вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"18" червня 2020 р. м.Київ Справа№ 910/16727/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Станіка С.Р.
суддів: Дикунської С.Я.
Тищенко О.В.
за участю секретаря судового засідання Цибульського Р.М.
за участю представників учасників справи згідно з протоколом судового засідання від 18.06.2020
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста"
на рішення Господарського суду міста Києва
від 13.03.2020 (повний текст складено 08.04.2020)
у справі №910/16727/19 (суддя Бойко Р.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія
"Інвестохіллс Веста"
до 1. Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо"
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Т.Е.К."
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача 1. Національного банку України
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача 2. Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
про визнання недійсними правочинів,
Короткий зміст позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста"
Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" (далі - "ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста", позивач, скаржник) звернулось до господарського суду міста Києва із позовом до Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" (далі - "Банк", відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Т.Е.К." (надалі - "Т.Е.К.", відповідач-2), в якому заявлено вимоги про:
1) визнання недійсним Договору застави майнових прав та відступлення прав вимоги №129/06-14-І від 17.06.2014, укладеного відповідачами;
2) визнання недійсною Додаткової угоди від 11.09.2014 про припинення Кредитного договору №129/08-13 від 28.08.2014, укладеного між відповідачами.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що при вчиненні зазначених правочинів порушено ст.ст. 3, 228, 234 Цивільного кодексу України, ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", ст.ст. 48, 73 Закону України "Про банки та банківську діяльність", ст.ст. 24, 27 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяження", що не відповідає встановленим ст. 203 Цивільного кодексу України вимогам, а тому існують правові підстави для визнання їх недійсними в силу приписів ст. 215 Цивільного кодексу України.
Також, позивач додатково посилався на те, що про наявність Договору застави майнових прав та відступлення прав вимоги №129/06-14-І від 17.06.2014 позивачу стало відомо лише в момент підписання акту приймання-передачі прав вимоги до договору №14 про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги та майнових прав від 22.10.2019.
Короткий зміст позиції по суті спору Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо"
Відповідач -1 посилався на те, що погашення спірної заборгованості за Кредитним договором №129/08-13 від 28.08.2014 відбувалося за рахунок депозитних коштів шляхом перерахування коштів в межах Банку, без залучення реальних коштів на оплату договору, що свідчить про порушення приписів п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Крім того, відповідач-1 стосовно заявленого строку позовної давності, вказував на те, що відповідний строк почався від дня, коли ПАТ "Банк Камбіо" довідався про порушення свого права (виявив ознаки нікчемності проведення операцій з перерахування коштів в рахунок погашення кредиту за Кредитним договором №129/08-13 від 28.08.2013), а з укладенням між ПАТ "Банк Камбіо" та ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" договору відступлення права вимоги до боржника відповідне право на звернення до суду з позовною заявою про визнання недійсними правочинів перейшло до ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" в межах відповідних строків.
Короткий зміст позиції по суті спору Товариства з обмеженою відповідальністю "Т.Е.К."
Відповідач-2 проти позовних вимог заперечував, посилаючись на те, що позивачем було пропущено строк позовної давності на звернення з відповідними вимогами до суду, а тому просив суд застосувати наслідки його пропуску, обумовлені ч. 4 ст. 268 Цивільного кодексу України. Крім того, відповідач-2 посилався також додатково на те, що постанова Правління Національного банку України №510/БТ від 19.08.2014 не є нормативно-правовим актом, а є виключно актом індивідуальної дії, що стосувався ПАТ "Банк Камбіо" і не був доведений до відома ТОВ "Т.Е.К.", а тому порушення його вимог може бути наслідком притягнення до відповідальності службових осіб Банку, однак не підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними.
Короткий зміст позиції по суті спору Національного банку України
Національний банк України посилався на те, що після 20.08.2014 Банк проводив безготівкове перерахування коштів з рахунку юридичної особи - заставодавця (кредитора банку) на рахунок погашення простроченої заборгованості за кредитними договорами, а тому приймаючи безготівкове погашення кредитних зобов'язань Банк порушив приписи, встановлені постановою Правління Національного банку України №510/БТ від 19.08.2014 для ПАТ "Банк Камбіо", а тому такі операції є нікчемними, оскільки вони є виключно коригуванням структури банківського балансу шляхом зміни обліку грошових зобов'язань, тобто високоліквідних коштів банк не отримав, що не може свідчити про належне виконання зобов'язань в розумінні ст.ст. 526, 599 Цивільного кодексу України. Також, вказував на те, що у ПАТ "Банк Камбіо" про проведенні правочинів (транзакцій) з перерахування коштів були відсутні належні повноваження для здійснення таких операцій, оскільки цивільна дієздатність була обмежена приписами постанови Правління Національного банку України №510/БТ від 19.08.2014.
Короткий зміст позиції по суті спору Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб наголошував на тому, що майнові вимоги за Кредитним договором №129/08-13 від 28.08.2014 та договорами забезпечення було передано в заставу Національному банку України, який не надавав згоди на укладення Договору застави майнових прав та відступлення прав вимоги №129/06-14-І від 17.06.2014 та додаткової угоди від 11.09.2014 про припинення Кредитного договору №129/08-13 від 28.08.2014; в результаті здійснення операцій від 10.09.2014 та 11.09.2014 щодо погашення кредитної заборгованості за рахунок депозиту не відбулось реального надходження коштів на рахунок Банку, а відбулось коригування структури банківського балансу шляхом зміни обліку грошових зобов'язань, в той час як в силу обмежень, що передбачені постановою Правління Національного банку України №510/БТ від 09.07.2014, такі платежі не могли бути зараховані через обмеження використовувати для розрахунків у національній валюті прямі кореспондентські рахунки
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення
Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.03.2020 у справі №910/16727/19 у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" до Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Т.Е.К." про визнання недійсними правочинів - відмовлено повністю.
Рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову мотивовано тим, що позивачем не доведено, а судом, на підставі зібраних в матеріалах справи доказів, не встановлено існування обставин невідповідності Договору застави та Додаткової угоди приписам чинного на момент їх укладення законодавства України, а відтак і правових підстав для визнання їх недійсними з викладених в позові підстав, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач (ТОВ "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста") звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 13.03.2020 у справі №910/16727/19 повністю та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" в повному обсязі.
Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при ухваленні оскаржуваного рішення порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, рішення суду першої інстанції ухвалено при неповному дослідженні доказів та з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, а зроблені судом висновки не відповідають обставинам справи.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що, судом першої інстанції під час розгляду справи допущено неправильне застосування норма матеріального права та безпідставно не було враховано тих обставин, що:
- умовою договірного списання Банком коштів з рахунків ТОВ «Т.Е.К» є саме порушення строків платежу внаслідок невиконання позичальником своїх зобов'язань за умовами кредитного договору, однак, умови п.п. 2.7 та 2.8 Кредитного договору, дотримані не були, а тому спірне припинення Кредитних правовідносин відбувалося внаслідок настання строку погашення зобов'язання за Договором застави майнових прав та відступлення прав вимоги від 17.06.2014 № 129/06-14-І за рахунок грошових коштів, право вимоги за якими належало ПАТ «Банк «Камбіо», отже, задоволення останнім своїх вимог було здійснено не за наведеними пунктами Кредитного договору, а за рахунок заставного майна за умовами договору застави майнових прав та відступлення права вимоги;
- ПАТ «Банк «Камбіо» не отримував письмової згоди НБУ на внесення змін до Кредитного договору від 28.08.2013 № 129/08-13 та укладення спірного Договору застави майнових прав, що є зміною предмета забезпечення, що є порушенням ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу України, і відповідно, є підставою для недійсності правочинів згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України;
- постанова Правління НБУ від 19.08.2014 № 510/БТ є нормативно - правовим актом, який є обов'язковим для виконання, а також для іншого кола осіб, а невиконання такого акту - є об'єктивно протиправною дією;
- оспорювані правочини мають ознаки нікчемності, встановлені п. 1, 2, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;
Крім того, скаржник посилався на те, що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, зокрема ст. 237 Господарського процесуального кодексу України, оскільки суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, надавши оцінку правомірності/неправомірності здійснення погашення кредитної заборгованості, визначення правового статусу кредитних правовідносин між ПАТ «Банк «Камбіо» та ТОВ «Т.Е.К.», що не є предметом спору та не визначено вимогами позовної заяви, що підлягає розгляду в даній справі. Крім того, на думку скаржника, судом першої інстанції не враховано наявність спору у справі № 910/12429/19, що розглядається судом першої інстанції.
Короткий зміст заперечень Товариства з обмеженою відповідальністю "Т.Е.К." проти доводів апеляційної скарги
03.06.2020 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду від відповідача-2 засобами поштового зв'язку (відправлення здано на установу пошти 02.06.2020) у строк, встановлений судом (протягом 10 днів з дня отримання ухвали про відкриття апеляційного провадження), надійшов відзив на апеляційну скаргу разом з доказами його надсилання іншим учасникам спору, і вказаний відзив прийнято судом апеляційної інстанції до розгляду згідно з ст. 263 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідач-2 у відзиві на апеляційну скаргу вказував на те, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим підстави для його скасування - відсутні.
Зокрема, відповідач-2 посилався на те, що позивачем пропущено строк позовної давності щодо звернення з відповідними вимогами, і вказаний строк розпочався з дня вчинення оспорюваних правочинів, а з відповідним позовом позивач звернувся у листопаді 2019 року, тобто із спливом трирічного строку.
Крім того, відповідач-2 посилався на те, що (1) постанова Правління Національного банку України №510/БТ від 19.08.2014 не є нормативно-правовим актом, а є виключно актом індивідуальної дії, що стосувався ПАТ "Банк Камбіо" і не був доведений до відома ТОВ "Т.Е.К.", а тому порушення його вимог може бути наслідком притягнення до відповідальності службових осіб Банку, однак не підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними; (2) ПАТ «Банк «Камбіо» не звертався ні до суду, ні до третейського суду, ні до відповідного нотаріуса з заявою про звернення стягнення на предмет застави на підставі Договору застави майнових прав та відступлення прав вимоги від 17.06.2014; (3) відповідачем-2 здійснення погашення заборгованості за Кредитним договором власними коштами; (4) жодних порушень норм процесуального права, зокрема ст. 237 ГПК України, допущено судом першої інстанції не було.
Також, до матеріалів відзиву, відповідачем-2 долучено документи, які на його думку, підлягають врахуванню при вирішенні відповідного спору та які він просив долучити до матеріалів справи в якості додаткових доказів.
Крім того, у відзиві на апеляційну скаргу відповідачем-2 заявлено клопотання про зобов'язання ПАТ «Банк «Камбіо» надати оригінал Акту Комісії з перевірки правочинів (договорів) на предмет нікчемності від 18.07.2018 з перевірки правочинів (договорів) за період з 05.12.2013 по 05.12.2014 з Додатком № 1.
Заперечення Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" на відзив на апеляційну скаргу
11.06.2020 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду від скаржника надійшли заперечення на відзиві відповідача-2, який прийнято судом апеляційної інстанції до розгляду,і в якому скаржник посилався на те, що він заперечує проти застосування строку позовної давності, заявленої до застосування відповідачем-2, і вказував про відсутність пропуску такого з огляду на те, що про порушення своїх прав скаржник дізнався 22.10.2019, тобто в момент укладення Договору про відступлення прав вимоги № 14 за кредитним договором.
Також, скаржник зокрема, посилався на наявність спору у справі № 910/12429/19, що розглядається судом першої інстанції, предметом якого є припинення кредитних правовідносин за кредитним договором № 129/08-13 від 28.08.2013, відновлення становища шляхом зобов'язання виключити з бухобліку та припинити виконання дій щодо застосування наслідків нікчемності правочинів. що підлягає врахуванню при вирішенні відповідного спору.
Крім того, судом першої інстанції, на переконання скаржника, не було надано належної оцінки обставинам погашення заборгованості за Кредитним договором за рахунок депозитних коштів відповідача-2, як кредитора банку за договором строкового банківського вкладу, що є порушенням п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Крім того, скаржник заперечував проти приєднання до матеріалів справи доказів, наданих відповідачем-2 разом з відзивом на апеляційну каргу з посиланням на приписи ч. 3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.05.2020, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" передано на розгляд колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя (суддя - доповідач) Станік С.Р., судді Тищенко О.В., Дикунська С.Я.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.05.2020 поновлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" пропущений процесуальний строк на подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 13.03.2020 у справі №910/16727/19, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" на рішення Господарського суду міста Києва від 13.03.2020 у справі №910/16727/19, призначено справу до розгляду на 18.06.2020, зупинено дію оскаржуваного рішення, надано учасникам спору строк на подання документів по справі.
Позиції учасників справи та явка представників сторін у судове засідання
В судове засідання 18.06.2020 з'явився представник відповідача-2.
Скаржник, відповідач-1 та треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Національний банк України на Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, в судове засідання 18.06.2020 представників не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином за адресами свого місцезнаходження (ухвала Північного апеляційного господарського суду від 25.05.2020 отримана скаржником згідно поштового повідомлення про вручення 0408030695665, відповідачем-1 згідно поштового повідомлення про вручення - 0405346157070, Національним банком України - згідно поштового повідомлення про вручення - 0160138153450, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб - згідно поштового повідомлення про вручення - 0405346160560).
Проте, скаржником засобами електронного зв'язку через канцелярію Північного апеляційного господарського суду заявлено клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливістю представника бути присутнім в даному судовому засіданні.
Ч.12 ст.270 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши думку присутнього представника відповідача-2 щодо заявленого клопотання, враховуючи те, що матеріали справи містять достатні обсяг документів, які є необхідними для розгляду справи, а також містять і письмові позиції учасників справи щодо спірних правовідносин, учасники справи про розгляд справи повідомлені належним чином, явка учасників спору в судове засідання обов'язковою не визнавалась, дійшов висновку, що неявка представників позивача, відповідача-1, третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Національний банк України на Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, в судове засідання - не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги та справи, у зв'язку з чим підстави для відкладення розгляду справи - відсутні, і заявлене клопотання судом апеляційної інстанції відхиляється як безпідставне та необґрунтоване.
