Справа № 320/4513/19 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Журавель В.О.
Суддя-доповідач: Шурко О.І.
23 червня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Шурка О.І.,
суддів Василенко Я.М., Ганечко О.М.,
при секретарі Коцюбі Т.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу, -
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 №405 від 16 травня 2019 року в частині включення позивача до підкомісії по перевірці озброєння та майна РХБЗ та служби екологічної безпеки;
- визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 «Про підсумки службового розслідування» № 277 від 24 червня 2019 року;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 виплатити грошове забезпечення за червень місяць в повному обсязі;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 вчинити дії щодо присвоєння військового звання старший лейтенант встановленим порядком;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 моральну шкоду у розмірі 30 000 грн. 00 коп.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2019 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ командира військової частини НОМЕР_1 №405 від 16 травня 2019 року в частині включення ОСОБА_1 до підкомісії по перевірці озброєння та майна служби радіаційного-хімічного і біологічного захисту та служби екологічної безпеки, наказ командира військової частини НОМЕР_1 «Про підсумки службового розслідування» № 277 від 24 червня 2019 року, зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за червень 2019 року в повному обсязі, тобто з урахуванням премії, нарахованої у встановленому порядку (у повному обсязі), стягнено з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 10 000 (десяти тисяч) грн. 00 коп.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначив, що позивач фактично відмовився виконувати усний наказ начальника штабу військової частини, притягнутий до дисциплінарної відповідальності за невиконання та неналежне виконання усного наказу, який надано не командиром військової частини, а начальником штабу військової частини, а згідно з приписами ч. 1 ст. 21 Закону України «Про державну таємницю» режимно-секретні органи підпорядковуються безпосередньо керівнику державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, спростовується вище вказаними нормами законодавства.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що оскаржуваний наказ відповідачем прийнято всупереч вимогам чинного законодавства та без урахуванням всіх обставин. справи. Факт проведення службового розслідування, за результатами якого на позивача накладено дисциплінарне стягнення, попередження про неповну службову відповідність, позбавлення премії за червень 2019 року та не внесення подання щодо присвоєння чергового військового звання старший лейтенант зумовило завданню позивачу моральної шкоди.
Згідно з ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді заступника начальника служби охорони державної таємниці Військової частини НОМЕР_1 , призначений на посаду на підставі наказу Міністерства оборони України № 459 від 27 липня 2018 року.
Наказом командира військової частини від 16 травня 2019 року № 405 «Про проведення документальної ревізії служб військової частини» призначено проведення ревізії по всіх службах військової частини НОМЕР_2 в період з 03 червня 2019 року по 27 червня 2019 року під єдиним керівництвом начальника штабу - першого заступника командира військової частини НОМЕР_1 .
Згідно з додатком № 1 до наказу головою підкомісії по перевірці озброєння та майна служби радіаційного-хімічного і біологічного захисту та служби екологічної безпеки був майор ОСОБА_2 , а одним із 4-х членів підкомісії - лейтенант ОСОБА_1 .
У визначений час позивач не представив зазначений план та відповідно до ст. 37 Статуту внутрішньої служби ЗСУ не доповів про виконання даного розпорядження (наказу).
04 червня 2019 року позивач рапортом доповів по команді, що не може виконати наказ про проведенні інвентаризації радіаційного-хімічного і біологічного захисту та служби у зв'язку з проведенням інвентаризації СОДТ.
07 червня 2019 року позивач виконав план проведення інвентаризації майна служби радіаційного-хімічного і біологічного захисту та служби екологічної безпеки військової частини НОМЕР_1 , який затверджено начальником штабу - першим заступником командира частини полковником ОСОБА_3 та погоджено начальником служби радіаційного хімічного і біологічного захисту 10 червня 2019 року.
Разом з тим, 03 червня 2019 року на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 надійшов письмовий рапорт начальника штабу - першого заступника командира військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_3 , в якому вказано, що заступник начальника служби охорони державної таємниці військової частини НОМЕР_1 лейтенант ОСОБА_1 відмовився виконувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 .
Наказом № 358 від 03 червня 2019 року командир військової частини НОМЕР_1 полковник ОСОБА_4 призначив службове розслідування по даному факту.
