25 червня 2020 р. м. Чернівці справа № 824/1211/15-а
Чернівецький окружний адміністративний суд колегією у складі:
головуючого судді Левицького В.К., суддів Дембіцького П.Д., Кушнір В.О.
за участю секретаря судового засідання Кіщук О.І.
учасників справи:
позивача - ОСОБА_1
представника позивача - Максименка Р.Д.
представника відповідача - Рогозовського А.А.
представника відповідача - Лунгу І.О.
представник Управління МВС України в Житомирській області - не з'явився
розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області
про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити дії.
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з вказаним позовом, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України від 18.05.2015 р. № 888 о/с в частині звільнення його, ОСОБА_1 , з органів внутрішніх справ України відповідно до ч. 3 ст. 1, п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади»;
- визнати протиправним та скасувати наказ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області від 22.05.2015 р. № 127 о/с в цілому про оголошення наказу МВС України від 18.05.2015 р. № 888 о/с;
- поновити його, ОСОБА_1 , на посаді заступника начальника управління МВС України в Житомирській області - начальника кримінальної міліції або на рівнозначній посаді в МВС України;
- стягнути з Міністерства внутрішніх справ України та його територіального органу УМВС України в Житомирській області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 19.05.2015 р. і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
- зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування заборони до нього, ОСОБА_1 , передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади»;
- зобов'язати Міністерство юстиції України видалити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» відомості про застосування заборони до нього, ОСОБА_1 , передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».
В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що наказом Міністерства внутрішніх справ України № 888 о/с від 18.05.2015 р. його звільнено з посади заступника начальника управління МВС України в Житомирській області - начальника кримінальної міліції, а 22.05.2015 р. наказом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області № 127 о/с йому оголошено наказ МВС України від 18.05.2015 р. № 888 о/с.
З рішенням щодо звільнення позивач не погоджується, вважає оскаржувані накази незаконними та таким, що підлягають скасуванню.
На думку позивача, він за формальними ознаками визнаний таким, що підпадає під дію Закону України "Про очищення влади", оскільки в 2010 р. - 2011 р. займав посаду першого заступника начальника управління МВС України в Тернопільській області - начальник УБОЗ УМВС України в Тернопільській області.
Позивач стверджував, що перебуваючи на вказаній посаді, він не здійснював заходів, спрямованих на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Приймаючи оскаржуваний наказ, МВС України в основу рішення про звільнення покладено принцип його винуватості, який за формальними ознаками підпадає під критерії, визначені Законом України "Про очищення влади", без доведення його вини у вчиненні дій, які за даним Законом мають бути викорінені, а також без проведення будь-якої перевірки.
Крім того, позивач зазначав, що в період з 08.05.2015 р. по 26.05.2015 р. згідно листка звільнення від службових обов'язків через тимчасову непрацездатність, перебував на лікарняному.
Міністерство внутрішніх справ України (далі - відповідач-1) подало до суду відзив на позов та відзив на заяву про уточнення позовних вимог, в яких заперечувало проти позову. В обґрунтування заперечень Відповідач-1 вказував, що позивач у період з 30.04.2010 р. по 08.06.2010 р. обіймав посаду першого заступника начальника Управління МВС України в Тернопільській області - начальника управління по боротьбі із організованою злочинністю, а з 09.06.2010 р. по 04.07.2011 р. - першого заступника начальника Управління МВС України в Тернопільській області - начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю в Тернопільській області.
Тобто, у визначений Законом України "Про очищення влади" період, а саме з 30.04.2010 р. по 04.07.2011 р. позивач більше одного року сукупно обіймав посаду першого заступника керівника територіального органу МВС України.
Відповідно до вимог п. 2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про очищення влади" позивач підлягав звільненню зі служби впродовж 10 днів із дня набуття чинності вказаним Законом, без проведення відповідної перевірки на підставі відомостей наявних у особовій справі.
Враховуючи неведене, Відповідач- 1 вважає, що оскаржуваний наказ № 888 о/с від 18.05.2015 р. видано правомірно, на підставі вимог Закону України "Про очищення влади", тому відсутні підстави для його скасування. З цих же підстав, на думку Відповідача- 1, не підлягає скасуванню наказ № 127 о/с від 22.05.2015 р., який має похідний характер.
Заперечуючи проти поновлення позивача на рівнозначній посаді в МВС України, Відповідач-1 зазначав, що позивач не проходив службу в МВС України, а тому відсутні підстави поновлення в установі, в якій особа не працювала.
Стосовно вимоги позивача про стягнення з Міністерства внутрішніх справ України та його територіального органу УМВС України в Житомирській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу Відповідач-1 наполягав, що належним відповідачем за цією вимогою є Управління МВС України в Житомирській області в особі Ліквідаційної комісії.
Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області (далі - Відповідач-2) направило на адресу суду відзив, у якому в задоволенні позовних вимог позивача просив відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування заперечень Відповідач-2 вказував, що позивач проходив службу в органах внутрішніх справ в період з квітня 2010 р. по липень 2011 р. на посаді, яка підлягала люстраційній перевірці в порядку, передбаченому п. 2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про очищення влади", а тому він підлягав звільненню зі служби.