Представник відповідача-2 в судовому засіданні 18.06.2020 надав пояснення по суті поданої апеляційної скарги та підтримав подані ним письмові пояснення по суті спору, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін як таке, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Крім того, підтримав заявлене у відзиві на апеляційну скаргу, клопотання про витребування додаткових доказів.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Матеріалами справи підтверджується, що 28.08.2013 між Банком та ТОВ "Т.Е.К." (позичальник) було укладено кредитний договір №129/08-13, до якого в подальшому сторонами було внесено зміни згідно договорів про внесення змін до кредитного договору №129/08-13 від 28.08.2013 б/н від 30.08.2013, №2 від 30.04.2014 та №3 від 17.06.2014 (надалі разом - "Кредитний договір"), відповідно до умов якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 30 000 000,00 грн., а позичальник зобов'язався повернути кредит у встановлені договором строки (30.12.2015) та сплатити проценти за користування кредитом у визначеному розмірі (22% річних з 28.08.2013 по 30.04.2014; 18% річних з 01.05.2014 по 30.12.2015).
З метою забезпечення виконання позичальником умов Кредитного договору було укладено наступні договори забезпечення:
- 28.08.2013 між Банком (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Білоконь С.І. за реєстровим №1337, предметом іпотеки за яким виступили земельна ділянка площею 1,3011 га, кадастровий номер 3210945600:01:074:0118, та земельна ділянка площею 0,6445 га, кадастровий номер 3210945600:01:074:0092, розташовані за адресою: Київська область, смт. Ворзель;
- 28.08.2013 між Банком (іпотекодержатель) та ОСОБА_2 (іпотекодавець) укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Білоконь С.І. за реєстровим №1335, предметом іпотеки за яким виступили земельна ділянка площею 3,4471 га, кадастровий номер 3210945600:01:074:0094, та земельна ділянка площею 2,7708 га, кадастровий номер 3210945600:01:074:0116, розташовані за адресою: Київська область, смт. Ворзель;
- 28.08.2013 між Банком (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Білоконь С.І. за реєстровим №1336, предметом іпотеки за яким виступили земельні ділянки: площею 2,4797 га, кадастровий номер 3210945600:01:074:0119; площею 1,6977 га, кадастровий номер 3210945600:01:074:0117; площею 1064 га, кадастровий номер 3210945600:01:074:0090; площею 0,8028 га, кадастровий номер 3210945600:01:074:0093, розташовані за адресою: Київська область, смт. Ворзель;
- 17.06.2014 між Банком (заставодержатель) та ТОВ "Т.Е.К." (заставодавець) було укладено договір застави майнових прав та відступлення прав вимоги №129/06-14-1 (надалі - "Договір застави"), згідно якого заставодавець в забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором передав у заставу належні йому майнові права - право вимоги грошових коштів за договором строкового банківського вкладу №23/08-13 від 30.08.2013 в сумі 30 000 000,00 грн.
30.08.2013 між Банком та ТОВ "Т.Е.К." (вкладник) було укладено договір №23/08-13 строкового банківського вкладу, у відповідності до якого Банк відкрив вкладнику вкладний рахунок № НОМЕР_1 в гривні для зарахування на нього коштів вкладника у розмірі 30 000 000,00 грн. на строк з 30.08.2013 по 30.12.2015.
21.11.2013 між Національним банком України (кредитор) та Банком (позичальник) було укладено Генеральний кредитний договір про надання стабілізаційного кредиту №04, у відповідності до якого погоджено, що кредитор надає позичальнику стабілізаційний кредит для підтримки ліквідності шляхом відкриття невідновлювальної кредитної лінії у сумі 200 000 000,00 грн. на строк з 21.11.2013 до 17.11.2015, який надається траншами шляхом оформлення кредитних договорів.
11.12.2013 між Національним банком України (кредитор) та Банком (позичальник) було укладено кредитний договір №04/4 (в рамках Генерального кредитного договору від 21.11.2013 №04), у відповідності до якого кредитор надав позичальнику стабілізаційний кредит для підтримки ліквідності в межах відкритої невідновлювальної кредитної лінії за Генеральним кредитним договором про надання стабілізаційного кредиту від 21.11.2013 №04 у сумі 39 250 000,00 грн. на строк з 11.12.2013 до 17.11.2015 (включно).
В забезпечення виконання Банком взятих на себе зобов'язань перед Національним банком України за Генеральним кредитним договором про надання стабілізаційного кредиту №04 від 21.11.2013 та укладених в його рамках кредитних договорів, між останнім було укладено Договір застави майнових прав №04/ЗМП-8 від 11.12.2013, за змістом якого Банком було надано Національному банку України в заставу майнові права за Кредитним договором та укладеними в якості забезпечення виконання його умов договорами забезпечення.
19.08.2014 Правлінням Національного банку України прийнято постанову №510/БТ "Про встановлення особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" шляхом призначення куратора", відповідно до якої постановлено:
- призначити з 19.08.2014 до 14.02.2015 куратором Банку службовця Національного банку України Кононенка Дмитра Георгійовича, на період тимчасової відсутності якого уповноважити на виконання його функцій службовця Національного банку України Бузілову Інну Миколаївну;
- кураторові Банку надати право керуватися у своїй діяльності повноваженнями, визначеними в пункті 4.9 глави 4 розділу І Положення №346;
- заборонити Банку використовувати для розрахунків у національній валюті прямі кореспондентські рахунки;
- зобов'язати Банк здійснювати розрахунки в національній валюті виключно через кореспондентський рахунок, відкритий у Національному банку України (крім операцій за розрахунками з міжнародними платіжними системами згідно з укладеними договорами та за правочинами щодо цінних паперів за кореспондентським рахунком у ПАТ "Розрахунковий Центр"). У зв'язку з цим перерахувати кошти в національній валюті з кореспондентських рахунків Банку, відкритих у банках-кореспондентах, на кореспондентський рахунок, відкритий у Національному банку України.
10.09.2014 Банком було проведено перерахування коштів у розмірі 30 000 000,00 грн. з рахунку ТОВ "Т.Е.К." № НОМЕР_2 на рахунок № НОМЕР_3 з призначенням платежу: "Повернення суми кредиту зг.кредитного договору №129/08-13 від 28.08.2013 р. Без ПДВ.", що підтверджується платіжним дорученням №291 від 10.09.2014.
11.09.2014 Банком було проведено перерахування коштів у розмірі 236 712,33 грн. з рахунку ТОВ "Т.Е.К." № НОМЕР_2 на рахунок № НОМЕР_4 з призначенням платежу: "Сплата заборгованості по відсоткам за користування кредитом в період з 26.08.14 по 10.09.14 зг.кредитного договору №129/08-13 від 28.08.2013 р. Без ПДВ.", що підтверджується платіжним дорученням №299 від 11.09.2014.
11.09.2014 Банком видано довідку №591 про те, що станом на 11.09.2014 заборгованість за Кредитним договором погашена в повному обсязі.
11.09.2014 між Банком та ТОВ "Т.Е.К." було укладено: додаткову угоду про припинення договору застави майнових прав та відступлення прав вимоги №129/06-14-1 від 17.06.2014, згідно якої дійшли згоди припинити Договір застави; додаткову угоду про припинення договору строкового банківського вкладу №23/08-13 від 30.08.2013, згідно якої дійшли згоди припинити відповідний договір.
11.09.2014 між Банком та ТОВ "Т.Е.К." було укладено додаткову угоду про припинення кредитного договору №129/08-13 від 28.08.2013 (надалі - "Додаткова угода"), згідно якої, керуючись ст. 606 Цивільного кодексу України, дійшли згоди припинити Кредитний договір.
