Дата документу 16.06.2020 Справа № 314/2862/19
Провадження № 11-кп/807/408/20 Головуючий в 1-й інстанції - ОСОБА_1
Єдиний унікальний № 314/2862/19 Доповідач в 2-й інстанції - ОСОБА_2
16 червня 2020 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду у складі суддів:
головуючого ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
за участю прокурора ОСОБА_6 ,
захисника адвоката ОСОБА_7 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні, в апеляційному порядку, в режимі відеоконференц зв'язку, матеріали провадження за апеляційною скаргою захисника засудженого ОСОБА_8 адвоката ОСОБА_7 на ухвалу Вільнянського районного суду Запорізької області від 14 листопада 2019 року, якою
відмовлено у задоволені клопотання про умовно-дострокове звільнення або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким засудженого ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який відбуває покарання у Державній установі «Вільнянська установа виконання покарань (№ 11)».
Згідно з ухвалою суду, до Вільнянського районного суду Запорізької області надійшло клопотання засудженого ОСОБА_8 про умовно-дострокове звільнення або заміну покарання у вигляді довічного позбавлення волі більш м'яким.
Відмовляючи в задоволення клопотання суд першої інстанції виходив з того, що застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання до засуджених до довічного позбавлення волі законодавством України у сфері кримінальної юстиції не передбачені. Покарання у виді довічного позбавлення волі, призначене у відповідності до ст. 64 КК України, не має строкового виміру, тому вирішення питання про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, є неможливим. Крім того, суд вважав, що застосування зазначеного покарання не суперечить ні Конституції України, ні міжнародним нормам, застосування яких передбачено також і в багатьох інших Договірних країнах Європейського союзу, оскільки метою і виправданням вироку із застосуванням такого покарання, як було зазначено в параграфі 58 в Мінімальних стандартних правил ООН, є захист суспільства і попередження скоєння в майбутньому жорстоких злочинів. Цієї мети можливо досягти лише у випадку, коли правопорушник готовий і здатен підкорятись законодавству. Тому відбування зазначеного виду покарання направлено на реабілітацію засудженого та ніяк не може розцінюватись як катування чи нелюдське ставлення до нього.
В апеляційній скарзі захисник засудженого посилаючись на необґрунтованість судового рішення просить його скасувати і постановити нову ухвалу, якою задовольнити клопотання засудженого. Зі змісту доводів апелянта випливає, що положення національного законодавства з урахуванням відповідної практика ЄСПЛ давали підстави для задоволення клопотання.
Заслухавши в засіданні апеляційної інстанції доповідь судді про сутність судового рішення та аргументи скарг; захисника засудженого, який підтримав апеляційну скаргу; прокурора, який заперечував проти доводів апеляційної скарги, вважав, ухвалу суду законною і обґрунтованою; перевіривши матеріали провадження та обговоривши доводи скарги, колегія суддів, вважає, що апеляційна скарга захисника засудженого задоволенню не підлягає у зв'язку з наступним.
Відповідно до ст.370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. На переконання колегії суддів, оскаржувана ухвала місцевого суду в повній мірі відповідає зазначеним вимогам.
Законом України про кримінальну відповідальність, зокрема розділом ХІІ (ст.ст.81, 82, 85-87) КК України, визначені підстави для умовно-дострокового звільнення засудженої особи від відбування призначеного судом першої інстанції покарання; заміни не відбутої частини покарання більш м'яким; звільнення від відбування покарання на підставі закону про амністію та помилування, а кримінальним процесуальним законом, зокрема розділом VIII (ст.ст. 537, 539) КПК України, визначено процедуру розгляду таких питань.
Питання про умовно-дострокове звільнення засудженої особи від відбування призначеного покарання або ж заміни не відбутої частини покарання більш м'яким вирішується судом у кримінальному провадженні, що розпочинається з часу подачі відповідного клопотання про вирішення такого питання.
Згідно із ст.1 КПК України, на території України порядок кримінального провадження визначається Конституцією України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, кримінальним процесуальним законом та іншими законами України.
Статтею 2 КПК України, визначені завдання кримінального провадження, серед яких крім іншого, є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також, забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Відповідно до загальних засад кримінального провадження, викладених у ч.1 ст.7 КПК України, зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати, окрім іншого, таким загальним засадам кримінального провадження, як верховенство права, законність та диспозитивність.
Згідно зі ст.8 КПК України, кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до частин 1, 3-6 ст.9 КПК України, під час кримінального провадження суддя зобов'язаний неухильно додержуватися вимог Конституції України, кримінального процесуального кодексу України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших законодавчих актів. Закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати кримінальному процесуальному кодексу України. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить кримінальному процесуальному кодексу України. У разі, якщо норми кримінального процесуального кодексу України суперечать міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. У випадках, коли положення кримінального процесуального кодексу України не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч.1 ст.7 цього Кодексу.
Конституційний Суд України в своєму рішенні від 29 червня 2010 року, у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями, а у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, Конституційний Суд України вказав, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування.
Статтею 51 КК України встановлені види покарань, з яких покарання у виді позбавлення волі на певний строк (п.11 ч.1 ст.51 КК України) і довічне позбавлення волі, тобто безстрокове покарання (п.12 ч.1 ст.51 КК України) є різними видами покарань.
Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної у Постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2011 року (справа №5-16кс11), яка є обов'язковою для всіх судів, покарання у виді довічного позбавлення волі не належить до строкових видів покарання і відповідно до нього не можна застосовувати строкові критерії.
Щодо посилання апелянта на рішення ЄСПЛ від 09.07.2013 у справі «Вінтер та інші проти Об'єднаного Королівства (Великобританія)», у справі «Ласло Магьяр проти Угорщини» від 20.05.2014, суд першої інстанції постановляючи рішення також послався на вказані рішення та обґрунтовано дійшов висновку про відмову в задоволенні клопотання
Разом з тим, місцевий суд послався на рішення «Петухов проти України» від 12.03.2019, в якому Європейський суд з прав людини визнав, що довічне позбавлення волі засудженого без гарантування йому права перегляду вироку в частині скорочення строку відбування такого покарання та перспективи можливого звільнення суперечить статті 3 Конвенції. Для вирішення цієї проблеми у разі набуття вказаним рішенням Європейський суд з прав людини статусу остаточного держава повинна буде вжити заходи загального характеру: реформувати систему перегляду вироків щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, так, щоби гарантувати у кожному конкретному випадку дослідження того, чи ґрунтується їх тривале ув'язнення на законних пенологічних підставах, а також, щоби дати можливість цим засудженим з певною мірою визначеності передбачати, що вони мають зробити для того, аби питання про їхнє звільнення було розглянуте, та за яких саме умов відповідно до стандартів, вироблених у практиці Європейський суд з прав людини (§ 194).
Таким чином, доводи захисника засудженого, що покарання має бути пом'якшене через невідповідність новій нормі чинного законодавства, та рішенням Європейського суду з прав людини є безпідставними, оскільки можливість заміни покарання більш м'яким поширюється лише на покарання у виді позбавлення волі на певний строк і до покарання у виді довічного позбавлення волі не може бути застосована.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що встановлені Європейським судом з прав людини порушення, на які посилається в апеляційній скарзі захисник засудженого, перш за все, стосуються обов'язку держави виконати рішення ЄСПЛ, а не обов'язку суду усувати певні законодавчі прогалини своїм рішенням. Враховуючи баланс інтересів щодо довічно ув'язнених, слід також приймати до уваги, що це зазвичай особи, які скоїли особливо тяжкі злочини - насильницькі злочини, є жертви, які від них постраждали, є незворотні наслідки у виді смерті певних осіб, тому держава має створити певний правовий механізм, який дасть розуміння довічно ув'язненим, що за сукупності певних умов їх питання буде переглянуто.
Частина 1 ст.64 КК України передбачає, що довічне позбавлення волі призначається за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.
Частина 2 ст.87 КК України встановлює, що актом помилування Президента України може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років, стосовно індивідуально визначеної особи, а згідно ч.7 ст.151 КВК України засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше 20 років призначеного покарання.
З урахуванням наведеного, колегія суддів констатує, що на теперішній час в державі відсутня процесуальна процедура заміни покарання особі, яка засуджена до довічного позбавлення волі, або умовно-дострокове звільнення такої особи, але на теперішній час в України існує інститут Президентського помилування, передбачений ст.87 КК України, що в повній мірі відповідає вимогам міжнародного та національного права, тому незгода засудженого з висновками суду першої інстанції, щодо відсутності в Україні механізму заміни покарання на більш м'яке для довічного позбавлення волі та не відповідність їх нормам міжнародного та національного права є безпідставними.
Крім того слід зазначити, у підсумкових висновках стосовно довічного ув'язнення при розгляді справи «Вінтер і інших проти Об'єднаного Королівства» в Європейському суді було зазначено, що ст.3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинна тлумачитись в контексті перегляду покарання у виді довічного ув'язнення таким чином, щоб національна влада могла визнати, що в результаті відбування покарання засудженим був досягнутий такий прогрес і виправлення, в результаті якого тривале тримання засудженого в ізоляції не може бути виправданим нелогічними обставинами.
У справі «Вінтер і інших проти Об'єднаного Королівства» зазначено, що статтею 3 Конвенції не визначені стандарти і вимоги до зменшення довічного покарання. Зазначена норма вимагає індивідуальної оцінки кожного.
На думку колегії суддів, місцевий суд всебічно та повно дослідив матеріали кримінального провадження, проаналізував нормативну базу законодавства України, практику Європейського суду з прав людини, в результаті чого дійшов обґрунтованого висновку щодо відмови у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 .
Слід зауважити і про те, що у своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст.6 Розділу I Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним, воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст.6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що можливість умовно-дострокового звільнення і заміни покарання більш м'яким поширюється лише на покарання у виді позбавлення волі на певний строк і до покарання у виді довічного позбавлення волі не може бути застосована, і колегія суддів погоджується з цим.
За таких обставин доводи захисника засудженого про те, що ухвала суду прийнята з порушенням норм матеріального права є безпідставними, а рішення суду є обґрунтованим і скасуванню або зміні не підлягає.
Керуючись ст.ст. 404, 407 КПК України колегія суддів,
апеляційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_8 адвоката ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Ухвалу Вільнянського районного суду Запорізької області від 14 листопада 2019 року, стосовно засудженого ОСОБА_8 , залишити без змін.
Ухвала Запорізького апеляційного суду набирає законної сили з моменту її оголошення є остаточною й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4