Постанова
Іменем України
03 червня 2020 року
м. Київ
справа № 185/4316/16-ц
провадження № 61-14825св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Ступак О. В.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: Перша Павлоградська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області, Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Павлоградського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області
від 23 січня 2018 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Городничої В. С.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У травні 2016 року позивач звернувся до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та поділ спільного майна подружжя.
В обгрунтування позовних вимог зазначав, що з 07 березня 1981 року по 27 липня 2010 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . За час шлюбу за договором довічного утримання від 05 квітня 2006 року відповідачем ОСОБА_2 було набуто квартиру АДРЕСА_1 .
Позивач вважав, що, оскільки спірну квартиру набуто за період перебування у шлюбі, то вона є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Питання про поділ майна вже вирішувалось судом, але спірна квартира не була предметом поділу з тієї причини, що вони з колишньою дружиною домовились про спільне користування квартири. 13 червня 2013 року укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, відповідно до якого ОСОБА_2 продала квартиру ОСОБА_3 . Вказаний договір виходить за межі дрібного побутового та був укладений другим із подружжя за відсутності його згоди.
Посилаючись на наведене, просив визнати договір купівлі продажу квартири недійсним, поділити майно подружжя, що є спільною сумісною власністю, визнавши за позивачем право власності на 1/2 частину квартири.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області
від 25 квітня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині поділу спільного майна подружжя, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем того факту, що він виконував обов'язки за договором довічного утримання солідарно з набувачем нерухомого майна - ОСОБА_2 та, що зазначений договір укладений в інтересах сім'ї, а тому, хоча спірна квартира і була набута дружиною у період шлюбу, проте не може вважатися спільною сумісною власністю подружжя. З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що при укладенні оскарженого договору, наявність згоди позивача ОСОБА_1 не була необхідною, а отже відсутні підстави для задоволення його позову.
Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1
від 13 червня 2013 року, зареєстрований в реєстрі за № 1-1494, вчинений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за номером запису про право власності 1295105 від 13 червня 2013 року. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 551,20 грн.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог у частині поділу спільного майна подружжя, апеляційний суд зазначив, що відповідач не довела, що виключно нею здійснювались обов'язки за договором довічного утримання і цей договір не укладався в інтересах сім'ї, а отже не спростувала презумпції права спільної сумісної власності на спірне нерухоме майно, яке було набуто подружжям у шлюбі.
Апеляційний суд також вказав на недобросовісну поведінку ОСОБА_2 , яка під час укладання оспорюваного договору подала до нотаріальної контори нотаріально посвідчену заяву про те, що вищевказана квартира перебуває в її особистій приватній власності, оскільки була набута поза шлюбом, за власні кошти і на час реєстрації права власності на цю нерухомість (як і на момент укладення цього договору) в зареєстрованому шлюбі не перебувала, ні з ким не проживала та не проживає однією сім'єю без укладення шлюбу. Особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на квартиру, що відчужується, у тому числі і відповідно до статей 65, 74 та 97 СК України, відсутні. При цьому, ОСОБА_2 надала нотаріусу новий паспорт, виданий 12 червня 2013 року, який не містив запису в графі «сімейний стан».