Постановою Правління Національного банку України від 04.12.2014 №782 в ПАТ "Банк Камбіо" запроваджено тимчасову адміністрацію, а постановою від 27.02.2015 - розпочато з 02.03.2015 процедуру ліквідації банку.
27.09.2018 листом за №22/1830 уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Банку було направлено на адресу ТОВ "Т.Е.К." повідомлення про нікчемність правочину та застосування наслідків нікчемності, згідно якого вказано на те, що наказом уповноваженої особи №109 від 18.07.2018 було затверджено акт комісії з перевірки правочинів (договорів) на предмет нікчемності від 18.07.2018, яким виявлено ознаки нікчемності, передбачені в п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", в: правочинах щодо відступлення/розірвання/припинення іпотечних договорів від 28.08.2013, посвідчених приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Білоконь С.І. за реєстровими №№1335, 1336, 1337; операції, проведеній 11.09.2014, щодо перерахування ТОВ "Т.Е.К." грошових коштів в розмірі 30 000 000,00 грн. з рахунку № НОМЕР_5 на рахунок № НОМЕР_6 з наступним призначенням: "Повернення суми кредиту зг.кредитного договору №129/08-13 від 28.08.2013р. Без ПДВ.".
22.10.2019 між Банком та ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" було укладено договір №14 про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги та майнових прав, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М.А. за реєстровим №817, в рамках якого, за результатами відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом електронного аукціону №UA-EA-2019-07-19-000174-b від 09.08.2019, Банк відступив на користь ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" в т.ч. права вимоги до ТОВ "Т.Е.К.", що випливають з Кредитного договору та укладених в забезпечення його виконання договорів, про що між сторонами було складено та підписано акт приймання-передачі прав вимоги та акт приймання-передачі документації від 22.10.2019.
Спір у справі заявлено позивачем з підстав оспорювання презумпції законності Договору застави та Додаткової угоди, оскільки позивач вважає, що при вчиненні зазначених правочинів порушено ст.ст. 3, 228, 234 Цивільного кодексу України, ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", ст.ст. 48, 73 Закону України "Про банки та банківську діяльність", ст.ст. 24, 27 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяження", що не відповідає встановленим ст. 203 Цивільного кодексу України вимогам, а тому існують правові підстави для визнання їх недійсними в силу приписів ст. 215 Цивільного кодексу України.
Зокрема, позивач посилався в обгрунтування позовних вимог на те, що:
- їх було вчинено з порушенням обмежень, встановлених договором застави майнових прав №04/3МП-8 від 11.12.2013, укладеним з Національним банком України, оскільки не було отримано у останнього попереднього дозволу на вчинення Договору застави та проведення операцій із погашення заборгованості за Кредитним договором;
- операції з проведення коштів в рахунок погашення кредиту за Кредитним договором було здійснено з порушенням дії постанови Правління Національного банку України від 19.08.2014 №510/БТ "Про встановлення особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" шляхом призначення куратора", оскільки їх було здійснено не через кореспондентський рахунок банку, відкритий в Національному банку України.
Також, підставою звернення з даним позовом до суду, є незгода позивача з припиненням правовідносин між відповідачами за Кредитним договором шляхом проведення Банком платіжних доручень ТОВ "Т.Е.К." про перерахування коштів з його рахунку, відкритому в Банку, на рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором перед Банком, без використання кореспондентського рахунку Банку, відкритого в Національному банку України, що на думку позивача, відповідача-1 та третіх осіб, не зумовило реального надходження коштів на рахунок Банку, а підставою цього слугував Договір застави, а способом захисту своїх порушених прав позивачем обрано спосіб визнання недійсним оспорюваних правочинів.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
Згідно із ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Північний апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені положеннями ст. 203 Цивільного кодексу України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
В той же час, недодержання особою при вчиненні правочину наведених вимог в силу приписів ст. 215 Цивільного кодексу України є правовою підставою для визнання його недійсним в судовому порядку.
Суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні матеріали справи, погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що по-перше, у даному випадку не мало місце звернення стягнення Банком на предмет застави за Договором застави (грошові кошти ТОВ "Т.Е.К.") в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором, адже спірне погашення заборгованості за Кредитним договором було здійснено за волевиявленням ТОВ "Т.Е.К." щодо перерахування власних коштів з рахунку, відкритого в Банку, згідно поданих ним платіжних доручень №291 від 10.09.2014 та №297 від 11.09.2014, а тому посилання скаржника на те, що припинення правовідносин за Кредитним договором було наслідком звернення стягнення Банком на предмет застави за Договором застави - не відповідає дійсним обставинам в контексті спірних правовідносин.
При цьому, згідно платіжних доручень №291 від 10.09.2014 та №297 від 11.09.2014, перерахування коштів ТОВ "Т.Е.К." в рахунок виконання його зобов'язань за Кредитним договором здійснювалося з відкритого в Банку поточного рахунку вказаної особи №26006800100033.
Одночасно з цим, в положеннях п. 2.7 Кредитного договору сторонами було викладено зміст доручення, за яким ТОВ "Т.Е.К." на підставі ст. 26 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" доручило Банку самостійно здійснювати списання грошових коштів на відповідні позичкові рахунки, відкриті позичальнику відповідно до умов даного договору (договірне списання), для сплати заборгованості по процентах та кредиту при настанні строку платежу та простроченої заборгованості по сплаті процентів та кредиту, для сплати суми комісійної винагороди, неустойки (штрафу, пені) та інших платежів, передбачених цим договором, з його поточного рахунку № НОМЕР_5 в національній валюті в ПАТ "Банк Камбіо".
Згідно п. 2.8 Кредитного договору, у разі відсутності або недостатності у позичальника коштів в валюті кредиту для його повернення, сплати процентів, комісій та інших платежів, передбачених цим договором, позичальник, надає кредитору право списання коштів в інших валютах з будь-яких рахунків позичальника, відкритих в ПАТ "Банк Камбіо", на розсуд кредитора, а також доручає кредитору здійснити купівлю/продаж/обмін списаних коштів з метою отримання необхідної валюти, у т.ч. на міжбанківському валютному ринку України, (списання здійснюється кредитором в розмірі, еквівалентному сумі зобов'язань позичальника за цим договором з врахуванням витрат, пов'язаних з купівлею/продажем/обміном іноземної валюти) та направити кошти на виконання грошових зобов'язань позичальника за цим договором або на поточний рахунок позичальника.
З урахуванням наведенного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що укладення Договору застави жодним чином не змінило існуючих з укладенням Кредитного договору правовідносин сторін, адже не в залежності від існування Договору застави Банк мав право згідно умов Кредитного договору здійснити договірне списання коштів з будь-якого рахунку ТОВ "Т.Е.К.", відкритого в ПАТ "Банк Камбіо" задля погашення простроченої заборгованості.
Відтак, посилання скаржника на те, що укладення Договору застави суперечить приписам ст. 48 Закону України "Про банки і банківську діяльність", оскільки підпадає під визначені п. 3.3 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.08.2020 №346, ознаки ризикової діяльності банку, - є безпідставними, та відхиляються з огляду на встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції обставини спірних кредитних правовідносин, що виникли за Кредитним договором, оскільки як вірно встановив суд першої інстанції, додаткове забезпечення виконання кредитного зобов'язання шляхом надання в заставу майнових прав на грошові кошти позичальника, право на списання яких і так існувало в Банку на підставі умов Кредитного договору, не може вказувати на створення будь-яких негативних фінансових ризиків для Банку з вчиненням такого правочину.
