Постанова
Іменем України
17 червня 2020 року
м. Київ
справа № 753/8037/14
провадження № 61-18996св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
боржники: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 08 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Кравець В. А., Семенюк Т. А.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У квітні 2014 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 звернулася до суду з клопотанням про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду.
Клопотання обґрунтовано тим, що частковим заочним рішенням Суду другої інстанції м. Ашаффенбурга Федеративної Республіки Німеччина від 04 травня 2011 року в судовому процесі ОСОБА_1 проти ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 по справі № 11 О 188/10 ухвалено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 повинні виплатити позивачу солідарно 9 578,56 євро разом з відсотками у розмірі 12 % від цієї суми, починаючи з 01 вересня 2007 року.
Судом другої інстанції м. Ашаффенбурга Федеративної Республіки Німеччина 15 лютого 2012 року в судовому процесі ОСОБА_1 проти ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 по справі № 11 О 188/10 ухвалено кінцеве заочне рішення, відповідно до якого, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 засуджуються сукупно разом з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у тому, що вони повинні виплатити позивачеві 9 578,56 євро разом із відсотками у розмірі 12 % від цієї суми, починаючи з 01 вересня 2007 року.
Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 21 листопада 2014 року клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_7 задоволено. Надано дозвіл на примусове виконання часткового заочного та кінцевого заочного рішень Суду другої інстанції м. Ашаффенбурга Федеративної Республіки Німеччина від 04 травня 2011 року та від 15 лютого 2012 року відповідно № 11 О 188/10, про стягнення солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 326 240,76 грн та видано виконавчий лист.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 21 листопада 2014 року скасовано та постановлено нову ухвалу. Клопотання ОСОБА_1 задоволено частково. Надано дозвіл на примусове виконання кінцевого заочного рішення Суду другої інстанції м. Ашаффенбурга Федеративної Республіки Німеччина від 15 лютого 2012 року № 11 О 188/10, відповідно до якого: відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 засуджуються сукупно разом з ОСОБА_4 і ОСОБА_5 у тому, що вони повинні виплатити позивачеві 9 578,56 євро, що згідно офіційного курсу Національного банку України станом на 24 грудня 2015 року становить 242 049,25 грн, разом із відсотками у розмірі 12 % від цієї суми, починаючи з 01 вересня 2007 року. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати по 30,45 грн з кожного.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2015 року залишено без змін.
У грудні 2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 подала до Апеляційного суду міста Києва заяву, в якій просила роз'яснити ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2015 року. Зазначала, що на підставі заяви про примусове виконання рішення суду та виконавчого листа, виданого судом, Подільським районним відділом державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві відкрито виконавче провадження та виконано рішення в частині стягнення основного боргу у розмірі 242 049,25 грн. Однак, відповідно до кінцевого заочного рішення Суду другої інстанції м. Ашаффенбурга Федеративної Республіки Німеччина від 15 лютого 2012 року № 11 О 188/10, дозвіл на виконання якого був наданий ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2015 року, з боржників також мають бути стягнуті відсотки у розмірі 12 % від усієї суми боргу, починаючи з 01 вересня 2007 року. З виконанням рішення суду в частині стягнення відсотків виникли складності, оскільки незрозумілий порядок стягнення 12 % від суми боргу з 01 вересня 2007 року (за місяць, чи за інший період). У зв'язку з вищевикладеним просила роз'яснити ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2015 року в частині порядку нарахування та стягнення відсотків, а саме: що з боржників підлягають до стягнення 12 % річних (тобто, щороку), починаючи з 01 вересня 2017 року.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 лютого 2018 року в задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_7 відмовлено.
Суд апеляційної інстанції мотивував ухвалу тим, що судовим рішенням, яке заявник просила роз'яснити, лише надано дозвіл на примусове виконання рішення іноземного суду, тому вимога про роз'яснення ухвали Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2015 року не ґрунтується на вимогах закону.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У квітні 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 із застосуванням засобів поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 08 лютого 2018 року, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись порушення апеляційним судом норм процесуального права.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції:
- не взяв до уваги, що звертаючись із заявою про роз'яснення ухвали представник заявника просила звернутись із відповідним судовим дорученням (клопотанням) до Суду другої інстанції м. Ашаффенбурга Федеративної Республіки Німеччина (до суду, який постановив рішення) через Міністерство юстиції України з метою роз'яснення змісту постановленого судового рішення;
- помилково вважав заявлене клопотання про роз'яснення судового рішення таким, що суперечить засадам українського законодавства та призводить до зміни судового рішення.
У серпні 2018 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому посилаючись на її необґрунтованість просить відмовити в задоволенні касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 .
