17 червня 2020 р.Справа № 520/80/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Спаскіна О.А.,
Суддів: Любчич Л.В. , Присяжнюк О.В. ,
за участю секретаря судового засідання Медяник А.О.,
позивача ОСОБА_1 ,
представників відповідача Леонідова С.О., Брижка О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.03.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Мінаєва К.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 16.03.20 року по справі № 520/80/20
за позовом ОСОБА_1
до Східного регіонального управління Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 )
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Східного регіонального управління Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_1 ), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні (виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016, 2017, 2018 роки), починаючи з моменту виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення (14.09.2018) по день фактичного розрахунку (13.12.2019);
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні (виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016, 2017, 2018 роки), починаючи з моменту виключення зі списків особового складу.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 16.03.2020 відмовлено у задоволенні позову.
Не погодившись з таким рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.03.2020 та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що приписи ст.ст. 116, 117 КЗпП свідчать, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Відповідач надав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
В обґрунтування відзиву зазначає, що правові підстави для застосування статті 117 КЗпП України при відсутності спору щодо нарахованих сум належних працівникові при звільнені, відсутні.
В судовому засіданні позивач вимоги та доводи апеляційної скарги підтримав.
Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення вимог апеляційної скарги заперечував, вважаючи прийняте судове рішення законним та обґрунтованим.
Заслухавши доповідь судді-доповідача стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом апеляційної інстанції, пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, перевіривши і обговоривши доводи апеляційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вимог поданої позивачем апеляційної скарги з огляду на наступне.
Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , наказом начальника Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 13.09.2018 № 427-ос звільнений, на підставі Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” в запас за станом здоров'я та наказом Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 14.09.2018 № 430-ос виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. Згідно зазначеного наказу позивачу було виплачено: одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 11 повних календарних роки служби в сумі 74179 грн. 93 коп., відповідно до частини 14 статті 10-1 Закону України “Про соціальний правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” виплачено грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за 2018 рік за 26 календарних днів, грошову допомогу для оздоровлення за 2018 рік отримав.
Проте, при звільненні з військової служби з позивачем не було проведено в повному обсязі остаточний розрахунок: не було здійснено нарахування та виплату компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки, передбаченої Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” за 2016, 2017, 2018 роки.
Не погодившись з такими діями, позивач 30.09.2019 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з відповідним позовом.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 03.12.2019 по справі №520/10168/19 позов було задоволено в повному обсязі.
Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 , грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій за 2016, 2017, 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 14.09.2018.
Зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2016, 2017, 2018 роки виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 14.09.2018.
Вищевказане рішення набрало законної сили 09.01.2020.
Враховуючи положення ст.14, ст. 255 КАС України відповідач добровільно провів перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні у відповідності до вказаного рішення суду 03.12.2019 року в розмірі 18 882,15 грн. (за відрахуванням військового збору розмірі 1,5%).
12.12.2019 позивач звернувся до відповідача з заявою про виплату йому середнього розміру грошового забезпечення, за період з дати виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 по дату виплати перерахованих видів грошового забезпечення по рішенню ХОАС від 13.12.2019 по справі № 520/10168/19, оскільки такі дії відповідача були визнані судом протиправними.
26.12.2019 позивач отримав відповідь відповідача на дане звернення за вих. № 11/К-238/7534 від 26.12.2019, в якій зазначено, що підстав для нарахування середнього розміру грошового забезпечення немає, оскільки чинне законодавство з питань проходження військової служби, грошового забезпечення військовослужбовців не містить положень щодо виплат “за затримку при звільненні”.
Не погоджуючись з зазначеною відповіддю відповідача, позивач звернувся до суду для захисту свої прав.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у цих правовідносинах, які склалися у даній справі, відсутні правові підстави для застосування до Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, щодо виплати позивачу середнього заробітку за період з 14.09.2018 по 13.12.2019, зазначені в статті 116 КЗпП України, а тому позовні вимоги про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.09.2018 по 13.12.2019 у цій справі в розумінні статті 117 КЗпП України не можуть бути задоволені.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За правилами частини шостої статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 "Про захист заробітної плати", ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Враховуючи, що перебування особи на публічній службі є однією із форм реалізації закріпленого у статті 43 Конституції України права на працю (постанова Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13), суд вважає за необхідне застосувати до даних правовідносин норми КЗпП України.
При вирішенні позовної вимоги, суд зауважує, що у даних спірних правовідносинах повинні застосовуватись не тільки норми спеціального законодавства, але й трудового.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 за № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Отже, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду у складі касаційного адміністративного суду від 07.02.2018 по справі №806/535/16, а також Верховного Суду України від 05.03.2012 у справі №21-42а12.
Згідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до ч. 2-4 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-ХІІ порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. До складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до частини 2 статті 24 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-ХІІ закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
В ході апеляційного розгляду встановлено, що позивача звільнено з військової служби наказом начальника Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 13.09.2018 № 427-ос, на підставі Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” в запас за станом здоров'я та наказом Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 14.09.2018 № 430-ос виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.
Відповідачем було здійснено виплату при звільненні ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2016, 2017, 2018 роки виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 14.09.2018, на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду №520/10168/19 від 03.12.2019.
Разом з цим, таке рішення суду виконано відповідачем в добровільному порядку.
Спірним є питання щодо обов'язку відповідача нарахувати та виплатити позивачеві середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з (14.09.2018) по день фактичного розрахунку (13.12.2019).
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Варто зазначити, що всі суми, належні до сплати працівникові, тобто нараховані працівникові на час звільнення, мають бути виплачені у день його звільнення.
Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Колегія суддів зазначає, що з прийняттям судових рішень, якими присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов'язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення КЗпП України передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
Отже, у цих правовідносинах відсутні правові підстави для застосування до Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, щодо виплати позивачу середнього заробітку за період з 14.09.2018 по 13.12.2019, зазначені в статті 116 КЗпП України, а тому позовні вимоги про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.09.2018 по 13.12.2019 у цій справі в розумінні статті 117 КЗпП України не можуть бути задоволені.
Аналогічна правова позиція щодо незатосування статті 117 КЗпП до правовідносин, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, викладена у постанові Верховного Суду від 18.11.2019 у справі №0940/1532/18 та у постанові Верховного Суду від 28.01.2020 у справі №822/2663/15.
Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень норми статей 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Отже, відсутні обґрунтовані підстави стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.09.2018 по 13.12.2019, що мала місце після того, як її присудження було встановлено судом.
Таким чином, колегія суддів зазначає, що за наявності спірних правовідносин, які виникли вже після звільнення та проведення остаточного розрахунку та стосувались права на отримання належної звільненому позивачеві грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2016, 2017, 2018 роки виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 14.09.2018 у розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, висловленою, зокрема, у постановах від 24.01.2018 у справі №807/1502/15 та від 27.06.2018 у справі №810/1543/17.
Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Колегією суддів враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч.1-3 ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин колегія суддів вважає наведені висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 7, 8, 9, 10, 73, 74, 77 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що рішення підлягає скасуванню.
Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ч. 4 ст. 241, ч. 3 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.03.2020 року по справі № 520/80/20 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.А. Спаскін
Судді Л.В. Любчич О.В. Присяжнюк
Повний текст постанови складено 25.06.2020 року