Дата документу 23.06.2020 Справа № 311/2007/19
Справа № 22-ц/807/1464/20 Головуючий у 1-й інстанції: Новик М.А.
Є.У.№ 311/2007/19 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.
23червня 2020 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:
головуючого: Кочеткової І.В.,
суддів: Подліянової Г.С.,
Кримської О.М.,
секретар: Волчанова І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Василівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Акціонерного товариства «КРИСТАЛБАНК», про звільнення з-під арешту предмету іпотеки, зняття заборони на його відчуження та звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 січня 2020 року,
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, який в ході розгляду справи уточнював. Зазначав, що 08 червня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №ZPVАGА00002520, за умовами якого останньому було надано кредитні кошти у розмірі 222 500 грн. Кредитні зобов'язання ОСОБА_3 забезпечені іпотекою належного ОСОБА_2 нерухомого майна - житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою, площею 0,1000га, кадастровий номер 2320910100:06:026:0107 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку. Загальна вартість предмету іпотеки 250 000 грн.
16 січня 2015 року він уклав із ПАТ КБ «ПриватБанк» договір уступки прав вимоги (грошової вимоги) на суму 267 342, 81 грн. до боржника ОСОБА_3 за вищевказаним кредитним договором, а 25 лютого 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» уклав з ним нотаріально посвідчений договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки.
19 квітня 2019 року він направив боржникам письмову вимогу про погашення боргу у розмірі 267 342,84 грн. та про надання оригіналів правовстановлюючих документів на житловий будинок і земельну ділянку для позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки.
Проте він не може реалізувати своє право набути право власності на іпотечне майно у позасудовому порядку на підставі іпотечного застереження, оскільки вказане майно перебуває під арештом, накладеним державним виконавцем 26.04.2011 у виконавчому провадженні про примусове стягнення з ОСОБА_4 на користь ПАТ «КРИСТАЛБАНК» заборгованості за кредитним договором.
Посилаючись на вказані обставини, просив суд на підставі ст.54 Закону України «Про виконавче провадження», ст.37 Закону України «Про іпотеку», скасувати арешт всього нерухомого майна, що належить ОСОБА_2 , накладений Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Василівського районного управління юстиції Лисенко A.I. від 16.04.2011 року у виконавчому провадженні №26033502 за виконавчим листом №2-4905 від 16.11.2010 року, виданим Василівським районним судом Запорізької області, та звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності.
Відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_2 позов визнали і просили розглядати справу за їх відсутності (а.с.100,102).
Василівський районний відділ ДВС Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області просив розглядати справу за відсутності їх представника на розсуд суду.
АТ «КРИСТАЛБАНК» заперечувало проти задоволення позову, оскільки іпотекодавець ОСОБА_2 має перед Банком невиконані грошові зобов'язання на значну суму, звільнення майна з-під арешту унеможливить виконання судового рішення. Узгоджена іпотекодержателем і іпотекодавцем у 2007 році вартість іпотечного майна у розмірі 250 000 грн. не відповідає ринковій вартості житлового будинку і земельної ділянки станом на час розгляду справи, оскільки з моменту укладення іпотечного договору пройшло 12 років і вартість нерухомого майна значно збільшилася.
Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 27 січня 2020 року відмовлено у задоволенні позову.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що передача права власності на предмет іпотеки є способом позасудового регулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду, що узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду у справах №760/14438/15-ц від 21.03.2018 та №916/5073/15 від 23.05.2018. Вимогу позивача про звільнення майна з-під арешту суд залишив без задоволення, оскільки це унеможливить виконання іншого судового рішення про стягнення з іпотекодавця грошових коштів на користь іншого кредитора - АТ «КРИСТАЛБАНК». Позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження реальної вартості іпотечного майна на час розгляду справи, а визначена у договорі іпотеки у 2007 році ціна предмету іпотеки не є актуальною на 2020 рік.