По-друге, статтею 17 Закону України "Про заставу" встановлено, що заставодавець зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не передбачено законом чи договором. Заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ст. 586 Цивільного кодексу України, заставодавець має право користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави. Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодавець має право заповідати заставлене майно. Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним. Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов'язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.
Згідно з п. 2.3.8 Генерального кредитного договору про надання стабілізаційного кредиту №04 від 21.11.2013 встановлено, що у разі зменшення вартості забезпечення за стабілізаційним кредитом повернути частину заборгованості пропорційно розміру зменшення вартості забезпечення або протягом 10 робочих днів поповнити чи замінити його забезпеченням, визначеним у положенні №327, у розмірі, достатньому для задоволення вимог за генеральним кредитним договором та окремими кредитними договорами з урахуванням коригуючи коефіцієнтів.
Аналогічні положення містяться також у п. 2.3.7 Кредитного договору №04/4 (в рамках Генерального кредитного договору від 21.11.2013 №04) від 11.12.2013.
Відповідно до п. 2.1.1 Договору застави майнових прав №04/ЗМП-8 від 11.12.2013, до повного виконання умов кредитного договору (Генерального кредитного договору про надання стабілізаційного кредиту №04 від 21.11.2013) Банк не має права без відома та попередньої письмової згоди заставодержателя, відчужувати предмет застави.
Відповідно до п. 3.3 Договору застави майнових прав №04/ЗМП-8 від 11.12.2013, Банк має право володіти майновими правами протягом строку дії цього договору.
За змістом п. 3.4 Договору застави майнових прав №04/ЗМП-8 від 11.12.2013, Банк зобов'язаний: уразі втрати майнових прав з будь-якої причини, у тому числі у разі списання Банком заборгованості боржника за Кредитним договором як безнадійної, протягом 24 годин письмо повідомити про це заставодержателя і протягом десяти робочих днів замінити його іншим рівноцінним майном (коштами) (п.п. 3.4.1); не відчужувати майнові права в будь-який спосіб та не обтяжувати їх зобов'язаннями на користь третіх осіб без отримання попередньої письмової згоди заставодержателя (п.п. 3.4.2); інформувати заставодержателя до п'ятнадцятого числа кожного місяця про виконання боржником умов Кредитного договору та щоквартально - про стан забезпечення за Кредитним договором (п.п. 3.4.4); не вносити надалі змін до Кредитного договору та умов забезпечення (забезпечувальних договорів), без отримання попередньої письмової згоди заставодержателя (п.п. 3.4.5); у разі дострокового погашення кредиту/процентів за Кредитним договором наступного робочого дня з дати нарахування грошових коштів від боржника забезпечити погашення кредиту перед Національним банком України у відповідній сумі або, за погодженням останнім, замінити предмет застави іншим майном, у розмірі, достатньому для задоволення вимог за Кредитним договором (п.п. 3.4.6).
З урахуванням викладених положень Договору застави майнових прав №04/ЗМП-8 від 11.12.2013 вбачається, що на момент укладення оскаржуваних договорів ні чинне законодавство України (в т.ч. приписи Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 13.07.2010 №327), ні умови укладених між Банком та Національним банком України Генерального кредитного договору про надання стабілізаційного кредиту №04 від 21.11.2013 та Договору застави майнових прав №04/ЗМП-8 від 11.12.2013, - не передбачали необхідності отримання згоди останнього на надання ТОВ "Т.Е.К." додаткового забезпечення виконання зобов'язань перед Банком за Кредитним договором (укладення Договору застави).
Також, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що не містять відповідні приписи і будь-якого обов'язку попереднього погодження Банком з Національним банком України наміру позичальника (ТОВ "Т.Е.К.") здійснити дострокове погашення заборгованості за Кредитним договором, як і прийняття такого погашення шляхом проведення відповідних платіжних доручень (перерахування коштів з поточного рахунку ТОВ "Т.Е.К." на рахунок, призначений для погашення кредитної заборгованості.
Крім того, суд апеляційної інстанції наголошує, що припинення кредитних правовідносин за Кредитним договором було наслідком погашення в повній мірі позичальником суми кредиту та нарахованих на момент такого погашення процентів за користування ним, а тому укладення Додаткової угоди для підтвердження даного факту не вимагалося, адже таке припинення відбулося в силу закону (приписів ст.ст. 526, 531, 599 Цивільного кодексу України).
Таким чином, не в залежності від вчинення Додаткової угоди правовідносини сторін за Кредитним договором були припинені за наслідками добровільного дострокового повернення ТОВ "Т.Е.К." кредитних коштів та сплати нарахованих за користування ними процентів на користь Банку, що підтверджується платіжними дорученнями №291 від 10.09.2014 та №297 від 11.09.2014, згода Національного банку України для чого не передбачається.
З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що правові підстави для визнання Договору застави та Додаткової угоди недійсними, з огляду на те, що останні було укладено за відсутності попередньої згоди Національного банку України, як заставодержателя майнових прав за Кредитним договором, - відсутні, адже позивачем не доведено належними, допустимими та достовірними доказами в розумінні вимог ст. ст. 76-78 Господарського процесуального кодексу України, а судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду справи не встановлено порушення норм матеріального права за як в момент укладення оспорюваних правочинів,так і за наслідками вчинення таких дій.
Також, суд апеляційної інстанції вважає обгрунтованими та правомірними висновки суду першої інстанції про те, що правом на оскарження дій відносно предмету застави з підстав порушення умов застави, належить саме заставодержателю відповідних прав, а не будь-якій зацікавленій особі, а той час, як матеріали справи станом як на момент розгляду справи судом першої інстанції, так і станом на момент апеляційного розгляду справи, не містять доказів в розумінні ст. ст. 76-78 Господарського процесуального кодексу України, переходу до позивача прав заставодержателя на предмет застави за Договором застави майнових прав №04/ЗМП-8 від 11.12.2013.
Також, суд апеляційної інстанції вважає обгрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що факт порушення Банком обов'язку з перерахування отриманих в якості погашення заборгованості за Кредитним договором коштів від позичальника на користь Національного банку України чи передання іншого майна в заставу (в заміну припинених правовідносин за Кредитним договором), у відповідності до умов надання стабілізаційного кредиту, не може свідчити про незаконність відповідного погашення позичальником своїх зобов'язання перед Банком, а тим більше, створювати для нього негативні наслідки у вигляді спростування таких дій виключно з підстав неналежності виконання Банком своїх зобов'язань перед Національним банком України.
Стосовно посилань скаржника щодо незаконності припинення правовідносин відповідачів за Кредитним договором шляхом проведення Банком платіжних доручень ТОВ "Т.Е.К." про перерахування коштів з його рахунку, відкритому в Банку, на рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором перед Банком, без використання кореспондентського рахунку Банку, відкритого в Національному банку України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необгрунтованість доводів у наведеній частині з огляду на нижченаведене.
Згідно з приписами ст. 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції, чинній на момент проведення спірних транзакцій), у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать, зокрема: письмове застереження; зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі; встановлення для банку підвищених економічних нормативів; підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами; обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій; заборона надавати бланкові кредити; віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного; відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.