Стосовно перебування позивача на лікарняному під час видання оскаржуваних наказів, Відповідач- 2 зазначав, що положення трудового законодавства в частині заборони звільнення працівника з ініціативи власника під час перебування на лікарняному під час звільнення особи на виконання Закону України "Про очищення влади" не враховуються та не застосовуються.
Крім того, Відповідач- 2 посилався на ліквідацію Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області як юридичної особи публічного права територіального органу Міністерства внутрішніх справ України, що є підставою для відмови в задоволенні позову.
Міністерство юстиції України (далі - Відповідач-3) подало до суду відзив на позов, у якому зазначало, що у період, визначений ч. 1 ст. 3 Закону України "Про очищення влади", позивач обіймав сукупно не менше одного року посади, що відповідають критерію здійснення очищення влади (люстрації), передбаченому п. 8 ч. 1 ст. 3 цього Закону. Тому, на думку Відповідача - 3, МВС України правомірно, на виконання вимог Закону України "Про очищення влади" винесло оскаржуваний наказ № 888 о/с від 18.05.2015 р. та звільнило позивача із займаної посади.
Відповідач- 3 також зазначав, що чинним законодавством чітко визначено механізм вилучення з Реєстру відомостей щодо особи, відносно якої застосовано заборону, передбачену Закону України "Про очищення влади". Відтак, відсутні підстави вважати, що у випадку набрання судовим рішенням законної сили така інформація не буде вилучена Міністерством юстиції України з Реєстру після надходження відповідного рішення, яке набрало законної сили, як передбачено Положенням про Реєстр.
Ухвалою суду від 11.06.2015 р. відкрито провадження у справі та призначено до судового розгляду.
Ухвалою суду від 22.06.2015 р. зупинено провадження у справі № 824/1211/15-а до вирішення Конституційним Судом України подання сорока семи народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" та подання Верховного Суду України щодо відповідності положенням частини третьої статті 22, частини першої статті 38, статті 58, частини другої статті 61, частини першої статті 62, частини першої статті 64 Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" та щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України "Про очищення влади".
Ухвалою суду від 17.02.2020 р. клопотання представника позивача задоволено. Поновлено провадження у справі та призначено до судового розгляду у підготовчому засіданні.
Ухвалою суду від 17.02.2020 р. витребувано від Міністерства юстиції України, Офісу Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України та Управління МВС України в Житомирській області додаткові докази по справі.
Ухвалою суду від 10.03.2020 р. задоволено клопотання представника Міністерства внутрішніх справ України про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Ухвалою суду від 25.06.2020 р., занесеною до протоколу судового засідання, за згодою учасників справи закрито підготовче провадження у справі та розпочато розгляд справи по суті у той самий день.
У вступному слові позивач та його представник позов підтримали повністю, посилаючись на обставини викладені в поданих до суду заявах по суті. Просили суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Представник Міністерства внутрішніх справ України у вступному слові проти позовних вимог заперечував, наполягав на відсутності підстав для задоволення позову.
Представник Міністерства юстиції України у вступному слові надав пояснення, в яких заперечував проти позову, з аналогічних підстав наведених у відзиві.
Представник УМВС України в Житомирській області у судове засідання призначене на 25.06.2020 р. не прибув, водночас подав до суду клопотання про розгляд справи без його участі на підставі наявних матеріалів у справі.
Відповідно до ч. 3 ст. 194 КАС України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.
Враховуючи приписи ст. 194 КАС України та подання представником УМВС України в Житомирській області клопотання про розгляд справи без його участі, суд вважає що немає перешкод для розгляду справи за його відсутності.
Заслухавши вступне слово учасників справи, з'ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши письмові докази, судом встановлено наступне.
З 01.09.1994 р. по 18.05.2015 р. позивач проходив службу в органах внутрішніх справ на різних посадах, що підтверджується особовою справою та трудовою книжкою серії НОМЕР_1 (Т. 1 а.с. 130-144, Т. 2 а.с. 87-88).
15.10.1994 р. позивач склав Присягу працівника органів внутрішніх справ України.
Дослідженням послужного списку ОСОБА_1 встановлено, що позивач проходив службу в складі старшого начальницького складу органів внутрішніх справ, підполковником, полковником міліції на наступних посадах, зокрема:
- з 30.04.2010 р. по 08.06.2010 р. на посаді першого заступника начальника управління МВС України в Тернопільській області - начальника УБОЗ УМВС України в Тернопільській області;
- з 09.06.2010 р. по 04.07.2011 р. на посаді першого заступника начальника Управління МВС України в Тернопільській області - начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю в Тернопільській області;
- з 04.07.2011 р. на посаді начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВС України в Тернопільській області;
- з 11.01.2013 р. по 26.08.2014 р. на посаді начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВС України в Івано-Франківській області;
- з 26.08.2014 р. на посаді заступника начальника Управління ДСБЕЗ УМВС України в Івано-Франківській області;
- з 02.09.2014 р. по 18.05.2015 р. на посаді заступника начальника УМВС України в Житомирській області - начальника кримінальної міліції.