В апеляційній скарзі про скасування судового рішення і ухвалення нового про задоволення позову ОСОБА_1 посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Вважає, що судове рішення суперечить вимогам ст. 51 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки матеріали справи не містять доказів, що вартість предмету іпотеки значно перевищує розмір невиконаних ОСОБА_3 грошових зобов'язань. Суд самостійно з порушенням норм законодавства визначив вартість предмету іпотеки, не врахував, що він як іпотекодерждатель має переважне право перед іншими кредиторами на задоволення своїх грошових вимог. Крім того, суд не врахував, що сторони іпотечного договору за взаємною згодою визначили вартість іпотечного майна у розмірі 250 000 грн., а отже відсутні підстави вважати, що така ціна не відповідає реальній вартості предмету спору. Суд помилково застосував до спірних правовідносин правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справах №760/14438/15-ц від 21.03.2018 та №916/5073/15 від 23.05.2018. На думку позивача, між сторонами склалися інші правовідносини, тоді як застосовані судом першої інстанції правові позиції викладені за інших фактичних обставин. Вважає, що суд порушив його право, гарантоване ч.5 ст.55 Конституції України, захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами.
Відповідно до статті 360 ЦПК України АТ «КРИСТАЛБАНК» надав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 в якому вказало, що апеляційна скарга є необґрунтованою та безпідставною, судом першої інстанції ухвалено рішення з додержанням норм процесуального та матеріального права, підстав для його скасування немає.
Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та Василівський ВДВС ГТУЮ у Запорізькій області копії ухвали про відкриття апеляційного провадження та апеляційної скарги отримали 01 квітня 2020 року, відзивів на апеляційну скаргу не надали, проте це не заважає її розгляду за наявними матеріалами справи.
В судові засідання, призначені на 05.05.2020, 02.06.2020, 23.06.2020 належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи сторони не з'явилися. Позивач ОСОБА_1 тричі просив відкласти розгляд справи у зв'язку із карантином, встановленим Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19). АТ «КРИСТАЛБАНК» просив розглядати справу за відсутності його представника.
Розглянувши клопотання ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи, суд визнав його таким, що не підлягає задоволенню, оскільки Постановою Кабінету Міністрів № 500 від 17.06.2020 з 22.06.2020 запроваджено адаптивний карантин, який не містить заборони для учасників справи приймати участь у судових засіданнях із застосування засобів індивідуального захисту. Територія Запорізької області відноситься до регіону із незначним поширенням короновірусної хвороби, в регіоні відкрито міжміське пасажирське перевезення, а отже відсутні підстави для висновку, що участь позивача у судовому засіданні може загрожувати його здоров'ю.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У відповідності до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Встановлено, що ОСОБА_1 , 1993 року народження, є рідним сином відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , сторони зареєстровані і проживають у спірному будинку (а.с.9, 91,93,101,103).
08 червня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір №ZPVАGА00002520, за умовами якого, останній було надано кредит на суму 222 500 грн. зі сплатою 1,17% на місяць на суму залишку кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,5% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та комісії за розрахунково-касове обслуговування 0,2% від суми наданого кредиту щомісяця в період сплати зі строком повернення до 07 червня 2017 року (а.с.11-16).
Того ж дня між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 з метою забезпечення кредитних зобов'язань ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок, загальною площею 98,2 кв.м, жилою площею 60,9 кв.м, із надвірними будівлями та спорудами та земельна ділянка, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2320910100:06:026:0107, що знаходяться по АДРЕСА_1 (а.с.18-22).
При укладені договору іпотеки сторони узгодили, що станом на червень 2007 року вартість земельної ділянки становить 27 192, 01 грн., вартість житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами 250 000 грн. (а.с.18-22, п.40.3, 40.4 договору іпотеки).
16 січня 2015 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір уступки прав вимоги (грошової вимоги) до боржника ОСОБА_3 за вищевказаним кредитним договором на суму 267 342,84 грн. (а.с. 38-39).
Того ж дня ОСОБА_1 вніс на рахунок ПАТ КБ «ПриватБанк» 267 342, 84 грн. (а.с.40).
Незважаючи на уступку права вимоги, 25 лютого 2015 ПАТ КБ «ПриватБанк» уклав з ОСОБА_3 додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої сума заборгованості за кредитним договором підлягає зменшенню на 481 761, 07 грн., у тому числі за відсотками у розмірі 168 221, 87 грн., за пенею - 313 539, 20 грн. Сторони узгодили, що на дату підписання додаткової угоди заборгованість за договором складає 267 342, 84 грн., яку позичальник зобов'язалася сплатити до 25 лютого 2015. У разі порушення позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених в графіку погашення кредиту понад 31 день позичальник сплачує Банку штраф у сумі 481 761, 07 грн. (а.с.36).
