П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
24 червня 2020 р.м. ОдесаСправа № 420/212/20
Головуючий в 1 інстанції: Токмілова Л.М. рішення суду першої інстанції прийнято у м. Одеса 23 березня 2020 року
Судова колегія П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача: Яковлєва О.В.,
суддів Градовського Ю.М., Крусяна А.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 березня 2020 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення,-
Позивач звернувся до суду з позовом у якому заявлено вимоги Головному управлінню Державної міграційної служби України в Одеській області, а саме: визнання протиправним та скасування наказу № 249 від 27 грудня 2019 року про відмову в оформленні документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23 березня 2020 року відмолено у задоволенні позовних вимог.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням позивачем подано апеляційну скаргу з якої вбачається про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що судом першої інстанції не надано належної оцінки інформації про країні погодження позивача, а як наслідок зроблено помилковий та передчасний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог.
В свою чергу, відповідачем подано відзив на отриману апеляційну скаргу у якому зазначено, що судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, так як позивач не має права на визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду, а також правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права та правової оцінки обставин у справі, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволенню, а судове рішення - без змін, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 народився у м. Дакар в , Республіці Сенегал, є сенегальцем, мусульманином та не є одруженим.
При цьому, ОСОБА_1 вилетів з Сенегалу 21 серпня 2019 року авіарейсом Дакар (Сенегал) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна).
В свою чергу, в Україні 12 грудня 2019 року позивач звернувся до Управління ДМС України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням управління ДМС України в Одеській області від 27 грудня 2019 року № 249 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з прийнятим рішення повивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
За наслідком встановлених обставин судом першої інстанції зроблено висновок про відмову у скасуванні оскаржуваного рішення міграційного органу, так як відсутні підстави вважати позивача біженцем, або особою, що потребує додаткового захисту, з чим погоджується колегія суддів, з огляду на наступне.
Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, регулюється ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту,- особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно ч. 6 ст. 8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Судовою колегією встановлено, що згідно наданої позивачем інформації він є громадянином Республіки Сенегал, який не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, оскільки не може повернутись до неї через наявність у нього побоювань щодо можливих переслідувань з боку місцевого населення.
При цьому, перебуваючи на території України після завершення строку легального перебування, позивач звернувся до міграційного органу за отриманням притулку у передбаченому ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» порядку.
В даному випадку, позивач обґрунтував своє звернення бажанням проживати на території України та побоюваннями повернутись до Республіки Сенегал, оскільки на переконання позивача він має нетрадиційну сексуальну орієнтацію, що створює для нього небезпеку з боку місцевого населення.
В свою чергу, міграційним органом визнано очевидно необґрунтованим звернення позивача за захистом в Україні, а як наслідок прийнято оскаржуване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Між тим, надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, а також перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
В даному випадку, відмовляючи в оформленні документів позивача, міграційним органом встановлено численні розбіжності в історіях виїзду позивача з Республіки Сенегал, а також не встановлено жодного доказу, яким можливо підтвердити його історію переслідування.
В свою чергу, у межах розгляду даної справи позивачем не спростовано жодного висновку міграційного органу, а також не надано до суду жодного доказу, яким можливо підтвердити його історію переслідування.
При цьому, з пояснень позивача вбачається, що він та його родина ніколи не зазнавали будь-яких утисків за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства.
Крім того, з пояснень позивача вбачається, що влада Республіки Сенегал не здійснювала його переслідування через його сексуальну орієнтацію.
Внаслідок чого, колегія суддів вважає, що зазначені позивачем обставини переслідувань є непереконливими, а як наслідок такими, що не дають підстав вважати його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, є помилковими посилання позивача на те, що судом першої інстанції не надано належної оцінки інформації про країну його походження, так як позивачем у своєму адміністративному позові та апеляційній скарзі не зазначено жодного посилання на будь-яку інформацію про його країну походження, яка могла б спростувати висновок міграційного органу про очевидну необґрунтованість звернення позивача.
З іншого боку, міграційним органом досліджено інформації про країну походження позивача, яка покладена в основу висновку про відмову в оформлені документів позивача.
В свою чергу, враховуючи наявність суперечностей у викладених історіях переслідування позивача, а також відсутність жодних доказів, підтверджуючих його побоювання, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене судова колегія вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 березня 2020 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий суддя Яковлєв О.В.
Судді Градовський Ю.М. Крусян А.В.