Під час проходження служби позивач неодноразово відзначався подяками, грамотами, грошовими винагородами, відзнаками та нагрудними знаками. Зокрема, 19.12.2014 р. позивач нагороджений відзнакою МВС України «Вогнепальна зброя - пістолет «Форт-17». Стягнення не застосовувалися.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 888 о/с від 18.05.2015 р. "По особовому складу" згідно з частиною 3 статті 1, пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону України "Про очищення влади" та відповідно до пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ полковника міліції ОСОБА_1, заступника начальника УМВС України в Житомирській області - начальника кримінальної міліції звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік) (Т. 1 а.с. 200).
На підставі наказу Міністерства внутрішніх справ України № 888 о/с від 18.05.2015 р., Управління МВС України в Житомирській області видало наказ № 127 о/с від 22.05.20015 р., яким полковника міліції ОСОБА_1 .В., заступника начальника УМВС України в Житомирській області - начальника кримінальної міліції звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік). Вислуга років на 18.05.2015 р. становить: календарна - 20 років 08 місяців 17 днів; у пільговому обчисленні - 39 років 01 місяць 25 днів. Цим же наказом вирішено виплатити позивачу премію за травень 2015 р. в розмірі 131 відсотків грошового забезпечення (Т. 1 а.с. 20).
Вважаючи звільнення протиправним, 08.06.2015 р. позивач звернувся до суду з вказаним позовом, тобто у межах місячного строку звернення до суду.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши вступне слово учасників справи, повно та всебічно з'ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши письмові докази по справі, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до положень ст. 38, ч.1, 2 ст. 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
Згідно ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 р. № 5-рп/2005 вказано, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз.4 п.5.2 мотивувальної частини Рішення).
Нормами ст. 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 р. № 1-рп/99 визначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абз.4 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).
У Рішенні Конституційного Суду України від 30.05.2001 р. за № 7-рп/2001 вказано, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 58, 61, п. 1, 22 ч.1 ст.92 Конституції України) .
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначає Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014 р. № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно ч. 1 ст. 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Частиною 3 ст. 1 Закону № 1682-VI встановлено, що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Статтею 2 Закону № 1682-VII наведено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), зокрема заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо осіб начальницького складу органів внутрішніх справ (п. 6 ч. 1 цієї статті Закону).
Пунктом 8 ч. 1 ст. 3 Закону № 1682-VII установлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Пунктами 2 та 3 Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.
Судом встановлено, що позивач у період з 30.04.2010 р. по 08.06.2010 р. обіймав посаду першого заступника начальника управління МВС України в Тернопільській області - начальника УБОЗ УМВС України в Тернопільській області, а з 09.06.2010 р. по 04.07.2011 р. - першого заступника начальника Управління МВС України в Тернопільській області - начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю в Тернопільській області.
Суд звертає увагу, що приписами ч. 2 ст. 1 Закону № 1682-VII встановлено, що очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Правова позиція позивача мотивована, в т.ч. тим, що він хоча й проходив службу на вказаних посадах, проте не міг бути звільнений на підставі норм ст. 3 Закону № 1682-VII, позаяк ним не приймалось рішень, не вчинялось дій чи бездіяльності, які були спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
З метою встановлення наведених позивачем доводів, ухвалою суду від 17.02.2020 р. витребувано з Офісу Генерального прокурора інформацію щодо кримінальних проваджень за фактом узурпації влади екс-президентом ОСОБА_6 , яка знаходиться в провадженні Генеральної прокуратури України, стосовно можливого сприяння полковником міліції ОСОБА_1 , заступником начальника Управління МВС України в Житомирській області - начальником кримінальної міліції, узурпації влади президентом ОСОБА_6, здійсненні підриву основ національної безпеки і оборони України, вчинення дій щодо протиправного порушення прав і свобод людини, громадян.
На виконання вказаної ухвали суду, Офіс Генерального прокурора надав до суду інформацію від 05.03.2020 р. № 14/1-39 вих, в якій повідомив, що прокурорами Офісу Генерального прокурора здійснюється процесуальне керівництво досудовим розслідуванням у кримінальних провадженнях №№ 42014000000001048 від 10.10.2014 р., 42017000000002014 від 23.06.2017 р., 42015000000000054 від 03.03.2014 р., 42017000000003538 від 07.11.2017 р. за підозрою колишнього Президента України ОСОБА_5 та інших осіб у вчиненні ряду кримінальних правопорушень.
У перелічених кримінальних провадженнях повідомлення про підозру гр. ОСОБА_1 не здійснювалось (не оголошувалося), будь-якого процесуального статусу в них дана особа не має, інші відомості, що відповідали б критеріям, зазначеним в ухвалі суду, відсутні (Т. 1 а.с. 163).
Не надано таких доказів до суду і відповідачами під час розгляду справи.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам в цій частині, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1, 2, 3, 5, 6 ст. 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України.
У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 2 КАС України однією із засад (принципів) судочинства визначено верховенство права.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (ч. 2 ст. 6 КАС України).
Суд звертає увагу, що звільнення особи відповідно до Закону № 1682-VII свідчить про те, що державою офіційно визнано те, що особа, яка займала певну керівну посаду (посади) не менше року у період з 25.02.2010 р. по 22.02.2014 р., приймала рішення або своїми діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Цей висновок безпосередньо випливає зі змісту ч. 2 ст. 1 Закону № 1682-VII.
