24 червня 2020 року м. Дніпросправа № 160/10145/19
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Добродняк І.Ю. (доповідач),
суддів: Бишевської Н.А., Семененка Я.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 січня 2020 року
у справі № 160/10145/19
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДФС у Дніпропетровській області
про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки),-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління ДФС у Дніпропетровській області, в якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-934-54/427 від 12.08.2019, прийняту відповідачем.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач з листопада 2006 року підприємницьку діяльність не здійснює, у 2013 році звертався до державного реєстратора із заявою про припинення підприємницької діяльності, тому був впевнений, що така діяльність дійсно припинена, однак, у серпні 2019 року, отримавши спірну вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-934-54/427 від 12.08.2019, згідно з якої станом на 31.07.2019 за ним обліковується борг зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, з'ясував, що відповідні записи про припинення його підприємницької діяльності до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внесені не були, тому відразу повторно подав документи для реєстрації припинення такої діяльності, внаслідок чого у серпні 2019 року до реєстру був внесений відповідний запис. Крім того, позивач зазначає, що з 2011 року єдиний внесок у спірний період нараховував та сплачував його роботодавець у розмірі не менше мінімального, що у свою чергу виключає у нього обов'язок зі сплати у цей період єдиного внеску ще і як особою, яка мала право провадити господарську діяльність, проте фактично її не здійснювала.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Суд виходив з того, що відповідно до норм чинного законодавства особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Встановивши, що у спірний період позивач мав статут суб'єкта господарювання без задекларованого доходу та одночасно перебував у трудових правовідносинах з ТОВ «Тарасівське» проте без сплати роботодавцем сум ЄСВ, суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначив про безпідставність висновків суду першої інстанції щодо не сплати його роботодавцем сум ЄСВ на підтвердження чого долучив до апеляційної скарги довідку форми ОК-5.
Справу розглянуто в порядку письмового провадження відповідно до ст.311 КАС України.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивач - ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець 02.03.2005 з видом діяльності по КВЕД 60.24 (діяльність автомобільного вантажного транспорту).
03.03.2005 позивача взято на облік у Головному управлінні ДФС у Дніпропетровській області, Західно-Донбаське управління, Покровська ДПІ (Покровський район) як платника податків.
23.05.2019 до ЄДРПОУ внесений запис про припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_1 . Того ж дня 23.05.2019 позивача виключено з реєстру платників єдиного податку.
Також наявні в матеріалах справи докази свідчать, що позивач з 05.10.2011 працює в ТОВ «Тарасівське» на посаді виконавчого директора, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою від 04.09.2019 № 16 (а.с.26), яка була предметом дослідження у суді першої інстанції, та поданою позивачем апеляційному суду випискою з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового соціального страхування, сформованою органом Пенсійного фонду України.
Також відповідачем підтверджено, що за спірний період позивач звітність до контролюючого органу не подавав, доходів від підприємницької діяльності у цей період не отримував, у зв'язку з чим, як вказує відповідач, позивач повинен був сплачувати суму єдиного внеску, яка не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
12.08.2019 відповідачем складено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-934-54/427, відповідно до якої заборгованість позивача зі сплати єдиного внеску складає 21030,90 грн.
За даними відповідача контролюючим органом нарахований єдиний внесок в інтегрованій картці платника єдиного внеску позивача у розмірі мінімального страхового внеску за 2017 рік, за 4 квартали 2018 року та І квартал 2019 року, а саме:
за 2017 рік (по строку 09.02.2018) - 8448,00 грн. (мінімальна заробітна плата - 3200 грн. х 22% = 704,00 грн. х 12 місяців);
за І-ІV квартали 2018 року (по строку, відповідно, 19.04.2018, 19.07.2018, 19.10.2018, 21.01.2019) - 9828,72 гри. (мінімальна заробітна плата - 3723 грн. х 22% = 819,06 грн. х 3 місяці = 2457,18 грн. за кожний квартал);
за І квартал 2019 року (по строку 19.04.2019) - 2754,18 грн.(мінімальна заробітна плата - 4173 грн. х 22% = 918,06 грн. х 3 місяці = 2754,18 грн.).
З огляду на фактичні обставини справи, норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, апеляційний суд погоджується з судом першої інстанції про протиправність означених вимог, разом з тим вважає за необхідне зазначити таке.