14 червня 2019 року старшим офіцером відділення психологічного забезпечення військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_5 складено Акт проведення службового розслідування щодо позивача.
За висновком службового розслідування лейтенант ОСОБА_1 свідомо не виконав вчасно усне розпорядження (наказ) начальника штабу першого заступника командира частини полковника ОСОБА_3 щодо підготовки плану проведення інвентаризації майна служби РХБЗ та служби екологічної безпеки, чим порушив вимоги ст.ст. 11, 16, 30, 37 та 49 Статуту внутрішньої служби ЗСУ. У зв'язку з чим, запропоновано притягнути позивача до дисциплінарної відповідальності.
24 червня 2019 року командиром військової частини НОМЕР_1 видано наказ № 277 «Про підсумки службового розслідування». Відповідно до цього наказу за порушення вимог ст.ст. 11, 16, 30, 37 та 49 Статуту внутрішньої служби ЗСУ, а саме за свідоме не виконання 03 червня 2019 р. вчасно усного розпорядження (наказу) начальника штабу - першого заступника командира військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_3 щодо підготовки плану проведення документальної ревізії служби радіаційно-хімічного та біологічного захисту та служби екологічної безпеки, на заступника начальника служби охорони державної таємниці військової частини НОМЕР_1 на лейтенанта ОСОБА_1 накласти дисциплінарне стягнення у вигляді попередження про неповну службову відповідність.
Згідно з цим наказом відповідно до п. 5 розділу XVI наказу Міністерства оборони України № 260 від 07 червня 2018 року «Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» визначено заступнику начальника служби охорони державної таємниці військової частини НОМЕР_1 лейтенанту ОСОБА_1 не виплачувати щомісячну премію за червень 2019 року.
Вважаючи оскаржувані накази протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що фактично відмова позивача була, зокрема, пов'язана зі строком виконання усного наказу начальника штабу військової частини, оскільки позивач був залучений до роботи у складі інших подібних перевірочних комісій, що пов'язано із виконанням функцій РСО, позивача спірним наказом притягнуто до дисциплінарної відповідальності за невиконання та неналежне виконання усного наказу, який надано не командиром військової частини, а начальником штабу військової частини; згідно з приписами ч. 1 ст. 21 Закону України «Про державну таємницю» режимно-секретні органи підпорядковуються безпосередньо керівнику державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації.
Колегія суддів погоджується з наведеним висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Загальні права та обов'язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов'язки основних посадових осіб полку і його підрозділів визначає Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, затверджений Законом України від 24.03.1999 № 548-XIV.
Статтею 9 Статуту встановлено, що військовослужбовці Збройних Сил України мають права і свободи з урахуванням особливостей, що визначаються Конституцією України, законами України з військових питань, статутами Збройних Сил України та іншими нормативно-правовими актам.
Відповідно до ст.11 Статуту, необхідність виконання завдань оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, а також завдань, визначених міжнародними зобов'язаннями України, покладає на військовослужбовців такі обов'язки, зокрема, знати й утримувати в готовності до застосування закріплене озброєння, бойову та іншу техніку, берегти державне майно.
Кожний військовослужбовець зобов'язаний виконувати службові обов'язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою. Ці обов'язки визначаються статутами Збройних Сил України, а також відповідними посібниками, порадниками, положеннями, інструкціями (ст.16 Статуту).
Згідно зі ст.26 Статуту військовослужбовці залежно від характеру вчиненого правопорушення чи провини несуть дисциплінарну, адміністративну, матеріальну, цивільно-правову та кримінальну відповідальність згідно із законом.
На підставі ст. 45 Статуту у разі невиконання (неналежного виконання) військовослужбовцем своїх службових обов'язків, порушення військовослужбовцем військової дисципліни або громадського порядку, командир повинен нагадати йому про обов'язки служби, а за необхідності - накласти дисциплінарне стягнення. За вчинення адміністративних правопорушень військовослужбовці несуть дисциплінарну відповідальність за цим Статутом, за винятком випадків, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення.