Відмовляючи у застосуванні позовної давності, апеляційний суд виходив з того, що позивач довідався про порушення свого права у червні 2013 року, перебуваючи у нотаріуса під час підготовки до укладення спірного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , де він відмовився надати згоду на продаж спірного майна, який був укладений між відповідачами 13 червня 2013 року. З позовною заявою позивач звернувся до суду 16 травня 2016 року, тобто в межах трирічної позовної давності, відлік якої розпочинається не з часу розірвання шлюбу, а саме від дня, коли він довідався про порушення свого права.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг, позиція інших учасників справи
У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернулась засобами поштового зв'язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 січня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга обгрунтована тим, що:
- справа розглянута без її участі та участі її представника, незважаючи на завчасно подану заяву про відкладення розгляду справи у зв'язку з погодними умовами;
- визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був даний договір укладений саме в інтересах сім'ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов'язки за таким договором солідарно з набувачем (з посиланням на постанову Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року, провадження № 6-2891цс15);
- будь-які домовленості про спільне використання спірної квартири між нею та ОСОБА_1 відсутні, позивач використовує це твердження, щоб виправдати своє звернення до суду із позовом через 10 років після укладення договору довічного утримання між заявником та її сестрою ОСОБА_5 ;
- спірна квартира не була об'єктом спільної сумісної власності подружжя, так як договір довічного утримання був укладений між нею та її сестрою ОСОБА_5 за три місяці до її смерті, і у виконанні договору, позивач жодної участі не приймав, що підтверджується показаннями свідків;
- у 2011 році між нею та ОСОБА_1 у судовому порядку був здійснений поділ спільного майна подружжя, і жодна із сторін не заявляла про право на спірну квартиру;
- апеляційний суд неправильно відмовив у застосуванні позовної давності, посилаючись на те, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізнався лише у червні 2013 року, перебуваючи у нотаріуса під час підготовки до укладення спірного договору, оскільки ні нотаріусом, ні іншими особами не підтверджено факт, що ОСОБА_1 взагалі викликався до нотаріуса. Зазначений факт є надуманим для виправдання ним відсутності пропуску строку звернення до суду із зазначеним позовом.
У березні 2018 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулась засобами поштового зв'язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 січня 2018 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У касаційній скарзі заявник посилається на те, що:
- з урахуванням статей 744, 746 ЦК України щодо договору довічного утримання (догляду), статті 60 СК України щодо підстав набуття права спільної сумісної власності подружжя, правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року (провадження № 6-2891цс15), суди повинні були встановити чи допомагав позивач в утриманні відчужувача квартири за договором довічного утримання ОСОБА_5 . Свідки підтвердили, що позивач не приймав жодної участі у забезпеченні догляду за ОСОБА_5 ;
- укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа, контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У момент укладення спірного правочину ОСОБА_3 не знав і навіть не підозрював, що квартира придбана ОСОБА_2 у період перебування у шлюбі і, що для укладення цього правочину необхідна згода другого з подружжя, а згідно з частиною п'ятою статті 12 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) добросовісність набувача презюмується.
За відсутності належних і допустимих доказів щодо недобросовісності ОСОБА_3 вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним задоволенню не підлягають, а суд повинен виходити з права позивача ОСОБА_1 на відповідну компенсацію вартості відчуженої не в інтересах сім'ї квартири від колишнього подружжя - відповідача ОСОБА_2 ;
- позивач достеменно знав, що син квартирою не користується, і вона йому не відчужена, сам позивач спірною квартирою не користувався і не цікавився, що з цим майно відбувається, не вважав за потрібне ділити квартиру при поділі іншого майна подружжя, дізнавшись у нотаріуса до травня 2013 року про намір колишньої дружини продати квартиру, з подальшим її можливим відчуженням щонайменше з 01 травня 2013 року не цікавився, до суду звернувся лише
16 травня 2013 року. Тобто після розірвання шлюбу з 27 липня 2010 року до
16 травня 2016 року стан його майнових прав щодо спірної квартири позивача не цікавив, а домовленість подружжя ще до розірвання шлюбу про залишення квартири сину не свідчить, що позивач після розірвання шлюбу не знав і не міг знати про порушення своїх прав на квартиру, що свідчить про необхідність застосування позовної давності;
- апеляційним судом порушено норми процесуального права, оскільки в судове засідання 14 листопада 2017 року з'явилися всі учасники справи і надавали пояснення, у тому числі щодо фактичних обставин справи, але звукозапис цього засідання в матеріалах справи відсутній, є лише пустий диск, у зв'язку з чим з'ясувати, що відбувалось в цьому засіданні, заслухати пояснення учасників справи та послатися на ці пояснення не має можливості.