Таким чином, з огляду на зміст вказаних статей та мету прийняття закону суд прийшов до висновку, що положення п.п. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень, ч. 1 ст. 3 Закону № 1682-VII та інші положення нормативно-правових актів, на які посилаються учасники справи як на підставу для звільнення позивача з посади, не можуть бути застосовані окремо без урахування основних засад цього закону та мети його прийняття.
Тобто, сам по собі такий критерій, як зайняття особою керівної посади упродовж не менше року в період з 25.02.2010 р. по 22.02.2014 р., очевидно, не може бути свідченням про вчинення особою зазначених діянь.
Водночас, не вчинення посадовою особою зазначених вище дій чи бездіяльності, або не прийняття зазначених рішень виключає можливість застосування положень Закону № 1682-VII, оскільки, цей закон очевидно не стосується осіб, які, перебуваючи на керівних посадах, сумлінно виконували свої посадові обов'язки.
Статтею 62 Конституції України передбачено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Відповідно до положень ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Таким чином, гарантії щодо незаконного звільнення та презумпція невинуватості є конституційними нормами прямої дії, які є юридично вищими порівняно з нормами Закону № 1682-VII, на які посилаються відповідачі, тому норми Закону № 1682-VII в частині, що суперечать конституційним правам позивача не підлягають застосуванню.
Відсутність передбаченого чинним законодавством нормативного регулювання обов'язку щодо встановлення обставин про прийняття посадовою особою рішень, вчинення дій чи бездіяльності, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, не може бути підставою для не вчинення суб'єктом владних повноважень певних дій щодо встановлення цих обставин, з огляду на передбачений чинним законодавством обов'язок забезпечити дотримання конституційних прав позивача та належним чином обґрунтувати своє рішення, а у випадку його оскарження в судовому порядку довести суду правомірність цього рішення.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.06.2020 р. у справі № 817/3431/14, від 17.06.2020 р. у справі № 826/1137/16, від 18.06.2020 р. у справі № 809/3977/14.
Розглядом справи по суті встановлено, що ні оскаржувані накази, ні відзиви на позовну заяву, ні матеріали особової справи полковника міліції ОСОБА_1 не містять відомостей щодо встановлення Відповідачем-1 обставин, що свідчать про прийняття позивачем рішень на час перебування на керівних посадах у період з 25.02.2010 р. по 22.02.2014 р., або вчинення дій чи бездіяльності, спрямованих на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.
Суд констатує, що звільнення позивача проведено Відповідачем-1 на підставі відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідних посадах. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідачі під час розгляду справи по суті не стверджували про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.
Крім цього, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина та їх гарантії, основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України, а згідно з ч. 6 ст. 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із правових гарантій захисту громадян від незаконного звільнення з роботи (служби) є встановлений законами України вичерпний перелік підстав для звільнення працівників та порядок звільнення.
Правовими нормами Закону № 1682-VII чітко визначений порядок і строки проведення очищення влади (люстрація) щодо заборони окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) в органах державної влади, тобто щодо звільнення таких осіб із зазначених підстав. Так, відповідно до вимог Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 1682-VII особи, до яких застосовуються очищення влади (люстрація), підлягають звільненню впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівником органу, до повноважень якого належить звільнення таких осіб.
Суд зауважує, що даний строк, визначений в Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 1682-VII, є присікальним строком, тобто, строком, в який нездійснення права викликає припинення цього права.
Закон № 1682-VII набрав чинності 16.10.2014 р., з дня, наступного за днем його опублікування (офіційне опублікування: Голос України, 2014, 10, 15.10.2014 № 198).
Відповідно до оскаржуваних наказів позивач звільнений із займаної посади та зі служби в органах внутрішніх справ з 18.05.2015 р., тобто в термін, що значно перевищує десятиденний термін (215 днів) з дня набрання чинності цим Законом N1682-VII.
Виходячи з аналізу вказаних норм, суд вважає, що видання оскаржуваних наказів відповідачами в частині звільнення позивача мало місце після припинення права на таке звільнення позивача з підстав, передбачених Законом № 1682-VII.
Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) не можна вважати втручання законним, якщо юридичні повноваження виконавчої влади виражаються в термінах необмеженої влади. Закон повинен указувати межі будь-яких повноважень компетентної влади і способів їх здійснення. Закон повинен з достатньою ясністю і з урахуванням законної мети конкретного заходу надавати особі необхідний захист від свавільного втручання. Висновок про те, що втручання не відповідає закону, достатній для висновку про порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Виходячи з усталеної практики ЄСПЛ особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості.
У проміжному Висновку від 16.12.2014 р. № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62).
Таким чином, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.
Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що в контексті обставин даної конкретної справи люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.
Суд під час розгляду справи враховує Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18 та 47749/18) від 17.10.2019 р., яке стосується звільнення державних службовців відповідно до Закону України "Про очищення влади".
Зокрема, у своєму рішенні ЄСПЛ вказав, що: "Закон про очищення влади відрізняється від законів про люстрацію, прийнятих в інших країнах Центральної та Східної Європи тим, що він ширше за своїм охопленням. Вона переслідує дві різні цілі. Перша - це захист суспільства від осіб, які в силу своєї минулої поведінки можуть становити загрозу для новоствореного демократичного режиму. Друга - очистити державну адміністрацію від осіб, причетних до масштабної корупції. Термін люстрація в своєму традиційному значенні охоплює тільки перший процес.