Відповідно до вимог ст. 48 Статуту на військовослужбовців можуть бути накладені такі дисциплінарні стягнення: а) зауваження; б) догана; в) сувора догана; г) позбавлення чергового звільнення з розташування військової частини чи з корабля на берег (стосовно військовослужбовців строкової військової служби та курсантів вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти); ґ) попередження про неповну службову відповідність (крім осіб рядового складу строкової військової служби); д) пониження в посаді; е) пониження у військовому званні на один ступінь (стосовно осіб сержантського (старшинського) та офіцерського складу); є) пониження у військовому званні з переведенням на нижчу посаду (стосовно військовослужбовців сержантського (старшинського) складу); ж) звільнення з військової служби через службову невідповідність (крім осіб, які проходять строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, а також військовозобов'язаних під час проходження навчальних (перевірочних) і спеціальних зборів та резервістів під час проходження підготовки та зборів).
Стаття 85 Статуту визначає, що службове розслідування призначається письмовим наказом командира, який вирішив притягти військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності.
Службове розслідування має бути завершене протягом одного місяця з дня його призначення командиром (начальником).
Відповідно до абз. 1 п. 1 Розділу III Порядку проведення службового розслідування у Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 21.11.2017 № 608 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 13.12.2017 за № 1503/31371 рішення про призначення службового розслідування приймається командиром (начальником), який має право видавати письмові накази та накладати на підлеглого дисциплінарне стягнення.
Пунктом 3 Розділу III Порядку визначено, що службове розслідування призначається письмовим наказом командира (начальника), у якому зазначаються підстава, обґрунтування або мета призначення службового розслідування, особа, стосовно якої воно проводиться, строк проведення службового розслідування, а також визначаються посадова (службова) особа, якій доручено його проведення, або голова та члени комісії з проведення службового розслідування.
Особи, які проводять службове розслідування, мають право, зокрема: отримувати письмові пояснення (заповнені від руки або надруковані); отримувати інформацію, пов'язану із службовим розслідуванням, від юридичних і фізичних осіб з дотриманням вимог законодавства на підставі запиту посадової (службової) особи, яка призначила службове розслідування, чи інших уповноважених осіб відповідно до вимог законодавства України (п. 2 Розділу IV Порядку).
Положеннями п. 3 Розділу IV Порядку передбачено, що військовослужбовець, стосовно якого проводиться службове розслідування, має право, зокрема, давати усні та письмові пояснення, подавати документи, які стосуються службового розслідування, вимагати опитування (додаткового опитування) осіб, які були присутні під час вчинення правопорушення або яким відомі обставини, що стосуються правопорушення; порушувати клопотання про витребування та долучення нових документів, видань, інших матеріальних носіїв інформації.
За результатами службового розслідування складається акт службового розслідування, який містить вступну, описову та резолютивну частини. Після підписання акт службового розслідування подається на розгляд командиру (начальнику), який призначив розслідування. До акта службового розслідування додаються всі матеріали службового розслідування (п.п. 1, 6 Розділу V Порядку).
Згідно з п.п. 2, 3 Розділу V Порядку, зокрема, за результатами розгляду акта та матеріалів службового розслідування, якщо вину військовослужбовця повністю доведено, командир (начальник) приймає рішення про притягнення військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності, визначає вид дисциплінарного стягнення та призначає особу, якій доручає підготувати проект відповідного наказу. Наказ (витяг з наказу) про притягнення до відповідальності доводиться до військовослужбовця у частині, що його стосується, під підпис із зазначенням дати доведення.
Так, позивач просить визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 №405 від 16 травня 2019 року в частині включення ОСОБА_1 до підкомісії по перевірці озброєння та майна РХБЗ та служби екологічної безпеки.
Водночас, апелянт зазначає, що відповідно до рапорту позивача від 03.06.2019 з проханням внесення змін до наказу № 405 від 16 травня 2019 року, щодо виключення його з підкомісії по перевірці озброєння та майна служби РХБЗ та служби екологічного захисту, залишився без реалізації, так як вказаним наказом лейтенант ОСОБА_1 не включався до складу даної підкомісії.