У травні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому позивач просить оскаржувану постанову апеляційного суду, яка є законною та обгрунтованою, залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на безпідставність її доводів. Інших відзивів на касаційні скарги на адресу Верховного Суду не надходило.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 23 березня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2 призначено судді-доповідачу Курило В. П.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 18 квітня 2018 року касаційну скаргу представника
ОСОБА_3 - ОСОБА_4 призначено судді-доповідачу Курило В. П.
Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2018 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 27 березня 2018 року про надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 січня 2018 року; витребувано матеріали справи № 185/4316/16-ц із Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області та надано сторонам строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2018 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 19 квітня 2018 року про надання строку для усунення недоліків) задоволено клопотання представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 та поновлено строк на касаційне оскарження постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області
від 23 січня 2018 року, відкрито касаційне провадження та надано сторонам строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У травні 2018 року матеріали справи № 185/4316/16-ц надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2019 року справу № 185/4316/16-призначено до судового розгляду.
Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2020 року № 1039/0/226-20 на підставі рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2020 року № 3 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 квітня 2020 року касаційну скаргу та матеріали справи передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиноюдругою статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційних скарг) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України(у редакції станом на дату подання касаційних скарг) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 підлягають задоволенню частково.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 07 березня 1981 року по 27 липня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2011 року у цивільній справі № 22ц-10403/11 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 поділено майно, що є об'єктом спільної сумісної власності, набуте за період з
1981 року до 27 липня 2010 року. З тексту рішення суду вбачається, що спірна квартира не була предметом поділу.
05 квітня 2006 року між відповідачем ОСОБА_2 , як набувачем, з однієї сторони, та ОСОБА_5 , як відчужувачем з другої сторони, укладений договір довічного утримання (догляду), відповідно до якого відповідач ОСОБА_2 отримала у власність квартиру АДРЕСА_1 , в обмін на зобов'язання забезпечувати відчужувача утриманням та доглядом довічно на умовах цього договору. Право власності на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_2 17 квітня 2007 року, реєстраційний номер 14348176 .
ОСОБА_5 , яка доводилася рідною сестрою ОСОБА_2 , померла
ІНФОРМАЦІЯ_1 .
13 червня 2013 року між відповідачем ОСОБА_2 , як продавцем, з однієї сторони, та відповідачем ОСОБА_3 , як покупцем, з другої сторони, укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Згідно з повідомленням нотаріуса, наданим на запит суду першої інстанції, спірний договір укладений за відсутності письмової згоди ОСОБА_1 . Відповідач
ОСОБА_2 надала нотаріально посвідчену заяву про те, що вищевказана квартира перебуває в її особистій приватній власності, оскільки була набута поза шлюбом, за власні кошти і на час реєстрації права власності на цю нерухомість (як і на момент укладення цього договору) у зареєстрованому шлюбі не перебувала, ні з ким не проживала і не проживає однією сім'єю без укладення шлюбу. Особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права у власність на квартиру, що відчужується, у тому числі і відповідно до статей 65, 74 та 97 СК України, відсутні. При укладенні угоди, ОСОБА_2 надала новий паспорт, виданий 12 червня 2013 року, який не містить запису в графі «сімейний стан».
Нормативно-правове обгрунтування та мотиви Верховного Суду
Щодо належності спірного нерухомого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частинами першою, третьою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Згідно зі статтею 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.
У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Застосовуючи норму статті 60 СК України, та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні кошти або спільна праця подружжя. Презумпція спільності права власності на майно набуте подружжям у шлюбі, може бути спростована одним із подружжя, на якого і покладається тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції.
Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Отже, відсутність згоди одного із співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.
Згідно зі статтею 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Статтею 746 ЦК України визначено, що сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним.
У статті 749 ЦК України закріплено обов'язки набувача за договором довічного утримання (догляду). У такому договорі можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача (частина перша цієї статті).
Системний аналіз зазначених норм цивільного законодавства та положень статей 60, 61 СК України зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім'ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов'язки за таким договором солідарно з набувачем.