У своєму проміжному висновку, прийнятому в грудні 2014 р., Венеціанська комісія наголосила, що для дотримання прав людини, верховенства права і демократії люстрація повинна забезпечувати справедливий баланс між захистом демократичного суспільства, з одного боку, та захистом прав особистості, з іншого боку. Комісія також звернула увагу на деякі недоліки Закону 2014 р. про очищення влади, що стосуються особистої сфери застосування закону (необхідність обмежити люстрацію найбільш важливими посадами в державі і т.д.), фактору часу (два періоду виключення і т.), проведення люстрації (децентралізована процедура, відсутність незалежного органу та ін.) і процесуальні гарантії (індивідуалізована відповідальність, захист персональних даних осіб, які підлягають люстрації, доступність судового нагляду та ін.)."
В межах вказаного рішення Європейського суду з прав людини, судом зроблено висновки, що заходи до заявників були обмежуючими та мали широкий обсяг. Тому були потрібні дуже переконливі причини, які свідчать про те, що їх можна застосовувати без будь-якої індивідуальної оцінки своїх дій. Однак, уряд не послався на будь-яке обговорення таких причин у парламентських обговореннях щодо Закону про люстрацію, які, крім того, відзначилися розходженням між проголошеними у законі принципами презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності та фактичним втіленням норм Закону.
Отже, вказаний закон не зважав на особисту роль, яку відігравали заявники, а також на те, чи були вони особисто пов'язані з будь-якою недемократичною діяльністю, що мала місце в період правління колишнього президента.
В цьому відношенні український закон про очищення влади відрізняється від процедур люстрації, які були запроваджені у інших державах Центральної та Східної Європи, і які були більш цільовими і вузько спрямованими.
Крім того, ЄСПЛ зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана Януковича, рішення Конституційного Суду 2010 р., яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв'язку між ними та тими негативними подіями.
ЄСПЛ у постанові по справі "Полях та інші проти України" зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України "Про очищення влади", не була класифікована як "кримінальна" в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент Янукович.
Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у § 324 даної постанови визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України "Про очищення влади" до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Януковича, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.
В контексті викладеного, суд зазначає, що в межах даної справи відсутні відомості та докази, які б відповідали вимогам ст. ст. 73 - 76 КАС України, та у встановленому порядку підтверджували факт того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, в свою чергу, свідчить про безпідставність застосування до позивача процедур, передбачених Законом № 1682-VII, та протиправність прийняття оскаржуваних наказів.
При цьому, суд враховує, що на час перебування позивача на посаді, в силу зайняття якої його звільнено з органів внутрішніх справ, не існувало Законів України, які б визначали правопорушенням зайняття займаної ним посади, тому позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем.
Тобто, у зв'язку з прийняттям оскаржуваного наказу № 888 о/с від 18.05.2015 р. в даному конкретному випадку, Відповідачем-1 не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом № 1682-VII, оскільки займана позивачем посада не є політичною посадою, не доведено і правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, що у свою чергу зумовлює висновок про недоведеність правомірності прийняття цього оскаржуваного наказу з визначених у них підстав. Наведена обставина, на переконання суду, є достатньою і самостійною підставою для скасування оскаржуваних наказів.
Суд звертає увагу, що у матеріалах особової справи та матеріалах справи відсутні будь-які належні, допустимі, достовірні, достатні докази, як визначено ст. ст. 72 - 77 КАС України, п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII, які б свідчили про наявні відомості про те, що полковник міліції ОСОБА_1 у період з 25.02.2010 р. по 22.02.2014 р., а також по день звільнення з посади сприяв створенню колишнім Президентом ОСОБА_2 злочинної організації, керівництва нею та її діяльністю, вчинення вказаною злочинною організацією кримінальних правопорушень з метою узурпації влади.
Стосовно звільнення позивача з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік) відповідно до пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, суд зазначає наступне.
Порядок проходження служби в органах внутрішніх справ врегульовано Законом України "Про міліцію" від 20.12.1990 р. № 565-XII (далі - Закон № 565-XII, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР № 114 від 29.07.1991 р. (далі - Положення № 114, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до ст. 1 Закону № 565-XII міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
Згідно ст. 4 Закону № 565-XII правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.
Міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінальну процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції (ст. 7 Закону № 565-XII).
У відповідності до ч. 1 ст. 18 Закону № 565-XII порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.
Статтею 19 Закону № 565-XII визначено оплату праці працівників міліції.
Відповідно ст. 20 Закону № 565-XII працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади. Працівник міліції при виконанні покладених на нього обов'язків керується тільки законом, діє в його межах і підпорядковується своїм безпосередньому і прямому начальникам. Ніхто інший, за винятком уповноважених службових осіб, у передбачених законом випадках не вправі втручатися в законну діяльність працівника міліції. Ніхто не має права покласти на працівника міліції виконання обов'язків, не передбачених чинним законодавством. Втручання в діяльність міліції тягне за собою відповідальність за законом.