При цьому, в апеляційній скарзі відповідачем також зазначено, що лейтенант ОСОБА_1 включений до членів підкомісії по перевірці озброєння та майна служби РХБЗ та служби екологічної безпеки згідно з додатку 8 наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 24.12.2018 № 909 «Список внутрішньо перевірочної комісії та підкомісій по службах військової частини НОМЕР_1 », що свідчить про неузгодженість доводів відповідача.
Позивач проходив військову службу на посаді заступника начальника служби охорони державної таємниці, тобто, був працівником режимно-секретного органу військової частини та мав особливий статус військовослужбовця і працівника режимно-секретного органу, який врегульовувався законодавством щодо охорони державної таємниці.
Із урахуванням особливого статусу позивача, як працівника режимно- секретного органу, норми законодавства щодо охорони державної таємниці, зокрема, приписи ст.21 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року № 3855-XII та п.36 постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 939 є спеціальними і застосовуються щодо визначення його обов'язків як пріоритетні у порівнянні з іншими обов'язками військовослужбовця, передбаченими Статутами Збройних Сил України та іншими відомчими наказами Міністерства оборони України.
Приписами ст.21 Закону України № 3855-XII визначено перелік функцій та обов'язків режимно-секретних органів і їх працівників, які, як слушно зауважив позивач, не передбачають участі в інвентаризаційних, перевірочних комісіях, не пов'язаних з діяльністю режимно-секретного органу.
Натомість, заборону залучення працівників до діяльності, не пов'язаної із функціями режимно-секретного органу і з охороною державної таємниці, передбачено нормою п.36 постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 939.
Отже, як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідачем всупереч приписам ст. 21 Закону № 3855-XII та п.36 постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 939 протиправно включено позивача до складу підкомісій по перевірці озброєння та майна радіаційного-хімічного і біологічного захисту та служби екологічної безпеки, що не пов'язано із функціями режимно-секретного органу і з охороною державної таємниці.
В частині визнання протиправним та скасування наказу командира військової частини НОМЕР_1 «Про підсумки службового розслідування» № 277 від 24 червня 2019 року колегія суддів зазначає наступне.
Так, апелянт підкреслив, що позивач фактично відмовився виконувати усний наказ начальника штабу військової частини та був притягнутий до дисциплінарної відповідальності за невиконання та неналежне виконання усного наказу, який надано не командиром військової частини, а начальником штабу військової частини, а згідно з приписами ч.1 ст.21 Закону 3855-XII режимно-секретні органи підпорядковуються безпосередньо керівнику державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, спростовується вище вказаними нормами законодавства. Начальник штабу військової частини має такі ж права і обов'язки, як і командир військової частини в частині забезпечення режиму секретності. Зокрема, начальник штабу військової частини полковник ОСОБА_3 віддавав накази лейтенанту ОСОБА_1 , при виконанні наказу (рішення) командира військової частини № 405 від 16 травня 2019 року, відтак, на думку апелянта, начальник штабу має право віддавати накази (розпорядження) підпорядкованим командирові полку (батальйону) особам від його імені.
Як уже вище встановлено колегією суддів, до складу підкомісії по перевірці озброєння та майна РХБЗ та служби екологічної безпеки позивача включено протиправно, без урахування особливостей правового статусу позивача, визначеного приписами ст.21 Закону України «Про державну таємницю» та п. 36 постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 939.
З матеріалів справи вбачається, що про необхідність врахування п. 36 постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 939 позивач вказував у рапорті, поданому у порядку підпорядкування, щодо його виключення зі складу вказаної комісії та у наданих під час службового розслідування поясненнях. Натомість, пояснення позивача враховано не було, а за наслідками службового розслідування щодо необхідності застосування п.36 постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 939 чи наявності підстав для відхилення доводів позивача щодо цієї норми та зазначення підстав, з яких вона не підлягає застосуванню, у висновку службового розслідування не зроблено.
З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що норми ст.21 Закону України «Про державну таємницю» та п.36 постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 939 є спеціальними щодо визначення посадових обов'язків позивача, а тому висновки спірного наказу про порушення ним вимог ст.ст. 11, 16, 30, 37 та 49 Статуту внутрішньої служби ЗСУ є помилковими, а наказ таким, що підлягає скасуванню.