Оспорюючи доводи позивача про те, що квартира АДРЕСА_1 належить подружжю на праві спільної сумісної власності, ОСОБА_2 стверджувала, що вона хоч і набула зазначене нерухоме майно у власність під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , однак, оскільки воно було набуте не за спільні кошти подружжя, або їх спільною працею, а за договором довічного утримання від 05 квітня 2006 року, обов'язки за яким по догляду за відчужувачем ОСОБА_5 виконувала лише вона, зазначений договір був укладений в її інтересах, а не в інтересах сім'ї, а отже зазначене нерухоме майно є виключно її приватною власністю. З огляду на наведене, вважала необгрунтованими доводи позивача про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, а тому в порушення частини другої статті 65 СК України була відчужена за відсутності його згоди, що є підставою для визнання оспорюваного ним договору купівлі-продажу недійсним.
Відповідно до частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року, якій кореспондує частина перша статті 81 чинного ЦПК України, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України 2004 року, якій кореспондує частина перша статті 76 чинного ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному повному, об'єктивному та безпосередньому дослідження наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
ОСОБА_2 не надала належних, достовірних та допустимих доказів, які б у своїй сукупності були б достатніми для спростування спільності права власності подружжя на квартиру АДРЕСА_1 . Зокрема, допитані у суді першої інстанції свідки ОСОБА_6 ,
ОСОБА_7 , ОСОБА_1 пояснювали, що подружжя ОСОБА_1 періодично відвідували за місцем проживання відчужувача за договором довічного утримання - ОСОБА_5 , приносили їй їжу, тоді як свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 стверджували, що за ОСОБА_5 здійснювали догляд вони, а також медична сестра, послуги якої, разом із іншими послугами щодо свого утримання, оплачувала самостійно ОСОБА_5 , її поховання та встановлення пам'ятника також відбулося за кошти померлої.
Урахувавши наведене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про не спростування відповідачем спільності права власності подружжя на квартиру АДРЕСА_1 , а отже помилковість висновку суду першої інстанції про те, що оскільки спірна квартира не була об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 , то при укладенні оскарженого договору наявність згоди позивача ОСОБА_1 не була необхідною.
Щодо застосування судами попередніх інстанцій позовної давності
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.
При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується насамперед з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивний (сам факт порушення права) так і суб'єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).
Відмовляючи у застосуванні позовної давності за заявою ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що позовна давність застосовується лише при наявності порушеного права, яке позивачем ОСОБА_1 не доведено.
Апеляційний суд, дійшовши висновку про доведеність позивачем ОСОБА_1 порушення його права власності на спірне майно, оскільки про порушення свого права він дізнався лише у червні 2013 року, під час перебування у нотаріуса при підготовці оспорюваного правочину, згоду на укладення якого не надав, а з позовом до суду звернувся 16 травня 2016 року, тобто в межах позовної давності, тому відсутні підстави для застосування позовної давності.
З таким висновком апеляційного суду у цій частині погодитися не можна, оскільки він його дійшов внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що оспорюваний договір купівлі-продажуквартири АДРЕСА_1 , між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений 13 червня 2013 року. При посвідченні цього договору ОСОБА_2 надала нотаріально посвідчену заяву про те, що спірна квартира є її особистою приватною власністю.
Доказів, які б свідчили про присутність позивача ОСОБА_1 у нотаріуса при посвідченні цього договору, чи при обговоренні умов його укладення, матеріали справи не містять, і суд зазначених обставин не встановив. Висновок апеляційного суду про те, що про порушення свого права позивач дізнався у червні 2013 року, під час перебування у нотаріуса при підготовці оспорюваного правочину, згоду на укладення якого він не надав, як обгрунтовано зазначила у касаційній скарзі
ОСОБА_1 , грунтується виключно на поясненнях позивача і є ним надуманим із метою визначення строку відрахування позовної давності саме з цієї дати.