Відповідно до п.п. 4.4, 4.5 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.08.2012 №346 (в редакції, чинній на момент проведення спірних транзакцій), Національний банк має право встановити особливий режим контролю за діяльністю банку й усуненням ним допущених порушень, який передбачає обмеження щодо діяльності банку шляхом призначення куратора банку. Рішення про обмеження діяльності банку шляхом призначення куратора банку, строк його повноважень, відміну/дострокову відміну призначення куратора банку приймає Правління Національного банку.
П. 4.7 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.08.2012 №346 (в редакції, чинній на момент проведення спірних транзакцій) визначено, що Національний банк має право встановити такі особливі вимоги до розрахунків банку, у якому призначено куратора: заборонити використання для розрахунків прямих кореспондентських рахунків; перевести банк на модель обслуговування консолідованого кореспондентського рахунку в СЕП, яка дає банку змогу здійснювати початкові платежі від імені відокремлених підрозділів або через внутрішньобанківську міжфілійну платіжну систему; установити порядок здійснення банком та його відокремленими підрозділами початкових платежів з урахуванням наявності коштів на кореспондентському рахунку банку та змісту платежів.
Згідно з п. 1 Інструкції про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 16.08.2006 №320, кореспондентський рахунок - рахунок, що відкривається одним банком іншому банку філії іноземного банку для здійснення міжбанківського переказу коштів.
Таким чином, наведені приписи Інструкції про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 16.08.2006 №320, та Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.08.2012 №346 (в редакції, чинній на момент проведення спірних транзакцій) встановлюють, що обумовлений рахунок може відкрити лише банківська установа і кошти на такий рахунок може вносити лише банківська установа, в той час, як юридична або фізична особа не можуть напряму зараховувати кошти на кореспондентський рахунок.
Крім того, Інструкція про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 16.08.2006 №320, дає визначення консолідованому кореспондентському рахунку, а саме, консолідований кореспондентський рахунок - це кореспондентський рахунок, що відкритий у Національному банку України для роботи у системі електронних платежів за відповідною моделлю обслуговування. Модель обслуговування консолідованого кореспондентського рахунку в системі електронних платежів (СЕП) - сукупність механізмів і правил роботи СЕП, банку та його філій, згідно з якими виконується міжбанківський переказ через консолідований кореспондентський рахунок.
Отже, враховуючи наведені норми, застосовуючи дані визначення термінів кореспондентський рахунок та консолідований кореспондентський рахунок в розрізі встановлених постановою Правління Національного банку України від 19.08.2014 №510/БТ обмежень в діяльності Банку, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суд першої інстанції про те, що відповідні обмеження мали на меті заборону Банку здійснювати міжбанківські перекази через прямі кореспондентські рахунки, відкриті в інших банках, та зобов'язання останнього здійснювати міжбанківські розрахунки виключно через кореспондентський рахунок Банку, відкритий в Національному банку України.
Тобто, встановлені постановою Правління Національного банку України від 19.08.2014 №510/БТ обмеження розповсюджувалась виключно на транзакції Банку при здійсненні ним міжбанківських переказів в національній валюті.
Проте, погашення ТОВ "Т.Е.К." заборгованості за Кредитним договором здійснювалося шляхом перерахування коштів з поточного рахунку такої особи, відкритого в ПАТ "Банк Камбіо", на визначений в Кредитному договору рахунок, що також відкритий в ПАТ "Банк Камбіо", тобто, шляхом проведення внутрішньобанківської транзакції, а тому погашення кредиту за Кредитним договором було проведено в межах одного і того самого банку, що не потребує використання кореспондентського рахунку, адже останній використовується лише у випадку проведення міжбанківських розрахунків, що унормовано приписами вищенаведеної Інструкції.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірними транзакціями було порушено встановлені постановою Правління Національного банку України від 19.08.2014 №510/БТ обмеження в діяльності Банку відсутні, адже посилання позивача, відповідача 1 та третіх осіб на обов'язковість здійснення такого типу транзакцій виключно з використанням кореспондентського рахунку - не ґрунтується на правовому визначенні призначенні такого рахунку.
Аналогічний висновок щодо встановлення правової природи таких заходів впливу як заборона банку використовувати для розрахунків у національній валюті прямі кореспондентські рахунки та зобов'язання здійснювати розрахунки виключно через кореспондентський рахунок, відкритий в Національному банку України, викладено в постанові Верховного Суду від 29.10.2019 у справі №910/16152/18 при аналізі встановлених постановою Правління Національного банку України від 19.08.2014 №510/БТ обмежень в діяльності Банку при вирішенні тотожного питання (погашення кредитної заборгованості позичальником шляхом перерахування коштів в межах банку).
При цьому, встановлені постановою Правління Національного банку України від 19.08.2014 №510/БТ заходи впливу є саме обмеженнями в діяльності Банку, що в частині заборони використовувати для розрахунків у національній валюті прямі кореспондентські рахунки та зобов'язання здійснювати розрахунки виключно через кореспондентський рахунок, відкритий в Національному банку України, полягає у введені тимчасового обмеження юридичної дієздатності Банку (обмеження правомочностей виконавчого органу та представників в межах встановлених заборон та зобов'язань), а тому навіть при порушенні такими особами відповідних обмежень при виконанні своїх службових обов'язків вести мову про можливу наявність ознак фіктивності чи умислу у вчиненні оскаржуваних правочинів, а тим більше при проведенні спірних транзакцій, можливо виключно за наявності доказів обізнаності контрагента (ТОВ "Т.Е.К.") про такі обмеження, що в даному випадку виключається присвоєнням постанові Правління Національного банку України від 19.08.2014 №510/БТ грифу: "Банківська таємниця".
Стосовно посилань скаржника на те, що оскаржувані правочини мають ознаки нікчемності, передбачені приписами п.п. 1, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", про що було складено наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Камбіо" №109 від 18.07.2018, суд апеляційної інстанції встановив наступне.
Як вбачається із наявних в матеріалах справи копій наказу уповноваженої особи на ліквідацію Банку №109 від 18.07.2018 та повідомлення про нікчемність правочину та застосування наслідків нікчемності №22/1830 від 27.09.2018, направленому на адресу ТОВ "Т.Е.К.", предметом дослідження згідно ст.ст. 37, 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" вчинених Банком правочинів на предмет наявності ознак нікчемності були виключно правочини щодо відступлення/розірвання/припинення іпотечних договорів від 28.08.2013, посвідчених приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Білоконь С.І. за реєстровими №№1335, 1336, 1337, та операції, проведені 11.09.2014, щодо перерахування ТОВ "Т.Е.К." грошових коштів в розмірі 30 000 000,00 грн. з рахунку № НОМЕР_5 на рахунок № НОМЕР_6 з наступним призначенням: "Повернення суми кредиту зг.кредитного договору №129/08-13 від 28.08.2013р. Без ПДВ.".
Отже, посилання скаржника на те, що уповноважено особою на ліквідації Банку в рамках процедури ліквідації останнього на підставі статей 37, 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" було досліджено та встановлено ознаки нікчемності оскаржуваних правочинів в силу закону - не підтверджені доказами в розумінні приписів ст. ст. 76-78 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому, як вірно встановив суд першої інстанції, по своїй правовій суті перерахування грошових коштів з рахунку на рахунок у одному банку не є правочином в розумінні статей 202, 204, 626 Цивільного кодексу України та Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", адже є виключно банківською операцією, і тому не може визнаватися недійсним чи бути нікчемним в силу закону, оскільки, як правило, є виключно дією в рамках виконання цивільно-правових договорів.
