П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
25 червня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/900/20
Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І.В.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Вербицької Н.В.,
суддів - Джабурії О.В.,
- Кравченка К.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 Ахмад Хабібулла в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,-
05 лютого 2019 року громадянин Афганістану ОСОБА_1 , діючи в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління ДМС України в Одеській області, в якій просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 16 від 24.01.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що прийняте відповідачем рішення порушує приписи чинного законодавства України, є необґрунтованим та незаконним, оскільки приймалося буз урахування та дослідження всіх обставин, які мають значення для справи. Заява позивача не є очевидно необґрунтованою та не носить характер зловживання в розумінні п. 6 ст. 8 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідач заперечував проти позову, зазначаючи, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Встановлено, що заява позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». ОСОБА_1 не виконано обов'язку щодо доведення неможливості свого повернення до Батьківщини. Звернення позивача не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов'язане з пошуком кращого життя, бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування. Відповідач зазначав, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2020 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить зазначене рішення скасувати та прийняте нове, яким задовольнити його позовні вимоги. Зокрема, апелянт зазначає, що заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не є очевидно необґрунтованою та підлягає розгляду за повною процедурою, оскільки повідомлені ним обставини підтверджуються інформацією по країні походження. Відповідачем в свою чергу належним чином не досліджено дану інформацію, що призвело до прийняття неправомірного рішення.
Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін в зв'язку із необґрунтованістю доводів апелянта.
В судове засідання сторони не з'явились, повідомлені завчасно та належним чином.
24.06.2020, тобто в день судового засідання, представник позивача - адвокат Лагунов В.І. подав клопотання про відкладення розгляду справи з зв'язку із запровадженням карантину та поганим почуттям позивача.
Враховуючи, що позивач не надав докази хвороби, а також неможливості та/або бажання приймати участь у справі в режимі відеоконференції поза приміщенням суду, беручі до уваги, що клопотання не обґрунтовано необхідністю особистої участі позивача в суді апеляційної інстанції за наявністю в нього адвоката, судова колегія приходить до висновку про неповажність причин неявки в судове засідання, як позивача, так і його адвоката та можливість розгляду справи за їх відсутністю.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є громадянином Ісламської Республіки Афганістан (місце народження - ОСОБА_5 ), за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин-суніт (дотримується релігії частково), що підтверджується матеріалами особової справи №2020OD0002 та копією свідоцтва про народження № НОМЕР_1 , виданого Міністерством внутрішніх справ (а.с. 210-212).
09 січня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою №2, прийнятою головним спеціалістом С.В. Чегодар (а.с. 91-93), та отримав довідку про звернення за захистом в Україні (а.с. 97-98).
09 січня 2020 року ОСОБА_1 подав анкету особи, яка звернулася з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якій обґрунтовує причини виїзду з країни постійного проживання (а.с. 102-105).
Згідно п 4.1. анкети, обґрунтовуючи причини виїзду з країни постійного проживання позивач зазначив, що покинув Афганістан через небезпеку пов'язану з війною, а також діяльністю представників терористичного угрупування “Талібан”.
Відповідно до відомостей анкети позивач з родиною виїхав з Ісламської Республіки Афганістан 26.09.2019 року. З м. Кабула до пункту пропуску ОСОБА_6 рух здійснював автомобілем. Позивач зазначав, що йому не відомо про міста і країни, які вони проїжджали. З поїздкою допомагав посередник.
14.11.2019 року перетнули кордон України, про місце перетину кордону України йому не відомо.
24 січня 2020 року управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2020OD0002, яким громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 173-183).
В даному висновку зазначено, що заява позивача є очевидно необґрунтованою, тобто в неї відсутні умови, зазначені п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
24 січня 2020 року з урахуванням висновку головного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області Чегодар Світлани, управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області видано наказ № 16 про відмову ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.205).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ ГУ ДМС в Одеській області від 24 січня 2020 року № 16 прийнятий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений законодавством України, а доводи позивача, якими він обґрунтовує своє звернення за захистом в Україні, є необґрунтованими.
Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Предметом спору в даному випадку є правовідносини пов'язані з попереднім розглядом заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Для правильного вирішення оскаржуваних правовідносин необхідно з'ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах.
Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 1 ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон України № 3671-VI).
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України № 3671-VI під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті Закону України № 3671-VI передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Частиною 6 ст. 8 Закону України № 3671-VI рішення (наказ) про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту чи визнання її біженцем або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання або є очевидно необґрунтованою.
В наявному в матеріалах справи висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 24.01.2020 року зазначається, що клопотання шукача захисту (позивача по справі) є необґрунтованим, тобто заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України № 3671-VI.
Відповідно до Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри ( пункт 5 статті 4 Директиви).
«Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналізуючи вищенаведені положення законодавства, оцінивши обставини справи та наявні в її матеріалах анкету від 09.01.2020 року, протокол співбесіди від 17.01.2020 року та додатковий протокол співбесіди від 24.01.2020 року (а.с.102-105, 152-161, 164-166), судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у задоволені позову.