Отже, додатковою угодою від 25 лютого 2015 сторони визначили, що строк виконання грошового зобов'язання настав 25 лютого 2015 (а.с.37).
25 лютого 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» уклав з ОСОБА_1 договір відступлення права вимоги за договором іпотеки, за умовами якого до останнього перейшли права іпотекодержателя щодо вищевказаного іпотечного майна, загальною вартістю 250 000 грн. (а.с.42-45)
За довідкою ПАТ КБ «ПриватБанк» від 06.04.2015 ОСОБА_3 не має заборгованості перед Банком станом на 06.04.2015 (а.с. 17).
Судом також встановлено, що в провадженні ВДВС Василівського районного управління юстиції Запорізької області з 2010 року перебуває зведене виконавче провадження про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованості за кредитним договором у розмірі 214 556, 50 грн., а також заборгованості у розмірі 740 870, 83 грн., а всього сума боргу складає 955 427, 33 грн. (а.с.52-58). В зазначеному виконавчому провадженні постановою державного виконавця від 26.04.2011 накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 , про що внесено відповідний запис до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (а.с.55-56).
Ухвалою Василівського районного суду Запорізької області від 17.04.2018 за вищевказаним виконавчим провадження замінено стягувача ПАТ «Раффайзен Банк Аваль» на ПАТ «КРИСТАЛБАНК» (а.с.60).
05 квітня 2019 року Василівський районний ВДВС направив запит ОСОБА_1 як іпотекодержателю нерухомого майна щодо розміру невиконаних ОСОБА_2 перед ним грошових зобов'язань (а.с.48)
19 квітня 2019 року позивачем вручено ОСОБА_3 та ОСОБА_2 письмову вимогу погасити боргу у розмірі 267 342,84 грн., а також надати оригінали правовстановлюючих документів на предмет іпотеки для здійснення позасудового стягнення на предмет іпотеки - переходу до Іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки (а.с.46).
26 квітня 2019 року ОСОБА_1 повідомив іпотекодавця ОСОБА_1 про набуття права вимоги за іпотечним договором і запропонував вжити заходи до погашення боргу та попередив про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі іпотечного застереження (а.с.49-50).
10 травня 2019 року боржник ОСОБА_2 письмово повідомив ОСОБА_1 про неможливість позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки з причини наявності обтяження за постановою ВДВС від 26.04.2011 (а.с.50).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що законом не передбачено визнання права власності на заставлене майно за рішенням суду. Позивачем не доведено, що вартість предмету іпотеки не перевищує розмір заборгованості боржника ОСОБА_2 заставодержателю ОСОБА_1 , а скасування арешту до моменту визначення суб'єктом оціночної діяльності ринкової вартості заставного майна може значно ускладнити виконання рішення суду про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 на користь АТ «КРИСТАЛБАНК».
З такими висновками колегія суддів погоджується, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства виходячи з наступного.
Статтею 18 ЦПК України визначено, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження, та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов'язки суб'єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.
Відповідно до п.6 ч.3 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.
Відповідно до статті 56 зазначеного Закону, арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.
Відповідно до частин 1-4 ст.59 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено підстави для зняття арешту з майна боржника. Згідно частини 5 вказаного Закону, у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Згідно п.2 ч.1 ст.51 Закону України «Про виконавче провадження», для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлено майно боржника може бути звернене у разі, якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.
Згідно статті 57 Закону України «Про виконавче провадження», визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторонами виконавчого провадження. У разі, якщо сторони виконавчого провадження, а також заставодержатель у 10-денний строк з дня винесення виконавцем постанови про арешт майна боржника не досягли згоди щодо вартості майна та письмово не повідомили виконавця про визначену ними вартість майна, виконавець самостійно визначає вартість майна боржника. У разі, якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання. Виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. Звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні є дійсним протягом шести місяців з дня його підписання суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно.