Рух справи в суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 19 квітня 2018 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 передано на розгляд судді-доповідачу Карпенко С. В.
Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 08 лютого 2018 року; витребувано матеріали справи № 753/8037/14-ц із суду першої інстанції; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
У серпні 2018 року матеріали справи № 753/8037/14-ц надійшли до Верховного Суду.
Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року № 1111/0/226-20 на підставі рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2020 року № 1 «Про заходи, спрямовані на належне здійснення правосуддя» призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 753/8037/14-ц.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2020 року касаційну скаргу та матеріали справи № 753/8037/14-ц передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).
Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460?ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (в редакції станом на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана ухвала - без змін, оскільки її постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Встановлено, що ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2016 року, клопотання ОСОБА_1 задоволено частково. Надано дозвіл на примусове виконання кінцевого заочного рішення Суду другої інстанції м. Ашаффенбурга Федеративної Республіки Німеччина від 15 лютого 2012 року № 11 О 188/10, відповідно до якого: відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 засуджуються сукупно разом з ОСОБА_4 і ОСОБА_5 у тому, що вони повинні виплатити позивачеві 9 578,56 євро, що згідно офіційного курсу Національного банку України станом на 24 грудня 2015 року становить 242 049,25 грн, разом із відсотками у розмірі 12 % від цієї суми, починаючи з 01 вересня 2007 року. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати по 30,45 грн з кожного.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 лютого 2018 року в задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_7 про роз'яснення ухвали Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2015 року відмовлено, з тих підстав, що така заява не ґрунтується на вимогах закону.
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до положень статті 271 ЦПК України за заявою учасників справи, державного виконавця, приватного виконавця суд роз'яснює судове рішення, яке набрало законної сили, не змінюючи змісту судового рішення.
Подання заяви про роз'яснення судового рішення допускається, якщо судове рішення ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до примусового виконання.
Зі змісту зазначеної статті вбачається, що незрозумілим є рішення суду, в якому припускається декілька варіантів тлумачення, а підставою для роз'яснення рішення суду є утруднення чи неможливість його виконання. Роз'яснення рішення - це більш повний, чіткий, ясний, зрозумілий виклад рішення, як правило його резолютивної частини, розуміння та сприйняття яких викликає труднощі. Якщо фактично ставиться питання про зміну рішення або внесення в нього нових даних, у тому числі й роз'яснення мотивів ухваленого рішення, суд відмовляє в роз'ясненні рішення.
У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що відповідно до статті 221 ЦПК України 2004 року роз'яснення рішення суду, а не ухвали, можливе тоді, коли воно не містить недоліків, що можуть бути усунені лише ухваленням додаткового рішення, а є незрозумілим, що ускладнює його реалізацію. Зазначене питання розглядається судом, що ухвалив рішення, і в ухвалі суд викладає більш повно та ясно ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не вносячи змін у суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового розгляду. Роз'яснення рішення не допускається, якщо воно виконане або закінчився установлений законом строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до виконання.
Якщо фактично порушено питання про зміну рішення або внесення в нього нових даних, у тому числі й роз'яснення мотивів ухваленого рішення, суд ухвалою відмовляє в роз'ясненні рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відмовляючи в задоволенні заяви про роз'яснення ухвали Апеляційного суду міста Києва від 08 лютого 2018 року, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що роз'яснення, шляхом зазначення в ухвалі Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2015 року про те, що з боржників підлягає до стягнення 12 % річних (тобто щороку), починаючи з 01 вересня 2007 року, призведе до зміни рішення іноземного суду, що є не припустимим.
Доводи касаційної скарги про те, що своєю заявою про роз'яснення ухвали представник заявника просила звернутись із відповідним судовим дорученням (клопотанням) до Суду другої інстанції м. Ашаффенбурга Федеративної Республіки Німеччина (до суду, який постановив рішення) через Міністерство Юстиції України, з метою роз'яснення змісту постановленого судового рішення, є необґрунтованими.
Так заявник своєю вимогою фактично делегує апеляційному суду своє процесуальне право на звернення до суду, який ухвалив судове рішення, з заявою про його роз'яснення, що протирічить концепції принципу диспозитивності у цивільному судочинстві.
Європейський суд з прав людини обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його (рішення Європейського суду з прав людини у справі від 07 липня 1989 року у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain»).
Статтею 44 ЦПК України закріплено обов'язок особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Голуб» проти України від 18 жовтня 2005 року, заява № 6778/05).
Таким чином, наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення Єврепейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» від 09 грудня 1994 року, заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення Єврепейського суду з прав людини від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувана ухвала апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 залишити без задоволення.
Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 08 лютого 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак Г. І. Усик