Поза увагою суду апеляційної інстанції залишилося і рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2011 року, яким, як правильно зазначив суд першої інстанції, було визначено обсяг спільного сумісного майна подружжя та здійснено його поділ, до якого не була включена квартира АДРЕСА_1 , а отже позивач мав об'єктивну можливість та зобов'язаний був дізнатися про порушення свого майнового права.
У цьому контексті обгрунтованими є доводи касаційної скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про неправильне застосування апеляційним судом статті 261 ЦК України, порівняльний аналіз термінів якої «довідався» та міг «довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому посилання позивача на те, що до травня 2013 року він не знав про порушення своїх майнових є необгрунтованими, з огляду на те, що між сторонами існував спір щодо обсягу спільного сумісного майна подружжя, що підлягало поділу, до переліку якого не була включена квартира АДРЕСА_1 (рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2011 року), та відсутності доказів на підтвердження домовленості між подружжям щодо користування зазначеною квартирою їх сином, із урахуванням того що він останні п'ять років нею не користувався і проживав у м. Харкові.
Верховний Суд зазначає, що спір стосовно майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, свідчить про порушення права одного з подружжя. Тому позивач міг довідатися про порушення свого права на спірну квартиру з моменту пред'явлення позову дружиною про поділ майна.
Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції статті 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, сплив відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Верховний Суд вважає необхідним зауважити, що висновок апеляційного суду про недобросовісну поведінку ОСОБА_2 під час укладання оспорюваного договору, з огляду на те, що при посвідченні оспорюваного договору, вона подала до нотаріальної контори заяву про те, що спірна квартира є її особистою приватною власністю, була набута поза шлюбом за власні кошти, на час реєстрації права власності та на момент укладення цього договору вона у шлюбі не перебуває і не проживає однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а також вказівка нею на відсутність осіб, які б могли ставити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру та надання нотаріусу нового паспорту з відсутнім записом у графі «сімейний стан», не можна вважати обгрунтованим із посиланням лише на зазначені обставини, без урахування позиції відповідача про набуття нею зазначеної квартири у її приватну власність за договором довічного утримання, укладеного з її рідною сестрою
ОСОБА_5 за декілька місяців до її смерті, оскільки недоведеність зазначених аргументів не є підставою для надання такої оцінки дій особи, яка добросовісно вважає себе власником зазначеного спірного майна.
Аргументи касаційної скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про неврахування апеляційним судом добросовісності дій відповідача ОСОБА_3 при укладенні спірного договору купівлі-продажу є неспроможними, оскільки Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) дійшла висновку, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого з співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір із підстав його недійсності. При цьому, закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Необгрунтованими є і посилання у касаційній скарзі ОСОБА_2 на порушення апеляційним судом норм процесуального права, оскільки розгляд справи відбувався за її відсутності та її представника, незважаючи на завчасно подану заяву про відкладення розгляду справи у зв'язку з погодними умовами, оскільки відповідно до частини другої статті 372 ЦК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до приписів пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційних скарг), суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційних скарг має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша-третя статті 412 ЦПК України у редакції станом на дату подання касаційних скарг).
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені повно, але судами попередніх інстанцій допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, судові рішення першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за спливом позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Щодо розподілу судових витрат
Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
З огляду на висновок Верховного Суду щодо суті вирішення касаційної скарги, понесені ОСОБА_2 та ОСОБА_3 судові витрати у зв'язку з подачею касаційних скарг у розмірі 2 204,80 грн та 2 204,80 грн покладаються на
ОСОБА_1 .
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області
від 25 квітня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області
від 23 січня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 13 червня 2013 року,зареєстрований в реєстрі за
№ 1-1494, та визнання права власності Ѕ частину квартири, відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 204,80 грн на відшкодування судових витрат.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 2 204,80 грн на відшкодування судових витрат.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийО. В. Ступак
Судді:І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
Г. І. Усик
В. В. Яремко
Постанова складена та оформлена суддею Усиком Г. І. в порядку частини третьої статті 415 ЦПК України.