отримані доходи суб'єкта декларування або членів його сім'ї, у тому числі доходи у вигляді заробітної плати (грошового забезпечення), отримані як за основним місцем роботи, так і за сумісництвом, гонорари, дивіденди, проценти, роялті, страхові виплати, благодійна допомога, пенсія, доходи від відчуження цінних паперів та корпоративних прав, подарунки та інші доходи.
Згідно статті 3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
З урахуванням викладеного суд вважає, що позивача, зазначивши у декларації відомості про доньку в розділах «Інформація про членів сім'ї суб'єкта декларування» та «Доходи, у тому числі подарунки» тим самим підтвердила, що вона є членом сім'ї відповідно до визначення, зазначеного в Сімейному кодексі України.
Незважаючи на недоведення позивачем переважного права на залишення на роботі як особі, в сім'ї якої немає інших осіб із самостійний заробітком, суд дійшов висновку, що позивач має право на перевагу в залишенні на роботі відповідно до пункту 7 частини першої статті 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Проте, матеріали справи не містять пояснень відповідача та доказів на підтвердження надання позивачці переважного права на залишення на роботі.
Крім того, відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
Так, відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що МВС України звернулося до первинної профспілкової організації апарату МВС України стосовно реалізації наказу МВС від 01 жовтня 2019 року №820 «Про організаційно-штатні зміни МВС», а саме, звільнення позивача; відповідно до витягу з протоколу від 29 листопада 2019 року №18 засідання комітету первинної профспілкової організації апарату МВС України від 29 листопада 2019 року - порядок денний - розгляд подання Управління охорони здоров'я та реабілітації МВС України щодо надання згоди виборного органу первинної профспілкової організації апарату МВС України на звільнення члена профспілки ОСОБА_1 було надано згоду на звільнення ОСОБА_4 відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України та підпункту 1 пункту 1 статті 87 Закону України «Про державну службу».
Проте, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження дотримання відповідачем під час звернення до профспілкової організації встановленого положеннями ст. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» завчасного, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень, строку звільнення позивачки. У суду є підстави вважати, що відповідачем порушено зазначений строк, оскільки, навіть, якщо вважати, що відповідач звернувся до профспілкової організації одразу ж після винесення наказу МВС від 01 жовтня 2019 року №820 «Про організаційно-штатні зміни МВС», звільнення повинно бути здійснене не раніше, ніж через три місяці, тобто, не раніше 02 січня 2020 року.
З урахуванням викладеного, оскільки відповідачем при звільненні позивача не дотримано вимоги ст. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», 492 Кодексу законів про працю України, суд вважає позовні вимоги визнати протиправним та скасувати наказ МВС України від 05 грудня 2019 року №1168 о/с про припинення державної служби та звільнення згідно з пунктом 4 частини 1 статті 83, пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (через скорочення посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису державного органу без скорочення чисельності) позивача такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до положень частини першої 1 статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Відтак, наявні підстави для задоволення позовних вимог поновити позивача на державній службі на посаді заступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації або на іншій рівнозначній посаді з 10 грудня 2019 року.
В частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначає про наступне.
Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок).
Із пункту 5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року №21-395а13.
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії довідки про заробітну плату (грошове забезпечення, винагороду за цивільно-правовим договором для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням), виданої позивачу, середньоденне грошове забезпечення складає 2911,40 грн.
Кількість днів вимушеного прогулу позивача складає: у грудні 2019 року -15 днів; у січні 2020 року - 21 день; у лютому 2020 року - 20 днів; у березні 2020 року - 21 день; у квітні 2020 року - 21 день; у травні - 2020 року -19 днів; у червні 2020 року - 17 днів; всього - 134 днів.
Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку 10 грудня 2019 року по 24 червня 2019 року. становить 390 127,60 грн (2911,40 грн * 134 днів).
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби, - виконуються негайно.
Беручи до уваги наведену процесуальну норму суд вважає, що рішення в частині поновлення позивача на посаді та стягнення суми заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Міністерства внутрішніх справ України (вул. Академіка Богомольця, 10, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 00032684) про визнання протиправним та скасування наказу від 05 грудня 2019 року № 1168 о/с, поновлення на роботі - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України від 05 грудня 2019 року №1168 о/с про припинення державної служби та звільнення згідно з пунктом 4 частини 1 статті 83, пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (через скорочення посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису державного органу без скорочення чисельності) ОСОБА_1 .
3. Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації або на іншій рівнозначній посаді, з 10 грудня 2019 року.
4. Стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 390 127 (триста дев'яносто тисяч сто двадцять сім) гривень 60 копійок.
5. Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на заступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації або на іншій рівнозначній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення суми за один місяць.
Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.В. Аверкова