Згідно з ч. 1-2, 5-6 ст. 21 Закону № 565-XII працівники міліції перебувають під захистом держави, що здійснюється в порядку і випадках, передбачених законом. Держава гарантує захист життя, здоров'я, честі, гідності, житла, майна працівника міліції, членів його сім'ї та близьких родичів від злочинних посягань та інших протиправних дій. Працівник міліції має право оскаржити до суду прийняті щодо нього рішення службових осіб органів внутрішніх справ, якщо вважає, що вони ущемлюють його гідність і особисті права, які не пов'язані із службовою діяльністю. Звільнення працівника міліції зі служби у зв'язку з обвинуваченням у вчиненні злочину допускається тільки після набуття звинувачувальним вироком законної сили.
Пунктом 8 Положення № 114 встановлено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу, які досягли встановленого для них пунктом 7 цього Положення віку, підлягають звільненню в запас з постановкою на військовий облік або у відставку.
При необхідності на службі в органах внутрішніх справ можуть бути залишені на строк до п'яти років особи середнього і старшого начальницького складу до полковника міліції та полковника внутрішньої служби включно - начальниками, яким надано право призначати їх на посаду;
Дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться:
- за станом здоров'я - відповідно до висновків військово-лікарської комісії;
- у зв'язку із скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі;
- за власним бажанням - при наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків;
- у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації;
- за службовою невідповідністю;
- у зв'язку з набранням законної сили судовим рішенням щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, яким накладено стягнення у виді позбавлення права обіймати посади або займатися діяльністю, що пов'язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, чи кримінального правопорушення;
- через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України;
- у зв'язку з непроходженням випробування в період іспитового строку;
- у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі.
Пунктом 62 Положення № 114 установлено, що звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться:
а) у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров'я придатні до військової служби;
б) у відставку, якщо звільнені особи досягли граничного віку, встановленого Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" для перебування в запасі осіб, які мають відповідні військові звання або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби (із зняттям з військового обліку).
Отже, підпункт "а" пункту 62 Положення № 114, який вказаний однією із підстав для звільнення позивача із органів внутрішніх справі, лише передбачає можливість звільнення у запас Збройних Сил та не встановлює підстав звільнення службових осіб з органів внутрішніх справ.
Звільнення зі служби в запас встановлені у п. 64 Положення № 114, відповідно до якого особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік):
а) за віком - при досягненні віку, встановленого для них пунктом 7 цього Положення. Крім того, за віком можуть бути звільнені особи середнього начальницького складу, які мають вислугу 20 і більше років (у пільговому обчисленні), і яким до досягнення встановленого віку перебування на службі залишилося 3 роки і менше, а за їх бажанням при досягненні цього віку - незалежно від наявності вислуги років;
б) через хворобу - у разі визнання їх непридатними до військової служби в мирний час (у військовий час - обмежено придатними 2-го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії;
в) через обмежений стан здоров'я - у разі визнання їх придатними до військової служби поза строєм у мирний час (у військовий час обмежено придатними 1-го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії при неможливості використання їх на службі у зв'язку з відсутністю відповідних вакантних посад;
г) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі;
д) через службову невідповідність;
є) за порушення дисципліни;
ж) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків;
з) у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації;
и) через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України;
і) у зв'язку з непроходженням випробування в період іспитового строку;
ї) у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі;
й) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, яким накладено стягнення у виді позбавлення права обіймати посади або займатися діяльністю, що пов'язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, чи кримінального правопорушення.
Однак, будь-якої з підстав для звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до пункту 64 Положення № 114 відповідачем не наведено в оскаржуваному наказі № 888 о/с від 18.05.2015 р.
Під час судового розгляду справи судом не встановлено, а Відповідачем-1 не доведено наявність у межах спірних правовідносин правових підстав для звільнення позивача зі служби з органів внутрішніх справ на підставі п.п. "а" п. 62 Положення № 114.
Крім того, суд звертає увагу, що на день прийняття оскаржуваного наказу № 888 о/с від 18.05.2015 р. позивач не досяг граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, тобто його звільнення відбулося достроково без дотримання вимог п. 8 та п. 64 Положення № 114.
Беручи до уваги встановлені по справі обставини та наведені норми матеріального права, суд вважає, що в оскаржуваному наказі № 888 о/с від 18.05.2015 р. Відповідач-1 необґрунтовано послався на п.п. "а" п. 62 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, оскільки зазначені норми не містять фактичних обставин, з якими пов'язується звільнення особи, а жодної з підстав, передбачених п. п. 8, 64 Положення № 114 відносно позивача, не встановлено.
Відповідно до п. 10 Положення № 114 особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.
Питання розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період тимчасової непрацездатності працівника або у період перебування у відпустці спеціальним законом не врегульовано, тому згідно із ст. 7 КАС України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Враховуючи викладене, застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення Кодексу законів про працю України, що підтверджено правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду від 24.07.2019 р. у справі № 820/3205/16 (провадження № К/9901/34163/18).
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Частиною 3 ст. 40 КЗпП України встановлено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Пунктом 17 Постанови Пленуму Верховного суду № 9 від 06.11.1992 р. "Про практику розгляду судами трудових спорів" передбачено, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП України) стосуються як передбачених статтями 40, 41 КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.
Із зазначеного вбачається, що звільнення працівника в період перебування на лікарняному з ініціативи власника заборонено не тільки за ст. 40 КЗпП України, а і за іншими статтями, зокрема у випадках, передбачених ст. 36 вказаного Кодексу.