Аналогічний висновок міститься в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №755/7957/16-ц та Верховного Суду від 05.12.2018 у справі №911/3880/15 та 29.10.2019 у справі №910/16152/18.
Відтак, зазначені в наказі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Камбіо" №109 від 18.07.2018 обставини жодним чином не вказують на невідповідність нормам закону оскаржуваних в межах даного спору договорів, а тому і не можуть бути правовою підставою для визнання їх недійсними, за наведених скаржником обгрунтувань в контексті доводів щодо порушення саме його прав оспорюваними правочинами.
При цьому, Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 16.05.2018 у справі №910/17448/16 та від 11.04.2018 у справі №910/12294/16 сформовано правову позицію про те, що вчинений банком правочин є нікчемним з моменту укладення в силу Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і виданий відповідний наказ, здійснено повідомлення.
У відповідності до ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції чинній, як на момент вчинення оскаржуваних договорів, так і на момент введення тимчасової адміністрації в Банку), правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: 1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; 2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; 3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; 4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; 5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність"; 6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, позивач, відповідач-1 та треті особи, як на підставу віднесення оскаржуваних договорів до нікчемних, в силу наведених норм Закону вказували на те, що погашення заборгованості за Кредитним договором було здійснено за рахунок коштів, які обліковувалися на поточному рахунку ТОВ "Т.Е.К.", відкритому в Банку, а тому фактичний розрахунок відбувся на реальними грошима, а шляхом внутрішніх проводок у системі банку, що зумовило виключно зміну облікових даних, однак не забезпечило надходження реальних коштів. Наведене, на думку скаржника, відповідача-1 та треті особи, призвело до суттєвого погіршення фінансового стану Банку та неможливості належного виконання ним своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами, що в подальшому призвело до віднесення Банку до категорії проблемного, а в подальшому - неплатоспроможного, а тому такі правочини підпадають під критерії нікчемності, визначені в п.п. 1, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Однак, суд першої інстанції вірно зазначив, що наведені доводи учасників справи жодними чином не вказують на невідповідність оскаржуваних правочинів приписам ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", адже, як встановлено Договір застави за своєю суттю не змінив існуючих кредитних правовідносин сторін, в той час як подальше погашення кредитної заборгованості за Кредитним договором здійснювалося за волею позичальника, а не шляхом звернення стягнення Банком на предмет застави за таким договором.
Також, щодо доводів скаржника про недійсність Додаткової угоди, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що укладення вказаного правочину було виключно наслідком факту припинення спірних кредитних правовідносин за Кредитним договором в силу погашення в повній мірі ТОВ "Т.Е.К." відповідної заборгованості (по кредиту та процентам), чим спростовуються зокрема, доводи скаржника про те, що з укладенням такої угоди: банк відмовився від власних майнових вимог; чи позичальник після віднесення Банку до неплатоспроможних набув переваг (пільг), прямо не встановлених для нього законодавством чи внутрішніми документами банку, адже її укладення жодним чином не спростовує факту припинення спірних правовідносин в силу належного виконання зобов'язання позичальником (відповідно до Закону).
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що матеріали справи не містять доказів в розумінні ст. ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України в підтвердження того, що спірне виконання ТОВ "Т.Е.К." кредитних зобов'язань (перерахунок коштів з поточного рахунку ТОВ "Т.Е.К." у Банку на рахунок, призначений для погашення кредитної заборгованості в Банку) призвело до зменшення ліквідності Банку.
Відповідно до Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 №368, ліквідність банку - це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань. З метою контролю за станом ліквідності банків Національний банк установлює такі нормативи ліквідності: миттєвої ліквідності (Н4), поточної ліквідності (Н5) та короткострокової ліквідності (Н6). Норматив миттєвої ліквідності (Н4) визначається як співвідношення високоліквідних активів до поточних зобов'язань банку. Цей норматив установлює мінімально необхідний обсяг високоліквідних активів для забезпечення виконання поточних зобов'язань протягом одного операційного дня. До високоліквідних активів під час розрахунку нормативу миттєвої ліквідності включаються: готівкові кошти; кошти на кореспондентському рахунку банку в НБУ, необтяжені депозитні сертифікати НБУ.
Таким чином, суд першої інстанції обгрунтовано вказав, що активи у вигляді заборгованості за виданими кредитами не мають жодного відношення до розрахунку показника миттєвої ліквідності (Н4), адже для розрахунку цього показника Н4 використовуються виключно активи у вигляді коштів в касі банку та на кореспондентських рахунках.
Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що фактичне повне погашення заборгованості за Кредитним договором жодним чином не вплинуло та не могло вплинути на показники ліквідності банку, адже зменшення показника миттєвої ліквідності (Н4) може відбутися у разі, якщо банк здійснив виконання зобов'язань перед клієнтами, внаслідок чого відбулося зниження залишків коштів в касі та на коррахунках, в той час як в даному випадку таке погашення здійснювалося з поточного рахунку позичальника в Банку. Отже, таке погашення, не зважаючи на те, що його проведення було здійснено фактично за рахунок зміни облікових даних в Банку (за відсутності реального надходження коштів до каси чи кореспондентського рахунку), не може вважатися протиправним в розрізі настання негативних наслідків для Банку у вигляді зменшення його ліквідності, адже такого не відбулось.
Крім того, суд першої інстанції обгрунтовано вказав, що за наслідками проведення спірних операцій було припинено обов'язок Банку з повернення на користь ТОВ "Т.Е.К." коштів з його депозитного та поточного рахунків за відсутності факту зменшення показника миттєвої ліквідності (Н4), що вже саме по собі виключає можливість для висновку про незаконність таких транзакцій.
Враховуючи наведене, оцінивши в сукупності доводи скаржника, наявні матеріали справи та дослідивши подані сторонами в обгрунтування своїх вимог докази в їх сукупності, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що як скаржником (позивачем), як особою, на яку процесуальним законом покладено обов'язок доведення своїх вимог доказами в розумінні ст. ст. 14, 76-79 Господарського процесуального кодексу України, так і іншими учасниками спору не доведено в розумінні зазначених норм процесуального закону наявність правових підстав для віднесення у відповідності до ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України та ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" спірних правочинів до нікчемних.
Крім того, суд першої інстанції обгрунтовано зазначив, що у випадку коли погашення кредитної заборгованості зумовлює одночасне припинення зобов'язання банку з виплати тотожної суми коштів вкладнику, не в залежності від того звідки має місце їх надходження (з рахунку в цьому ж банку чи через касу), відсутні підстави вважати, що наслідками таких дій стало погіршення фінансового становища банку чи надання переваги або пільг такому платнику порівняно з іншими кредиторами банку, адже така оплата є наслідком реалізації платником права розпорядження своїм майном (розміщеними на його рахунку коштами), а тому презумується добросовісною доти, поки не буде доведено зворотного, а саме: Фондом чи Банком шляхом подання належних доказів не буде доведено наявність умислу в таких діях та спричинення ними негативних наслідків для Банку. Тобто, саме по собі твердження про те, що такий спосіб виконання грошового зобов'язання перед Банком не зумовлює поповнення його кореспондентського рахунку, а тому є незаконним відчуженням відповідних активів останнім, - не створює, за відсутності відповідних доказів, жодних правових наслідків в полі добросовісної реалізації особою своїх майнових прав шляхом розпорядження коштами на поточному рахунку через призму правової певності в законності таких дій.