Предметом спору у цій справі є правомірність визначення позивачеві в період, коли позивач мав статус фізичної особі-підприємця, що перебуває на спрощеній системі оподаткування, обов'язку зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за відсутності здійснення ним підприємницької діяльності та з огляду на те, що позивач протягом цього періоду був найманим працівником.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
За визначенням в пп. 14.1.226 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Відповідно до пп. 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 ПК України працівник - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до п. 2 ч.1 ст. 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до ст. 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям:
застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;
страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно ч.1 ст. 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску, зокрема, є:
роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами (абз.2 п. 1 ч.1 ст.4 Закону);
фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування (п.4 ч.1 ст.4 Закону).
За правилами абз.1 п.1 ч.1 ст. 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Згідно п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску (ч. 5 ст. 8 цього Закону).
Таким чином, фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності є платником єдиного внеску, при цьому, враховуючи положення Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», незалежно від того чи отримує вона дохід від такої діяльності чи ні.
Відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб - підприємців регулюються Законом України від 15 травня 2003 року № 755-ІV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань».
Відповідно до ч. 9 ст. 4 Закону № 755-ІV фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Виходячи з означених правових норм, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що на фізичних осіб - підприємців покладається обов'язок по сплаті єдиного внеску, розмір якого має бути не меншим за розмір мінімального страхового внеску, який має здійснюватися з моменту державної реєстрації фізичної особи як підприємця до внесення до єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців запису про припинення підприємницької діяльності такою особою.
Також суд першої інстанції вірно вказав, що відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи-підприємця в трудових відносинах та наявності у нього права на провадження господарської діяльності, яку він фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано, тому тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає відповідач, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Зазначене в рішенні суду першої інстанції з цього приводу мотивування в повній мірі відповідає правовій позиції, що висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19) та в подальшому підтримана у постановах від 4 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18), від 02.04.2020 (справа №620/2449/19).
Разом з тим, аналізуючи відповідні положення Закону № 2464-VI, суд першої інстанції дійшов висновку, що у випадку, коли роботодавець за свого працівника, який є одночасно фізичною особою-підприємцем, єдиний внесок фактично не сплачував, обов'язок нарахування та сплати єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску покладається на таку особу.
Апеляційний суд вважає, що такий висновок суду першої інстанції не узгоджується з наведеними вище нормами Закону № 2464-VI, оскільки в контексті спірних правовідносин визначальним є одночасний статус позивача як фізичної особи-підприємця і найманого працівника - застрахованої особи в розумінні ст.1 Закону №2464-VI.
Відповідно до ч.1 ст. 4 Закону № 2464-VI платником єдиного внеску за позивача як найманого працівника є роботодавець, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як особою, що має право провадити господарську діяльність, проте не отримував дохід від неї. При цьому жодною нормою чинного законодавства не передбачена відповідальність працівника за фактичне невиконання роботодавцем покладеного на нього п.1 ч.2 ст.6 Закону № 2464-VI обов'язку.
Факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби не змінює вищенаведеного висновку, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.
Крім того, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про несплату роботодавцем позивача у спірний період сум ЄСВ лише на підставі довідки №16 від 04.09.2019, без перевірки індивідуальних відомостей про застраховану особу (форма ОК-5), яка у свою чергу долучена позивачем до апеляційної скарги та із якої слідує, що протягом 2011-2019 року ТОВ «Тарасівське» здійснювало нарахування та сплату ЄСВ за позивача.
Вказані обставини мали наслідок ухвалення судом першої інстанції помилкового рішення, у зв'язку з чим це рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового про задоволення позову з тих підстав, що у періоді, за який контролюючим органом позивачу нараховані суми недоїмки зі сплати єдиного внеску, позивач перебував у трудових відносинах як найманий працівник і за нього роботодавцем сплачувався єдиний внесок, а також приймаючи до уваги, що у спірному періоді позивач не здійснював підприємницької діяльності, тому формування контролюючим органом оскаржуваної вимоги про сплату боргу № Ф-934-54/427 від 12.08.2019 є протиправним.
Відповідно до статті 139 КАС України, на користь позивача підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати в загальному розмірі 1921,00 грн., а саме: сплачений судовий збір при зверненні до суду з адміністративним позовом 768,40 грн., за подачу апеляційної скарги - 1152,60 грн.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 січня 2020 року у справі № 160/10145/19 скасувати, прийняти нове рішення.
Позов задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Дніпропетровській області №Ф-934-54/427 від 12.08.2019 про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 21030,90 грн.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати в загальній сумі 1921,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили відповідно до ст.325 КАС України, може бути оскаржена до касаційного суду у випадках та строки, встановлені ст.ст.328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий - суддя І.Ю. Добродняк
суддя Н.А. Бишевська
суддя Я.В. Семененко