ОСОБА_1 не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких він не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти саме його переслідування на Батьківщині та доводів щодо відмови країни громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивач не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками статусу біженця; до нього не застосовувалось фізичне насилля, або утиски в регіоні постійного проживання; залишав країну походження не з причин переслідування його особисто чи членів його сім'ї, а в пошуках роботи та облаштування побуту; не вказав яким чином порушувалися його права на Батьківщині.
Відповідно до матеріалів особової справи позивач не був членом жодних політичних, громадських чи інших організацій в країні громадянської належності, переслідувань з боку діючої влади Афганістану не зазнавав. Додатково встановлено, що особі не загрожуватиме смертна кара, тортури або нелюдське поводження чи покарання під час проживання в Афганістані його основоположні права та свободи не порушувалися, будь-які докази ймовірних загроз життю, свободі чи безпеці особи, відсутні.
Судова колегія звертає увагу, що отримання позивачем у Афганістані національного паспорту є додатковим підтвердженням добровільного користування захистом країни громадянської належності, оскільки відповідно до пп. 99-100 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, саме отримання паспорту, як бажання особи скористатися захистом країни національної належності не може бути сумісно з твердженнями заявника щодо обґрунтованих побоювань переслідувань у даній країні.
Обґрунтовуючи причини виїзду, позивач посилався на факт викрадення молоді та загальний факт небезпеки пов'язаної з діяльністю талібів, проте не зміг належним чином пояснити та надати конкретики про випадки викрадення неповнолітніх дітей в його регіоні проживання.
Крім того, під час співбесіди 17.01.2020 він зазначив, що ні він, ні його сім'я ніколи не отримували погроз від осіб з терористичного угрупування «Талібан».
Судова колегія зазначає, що вказані позивачем обставини мають характер припущення можливої небезпеки для його сім'ї та в свою чергу не підтверджені жодними доказами, в тому числі чіткими усними поясненнями, що свідчить про очевидну необґрунтованість заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Судова колегія враховує, що звернення позивача до ГУ ДМС України в Одеській області відбулося зі зволіканням лише 09.01.2020, тобто через 1 місяць та 26 днів після того як він потрапив на територію України та перебував у якості нелегального мігранта.
Не може бути залишеним поза увагою і той факт, що в протоколі та додатковому протоколі співбесіди (а.с.161,166) позивач зазначає, що прагне отримати відповідні документи, проживати та працювати на території України, бажає, щоб його діти отримували відповідне навчання.
Однак, сімейні або інші причини особистого характеру, прагнення змін та покращення рівня життєвих умов, коли особа переїжджає виключно з економічних міркувань, свідчать, що така особа є економічним мігрантом, а не біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Стосовно доводів апелянта, що відповідачем не досліджено належним чином інформацію по країні походження, судова колегія зазначає наступне.
Інформаційні матеріали, на які посилається ОСОБА_1 , носять загальний характер і не підтверджують існування розумної можливості того, що саме позивачу або його сім'ї буде спричинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналіз матеріалів особової справи позивача, з урахуванням інформації по країні походження, також, не свідчать про таке.
Як вбачається з висновку від 24.01.2020, відповідачем досліджено інформацію по країні походження позивача та встановлено, що соціально-політична ситуація в Афганістані, а саме в м. Кабулі, де проживав позивач, є задовільною.
Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що складна ситуація, що спостерігається на території Афганістану в цілому та у регіоні попереднього постійного місця проживання позивачів (м. Кабул) є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним співтовариством, однак не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Судова колегія враховує загальновідомий факт підписання 29.02.2020 року між США і радикальним рухом «Талібан» історичного мирного договору, на який посилався суд першої інстанції.
В ньому зазначено, що США і «Талібан» прагнуть до позитивних відносин один з одним. Протягом 135 днів США та їх союзники виведуть війська з 5 військових баз в Афганістані. У відповідь «Талібан» гарантує, що країна не стане притулком для терористів та почне мирні переговори з урядом в Кабулі. Мирна угода може стати великим кроком до закінчення війни.
Доводи апелянта, що подана ним заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не носить характеру зловживання у розуміння п. 6 ст. 8 Закону України № 3671-VI , не спростовують факт необґрунтованості даної заяви.
Ураховуючи викладене, судова колегія зазначає, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами відповідача, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань та реальної небезпеки для останнього стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
За таких обставин, наказ Головного управління ДМС України в Одеській області від 24 січня 2020 року № 16 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» прийнятий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття.
Формуючи даний висновок, судова колегія враховує сталу практику Верховного Суду щодо оцінки аналогічних правовідносин, що міститься в постановах від 20 червня 2019 року по справі №815/5486/16, від 25 лютого 2020 року по справі №815/5283/17, від 31 березня 2020 року по справі №815/5174/17.
Оцінюючи викладене в сукупності, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно та у достатньому обсязі встановив обставини справи, і ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до ст.316 КАС України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Підстав для скасування чи зміни постанови суду першої інстанції колегія суддів не вбачає, а доводи апеляційної скарги вважає такими, що висновків суду не спростовують.
Судова колегія зазначає, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, що підтверджується ухвалою суду про відкриття провадження від 24.02.2020. Тому постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена лише з підстав, передбачених пп. "а"- "г" п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,328, КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2020 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.
Головуючий: Н.В.Вербицька
Суддя: О.В.Джабурія
Суддя: К.В.Кравченко