При цьому, аналізуючи в сукупності перебіг правовідносин сторін за Кредитним договором та договором строкового банківського вкладу №23/08-13 від 30.08.2013 (одночасність їх укладення; тотожність сум кредиту/вкладу; строків користування кредитом/вкладом; переважна тотожність встановлених відсотків за користування кредитом/вкладом; одночасність та пропорційність внесення змін до таких договорів в частині зміни відсоткової ставки за користування кредитом/вкладом), зокрема і на стадії апеляційного розгляду справи, є таким, що підтверджується наявними обставинами справи висновок суду першої інстанції, з яким погоджується і суд апеляційної інстанції про те, що отримані ТОВ "Т.Е.К." в користування кредитні кошти за Кредитним договором в цей же день були надані в користування Банку за договором строкового банківського вкладу №23/08-13 від 30.08.2013, тобто, отримання кредиту було здійснено з ціллю їх розміщення на депозит, що було здійснено шляхом проведення внутрішньобанківських транзакцій - без використання кореспондентського рахунку, а тому посилання на можливість погашення такого кредиту виключно шляхом проведення коштів через кореспондентський рахунок Банку, відкритий в Національному банку України, є необґрунтованим втручанням в сформовані згідно положень законодавства відносини сторін та мету отримання кредиту (розміщення на депозиті в банку з поверненням їх після закінчення строку вкладу) шляхом унеможливлення отримання вкладником/позичальником свого вкладу та погашення кредиту в той же спосіб, в який було отримано кредит та розміщено відповідні кошти на депозит, що за відсутності встановленого законодавчого обмеження - є неприпустимим.
Також, доводи скаржника про те, що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, зокрема ст. 237 Господарського процесуального кодексу України, оскільки суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, надавши оцінку правомірності/неправомірності здійснення погашення кредитної заборгованості, визначення правового статусу кредитних правовідносин між ПАТ «Банк «Камбіо» та ТОВ «Т.Е.К.», що не є предметом спору та не визначено вимогами позовної заяви, що підлягає розгляду в даній справі - судом апеляційної інстанції відхиляються як безпідставні та необґрунтовані, оскільки судом першої інстанції вирішено спір в межах заявлених підстав та предмету позову, і оцінка судом першої інстанції спірних правовідносин учасників справи спрямована виключно на дотримання загальних принципів судочинства, встановлених ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, з метою повного та всебічного встановлення обставин справи та перевірки їх доказами.
Також, доводи скаржника про наявність спору у справі № 910/12429/19, що розглядається судом першої інстанції, жодним чином не спростовує обґрунтованих висновків суду першої інстанції, здійснених в межах даної справи, і жодним чином не позбавляє учасників спору реалізовувати свої права щодо висвітлення свого бачення в контексті спірних правовідносин у інших спорах.
Крім того, суд апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду справи, враховує наступне.
При вирішенні спору у справі господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За таких обставин, приймаючи до уваги зміст наведених норм діючого законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 76 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідачів.
У рішенні Конституційного суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 р. (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Законодавець у ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 Цивільного кодексу України).
До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб'єктам цивільного права.
Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 Цивільного кодексу України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.
Абзацом 1 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, визначено способи захисту порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. (абз. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України).
До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються переліком їх у ст. 16 Цивільного кодексу України, що визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У п. 145 рішення від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).
З урахуванням наведеного вище, суд зазначає, що ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, проте, обраний позивачем спосіб захисту свого права шляхом заявлення вимоги про визнання оспорюваних правочинів недійсними - не відповідає ефективному засобу захисту, що є також підставою для відмови у задоволенні позову.
Стосовно заявленого відповідачем-2 до застосування до вимог позивача строку позовної давності, встановленого ст. ст. 257, 261 Цивільного кодексу України, і відповідно, обумовлені ч. 4 ст. 268 Цивільного кодексу України наслідку такого застосування, як відмова у позові, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Зокрема, відповідач-2 посилався на те, що позивачем пропущено строк позовної давності щодо звернення з відповідними вимогами, і вказаний строк розпочався з дня вчинення оспорюваних правочинів, а з відповідним позовом позивач звернувся у листопаді 2019 року, тобто із спливом трирічного строку.
В свою чергу, скаржник вказував про відсутність пропуску загального трирічного строку позовної давності з огляду на те, що про порушення своїх прав скаржник дізнався 22.10.2019, тобто в момент укладення Договору про відступлення прав вимоги № 14 за кредитним договором.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Стаття 256 Цивільного кодексу України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 Цивільного кодексу України).
Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України, за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Суд апеляційної інстанції дослідивши наявні у справі докази в сукупності, дійшов висновку, що виходячи з заявленого застосування до вимог позивача загального трирічного строку позовної давності, та з урахуванням того, що за наслідками розгляду справи встановлено, що прав та охоронюваних законом інтересів позивача, про захист яких він просить суд у позові, відповідачами не порушено, і судом першої інстанції відмовлено позивачу у позові по суті в зв'язку з безпідставністю позовних вимог, а тому питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає.
Також, за наслідками розгляду справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що клопотання відповідача-2 про зобов'язання ПАТ «Банк «Камбіо» надати оригінал Акту Комісії з перевірки правочинів (договорів) на предмет нікчемності від 18.07.2018 з перевірки правочинів (договорів) за період з 05.12.2013 по 05.12.2014 з Додатком № 1 - задоволенню не підлягає з огляду на його безпідставність та необґрунтованість з огляду на приписи ч.3, 4, 8 ст. 80, ч. 3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України
Також, надані відповідачем-2 до відзиву на апеляційну скаргу додаткові документи - судом апеляційної інстанції не приймаються до уваги під час розгляду справи в апеляційному поряду з огляду на приписи ч. 3, 4, 8, 9 ст. 80, ч. 3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
У відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України визначено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції у вказаній справі.
Ч. 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, Північний апеляційний господарський суд визнає, що доводи скаржника викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, оскаржуване рішення ухвалено з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин, а також з дотриманням норм процесуального та матеріального права, у зв'язку з чим, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни або скасування Господарського суду міста Києва від 13.03.2020 у справі №910/16727/19 за наведених скаржником доводів апеляційної скарги.
Також, оскільки дія оскаржуваного рішення була зупинена ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.05.2020, а тому його дія підлягає поновленню.
Розподіл судових витрат
Згідно із ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 129, 240, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" на рішення Господарського суду міста Києва від 13.03.2020 у справі №910/16727/19 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 13.03.2020 у справі №910/16727/19- залишити без змін.
3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 13.03.2020 у справі №910/16727/19.
4. Судовий збір за подачу апеляційної скарги залишити за Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста".
5. Матеріали справи №910/16727/19 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах, яким є Верховний Суд, шляхом подачі касаційної скарги в порядку, строки та випадках, визначених ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Касаційна скарга на постанову подається протягом 20 днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата підписання повного тексту постанови: 24.06.2020.
Головуючий суддя С.Р. Станік
Судді С.Я. Дикунська
О.В. Тищенко