Разом з тим, визначення вартості предмета іпотеки у зазначеній позивачем сумі не відповідає вимогам та змісту п.2 ч.1 ст.51 та ч.ч.1-2 ст.57 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки сторони виконавчого провадження, зокрема, стягувач АТ «КРИСТАЛБАНК» та боржник ОСОБА_2 не досягли згоди щодо вартості належного боржнику нерухомого майна, яке також є предметом іпотеки. Оцінка вказаного нерухомого майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання, після винесення постанови про арешт майна боржника, не проведена.
За таких обставин колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції стосовно того, що скасування арешту до моменту визначення суб'єктом оціночної діяльності ринкової вартості заставленого майна, може значно ускладнити виконання рішення суду про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 на користь АТ «КИСТАЛБАНК».
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом не враховано його переважне право перед іншими кредиторами на задоволення своїх грошових вимог за рахунок іпотечного майна, що сторони іпотечного договору за взаємною згодою визначили вартість іпотечного майна у розмірі 250 000 грн., а отже відсутні підстави вважати, що така ціна не відповідає реальній вартості предмету спору, а також щодо порушення його конституційного права захищати свої права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами, є неспроможними.
Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Аналіз фактичних обставин справи свідчить про те, що дії позивача ОСОБА_1 і його батьків відповідачів ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , які визнали позов, спрямовані не на захист порушеного права позивача, а на унеможливлення виконання судового рішення про стягнення з іпотекодавця ОСОБА_2 на користь іншого кредитора - АТ «КРИСТАЛБАНК» боргу за кредитними договорами на суму понад 950 тисяч гривень.
Таких висновків апеляційний суд дійшов виходячи із того, що строк виконання грошового зобов'язання ОСОБА_3 перед ПАТ КБ «ПриватБанк» настав у лютому 2015 року. Право вимоги за кредитним і іпотечним договором ОСОБА_1 набув у січні 2015, проте з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки до своїх батьків, з якими проживає і зареєстрований в спірному будинку, звернувся лише у травні 2019 року, після вжиття виконавчою службою заходів до виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів на користь іншого кредитора. Відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 визнали позов, заяву про застосування строку позовної давності не подавали, хоча вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки заявлені з пропуском строку, встановленого ст.257 ЦК України. Узгоджена сторонами у 2007 році ціна предмету іпотеки вочевидь не відповідає ринковій вартості нерухомого майна за цінами на час розгляду справи, проте належних і допустимих доказів на підтвердження співмірності заявлених позовних вимог із вартістю спірного майна ні позивач, ні боржники ОСОБА_2 і ОСОБА_3 суду не надали.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд безпідставно відмовив у задоволенні позову про визнання за ОСОБА_1 права власності на предмет іпотеки є також безпідставними.
У статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку», сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.
При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.
Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Великою Палатою Верховного Суду у справі №916/5073/15 від 23.05.2018 (п.5.49) зроблено правовий висновок про те, що наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.
Відповідно до ст.ст.36,37 Закону України «Про іпотеку» передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.
При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 стосовно того, що продаж предмета іпотеки на прилюдних торгах не відповідає його інтересам, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, а свідчать лише про його незгоду з рішенням суду.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 №ЕТБ N 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Н. проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Також Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
З урахуванням наведеного, колегія дійшла висновку, що місцевий суд повно, всебічно та об'єктивно дослідив обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону.
Обставин, які б свідчили про наявність підстав для сумніву у правильності висновків суду першої інстанції, в апеляційній скарзі не наведено.
Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.
За таких обставин, колегія суддів уважає, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених у апеляційній скарзі, відсутні, а отже, слід відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року № 540-IX (далі - Закон № 540-IX).
За змістом підпункту 3 пункту 12 розділу XII «Прикінцевих положень» вказаного Закон № 540-IX під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, подання заяви про перегляд заочного рішення, повернення позовної заяви, пред'явлення зустрічного позову, заяви про скасування судового наказу, розгляду справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 січня 2020 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) процесуальні строки щодо касаційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину.
Повний текст постанови складено 25 червня 2020 року.
Головуючий: І.В. Кочеткова
Судді: Г.С.Подліянова
О.М. Кримська