З матеріалів справи видно, що в період з 08.05.2015 р. по 25.05.2015 р. позивач проходив лікування, що підтверджується Листком звільнення від службових обов'язків через тимчасову непрацездатність № 795 від 08.05.2015 р., виданим Сектором медичного забезпечення УМВС України в Житомирській області (Т. 2 а.с. 84).
Позивача звільнено оскаржуваними наказами з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік) 18.05.2015 р.
Таким чином, звільнення позивача відбулося під час його тимчасової непрацездатності.
Отже, приймаючи оскаржувані накази, Відповідач-1 та Відповідач-2 не врахували положення ч. 3 ст. 40 КЗпП України та протиправно звільнили позивача у період його тимчасової непрацездатності.
Наведена обставина додатково свідчить про протиправність оскаржуваних наказів.
Оцінюючи правомірність оскаржуваних наказів, суд керується критеріями, закріпленими у ч. 2 ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, яких повинні дотримуватися суб'єкти владних повноважень при реалізації дискреційних повноважень.
Стаття 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до положення ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Як зазначено ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Під час розгляду справи по суті відповідачі, як суб'єкти владних повноважень, не довели належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами правомірність оскаржуваних наказів прийнятих відносно позивача, тому оскаржувані накази № 888 о/с від 18.05.2015 р. та № 127 о/с від 22.05.2015 р. є протиправними та підлягають скасуванню.
Враховуючи, що Законом № 565-XII не врегульовано питання поновлення на службі, суд застосовує в даному випадку норми КЗпП України.
Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (ч. 2 ст. 235 КЗпП України).
Згідно із п. 2 та 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Враховуючи висновок суду про протиправність та скасування оскаржуваних наказів, а також беручи до уваги вимоги ч. 1 ст. 235 КЗпП України, позивача необхідно поновити на посаді заступника начальника Управління МВС України в Житомирській області - начальника кримінальної міліції з 19.05.2015 р., допустивши рішення в частині поновлення на роботі до негайного виконання.
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно з ст. 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100 (далі - Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
При цьому, згідно з п. 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
В матеріалах справи міститься довідки про доходи № 9/575 від 25.05.2015 р. та № 260/29/01 від 28.02.2020 р. про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління МВС України в Житомирській області - начальника кримінальної міліції (Т. 1 а. с. 25, 121).
Із змісту вказаних довідок видно, що позивачу нараховано заробітну плату за березень 2015 р. у розмірі 10299,48 грн, за квітень 2015 р. - 10299,48 грн, разом 20598,96 грн. Загальна кількість днів несення служби, за які нараховано грошове забезпечення - 61 календарних днів. Середньомісячне грошове забезпечення склало 10299,48 грн, а середньоденний заробіток становить 337,69 грн.
Оскільки судом встановлено факт протиправності звільнення позивача із займаної посади, відтак, період часу з 19.05.2015 р. (день наступний за днем звільнення) по 25.06.2020 р. (дата прийняття рішення про поновлення позивача на посаді) є періодом вимушеного прогулу позивача (1277 робочих днів), а втрачений за цей час заробіток, відповідно до вимог чинного законодавства України, підлягає відшкодуванню, виходячи з розміру середньоденного заробітку за останні два місяці, що передували звільненню.
Щодо вимоги позивача про стягнення з Міністерства внутрішніх справ України та його територіального органу УМВС України в Житомирській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
Частиною 1 ст. 19 Закону № 565-XII встановлено, що форми і розміри грошового забезпечення працівників міліції встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 р. № 1294 "Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу" установлено, що виплата грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством внутрішніх справ.
Згідно з п. 1.5, 1.6 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31.12.2007 р. № 499, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 12.03.2008 р. за № 205/14896, підставою для виплати грошового забезпечення є наказ начальника органу внутрішніх справ про призначення на штатну посаду, яка входить у його номенклатуру, або наказ про зарахування в розпорядження відповідного органу та встановлення конкретного розміру окладів, надбавок, доплат тощо.
Грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ виплачується за місцем служби і виключно в межах асигнувань, затверджених кошторисом доходів і видатків органу, підрозділу, закладу чи установи МВС на грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.
З матеріалів справи видно, що позивач проходив службу в Управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області де отримував грошове забезпечення.
Отже, МВС України не є суб'єктом владних повноважень, який уповноважений здійснювати виплату грошового забезпечення на користь позивача, у тому числі за час вимушеного прогулу.
Беручи до уваги вищевикладене, обираючи належний спосіб захисту порушеного права, суд стягує з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу (грошове забезпечення) за період з 19.05.2015 р. по 25.06.2020 р. у сумі 431230,13 грн (337,69 грн/день х 1277 робочих днів).
Враховуючи наведене, рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в межах стягнення суми за один місяць, підлягає негайному виконанню.
Стосовно позовних вимоги про зобов'язання Міністерства внутрішніх справ України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування заборони до позивача, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», та зобов'язання Міністерства юстиції України видалити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» відомості про застосування заборони до позивача, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади, суд зазначає наступне.
Як зазначало Міністерство юстиції України у відзиві та підтверджується матеріалами справи, на підставі листа Міністерства внутрішніх справ України від 18.05.2015 р. № 21480/2Б, Повідомлення про звільнення особи та копії наказу МВС України від 18.05.2015 р. № 888 о/с, до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" були внесені відомості стосовно позивача.