Водночас, 24 червня 2019 року спірним наказом № 277 на позивача накладено дисциплінарне стягнення у вигляді попередження про неповну службову відповідність та цим же наказом вирішено не виплачувати щомісячну премію за червень 2019 року.
З огляду на те, що колегія суддів дійшла висновку про протиправність видання наказу № 277, рішення про не виплату позивачу щомісячної премії за червень 2019 року є також таким, що порушує права позивача на щомісячне преміювання військовослужбовців, а відтак, позовна вимога про зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 виплатити позивачу грошове забезпечення за червень місяць в повному обсязі підлягає задоволенню.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем подано заяву про відмову від позову в частині позовних вимог щодо зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 вчинити дії щодо присвоєння військового звання старший лейтенант встановленим порядком.
Оскільки зазначена відмова не суперечить чинному законодавству та не порушує чиї-небудь охоронювані законом права та інтереси, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про прийняття відмови від позову в частині позовних вимог про зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 вчинити дії щодо присвоєння позивачу військового звання «старший лейтенант» встановленим порядком та закрив провадження у справі в цій частині.
В частині позовних вимог про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 моральної шкоди у розмірі 30 000 грн. 00 коп. (тридцять тисяч грн.), колегія суддів також зазначає наступне.
Відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов'язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.
Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов'язаннями України. Зокрема, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява N 40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.
Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.
Відповідно до ч.1 ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України); приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України).
Відповідно до п.6 ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у п.п. 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права наведений у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17, який в силу вимог ч. 5 ст. 242 КАС України має бути врахований судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Так, позивач зазначив, що несправедливе притягнення до відповідальності завдало йому душевних страждань; у нього з'явилася невпевненість у тому, що він не буде підданий подальшому звільненню з посади (оскільки після такого виду стягнення його можуть звільнити відповідно до ст. 120 Статуту, якщо після шести місяців після накладення стягнення військовослужбовець не виправив своєї поведінки зразковим виконанням військового обов'язку і стягнення не відіграло своєї ролі, командир приймає рішення про переміщення військовослужбовця на нижчу посаду чи може звільнити з військової служби); його авторитет серед військовослужбовців цієї військової частини знизився, оскільки на нього покладено функції, які він не повинен був виконувати і за це ще й притягнули до відповідальності; йому не присвоєно чергове військове звання; його повністю позбавлено премії за один місяць.
Також, позивач зауважив, що службове розслідування тривало понад встановлений законом місячний строк, який був продовжений, проте, позивач так і «не був почутим» - його доводи не було враховано і перевірено під час розслідування, проведеного військовою частиною.
Після притягнення до дисциплінарної відповідальності позивача переведено до іншого місця служби в іншу військову частину, що обумовило суттєві зміни в його житті.
У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).
Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
При цьому, слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб'єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов'язкам (ст. 3. 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст.1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб'єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем.
Натомість, відповідачем не доведено, що протиправні дії в частині винесення оскаржуваних наказів, як і невиплати грошового забезпечення за червень місяць в повному обсязі не викликали у позивача психічне напруження у зв'язку з наслідками їх виконання щодо позивача.
Що стосується розміру моральної шкоди, то відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Отже, «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями та суд має встановити фактичні обставини справи і має широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
Враховуючи, що заявляючи вимоги про стягнення моральної шкоди в розмірі 30 000 грн. (тридцять тисяч грн.) позивач не надає жодних свідчень, зокрема, друзів, однокласників, колег, виписок з лікарні, у разі якщо потерпілий звертався по допомогу до психіатра, рахунків від приватних психологів чи проходження спеціальних реабілітаційних тренінгів, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що справедливим розміром відшкодування моральної шкоди в даному випадку є сума компенсації у розмірі 10 000 грн (десять тисяч грн.).
З огляду на викладені обставини, з урахуванням наведених норм права, за наслідками розгляду доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції про часткове задоволення позивних вимог ОСОБА_1 такими, що не суперечать обставинам справи, а саме рішення прийняте із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
При цьому, судовою колегією враховується, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом першої інстанції обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2019 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Головуючий суддя: Шурко О.І.
Судді: Василенко Я.М.
Ганечко О.М.