Частиною 1 ст. 5 Закону № 1682-VII визначено, що органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.
Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228 (далі - Положення № 228), Міністерство юстиції України (Мін'юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику. Мін'юст є органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади".
Підпунктом 53-1 пункту 4 Положення про Мін'юст передбачено, що Мін'юст забезпечує відповідно до Закону: проведення перевірки, передбаченої зазначеним Законом; формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", надання інформації із зазначеного Реєстру та оприлюднення на власному веб-сайті відомостей з нього.
Частиною 1 ст. 7 Закону № 1682-VII визначено, що відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.
Пунктом 4 розділу І Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 р. № 1704/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 р. за № 1280/26057 (далі - Положення № 1704/5, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.
Відповідно до п. 1, 9 розділу II Положення № 1704/5 внесенню до Реєстру підлягають відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади". Держатель вносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", Реєстратори надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України "Про очищення влади", забезпечують оприлюднення інформації на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
Згідно з п. 2 розділу II Положення № 1704/5 підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є:
- надходження до Держателя від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України "Про очищення влади", інформації про звільнення особи з посади;
- надходження до Держателя від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1 - 10 частини першої статті 2 Закону України "Про очищення влади", інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною другою статті 4 Закону України "Про очищення влади";
- надходження до Держателя із Державної судової адміністрації України електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили;
- надходження до Держателя від органів, що здійснюють перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", перелік яких затверджений Кабінетом Міністрів України, копії висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої статті 5 Закону України "Про очищення влади";
- надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену статтею 6 Закону України "Про очищення влади" перевірку, копії висновку про встановлення перевіркою факту належності особи до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, визначені частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади".
Реєстратор вносить до Реєстру відомості не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру (п. 2 розділу II Положення № 1704/5).
Відповідно до п. 5 розділу II Положення № 1704/5 (в редакції чинній на час розгляду справи), підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є надходження до Реєстратора, в т.ч. відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.
Беручи до уваги наведене, суд приходить до переконання, що Законом України "Про очищення влади" та Положенням № 1704/5 не передбачено відкликання відомостей про застосування заборони та суб'єктів, які б могли відкликати такі відомості, натомість передбачено, що у випадку надходження до Реєстратора - Міністерства юстиції України, відповідного судового рішення, яке набрало законної сили відомості про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену ч. 3 або 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", вилучаються з Реєстру.
Отже, чинним законодавством чітко визначено механізм вилучення з Реєстру відомостей щодо особи, щодо якої застосовано заборону, передбачену ч. 3 або 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади".
Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що в цій частині позовні вимоги позивача є необґрунтованими та безпідставними, а тому в їх задоволенні суд відмовляє.
Суд також звертає увагу, що відсутні підстави вважати, що у випадку набрання судовим рішенням законної сили така інформація не буде вилучена Міністерством юстиції України з Реєстру після надходження до нього, як Реєстратора, відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, як то передбачено Положенням 1704/5.
Стосовно розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З огляду на те, що позивач у даній категорії справ звільнений від сплати судового збору, суд не вирішує питання щодо стягнення судових витрат.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 2, 5, 9, 72 - 80, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України № 888 о/с від 18 травня 2015 року "По особовому складу" в частині звільнення з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік) згідно з частиною 3 статті 1, пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону України "Про очищення влади" та відповідно до пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ полковника міліції ОСОБА_1, заступника начальника Управління МВС України в Житомирській області - начальника кримінальної міліції.
3. Визнати протиправним та скасувати наказ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області від 22 травня 2015 року № 127 о/с "По особовому складу" в частині оголошення наказу МВС України від 18.05.2015 р. № 888 о/с про звільнення з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік) згідно з частиною 3 статті 1, пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону України "Про очищення влади" та відповідно до пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ полковника міліції ОСОБА_1, заступника начальника УМВС - начальника кримінальної міліції УМВС України в Житомирській області.
4. Поновити полковника міліції ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління МВС України в Житомирській області - начальника кримінальної міліції з 19 травня 2015 року.
5. Стягнути з Управління МВС України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19 травня 2015 року по 25 червня 2020 року в сумі 431230,13 грн.
6. Рішення в частині поновлення полковника міліції ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління МВС України в Житомирській області - начальника кримінальної міліції та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в межах стягнення суми за один місяць, підлягає до негайного виконання.
7. В іншій частині позовних вимог відмовити.
Згідно ст. 255 КАС України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У відповідності до ст. 293, 295 КАС України рішення суду першої інстанції може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлено 25.06.2020 р.
Повне найменування учасників процесу:
позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 );
відповідач - Міністерство внутрішніх справ України (вул. Богомольця, 10, м. Київ, код ЄДРПОУ 00032684);
відповідач - Управління МВС України в Житомирській області (вул. Старий бульвар, 5/37, м. Житомир, код ЄДРПОУ 08592164);
відповідач - Міністерство юстиції України (вул. Городецького, 13, м. Київ, код ЄДРПОУ 00015622).
Головуючий В.К. Левицький
Судді В.О. Кушнір
П.Д. Дембіцький