Постанова
Іменем України
12 червня 2020 року
м. Київ
справа № 2-568/11
провадження № 61-2481св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Соломіївська сільська рада Дубровицького району Рівненської області,
особа, що подала апеляційну скаргу- Релігійна громада «Свято-Преображенська парафія Рівненської єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) с. Кураш Дубровицького району Рівненської області»
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 21 січня 2020 рокуу складі колегії суддів: Хилевича С.В., Бондаренко Н.В., Ковальчук Н.М.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Соломіївської сільської ради Дубровицького району Рівненської області про визнання права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за набувальною давністю.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що в 1989 році приїхав працювати в с. Кураш Дубровицького району Рівненської області. Того ж року він одружився та вселився в будинок АДРЕСА_1 , власником якого була ОСОБА_2 , що померла за п'ять років до його приїзду в село.
У зазначений вище будинок він поселився з дозволу сина ОСОБА_2 - ОСОБА_3 . Оскільки ОСОБА_3 не мав належно оформлених правовстановлюючих документів на будинок, договір купівлі-продажу між ними не оформлювався.
Позивач зазначав, що він та члени його сім'ї постійно проживають у цьому будинку з часу вселення, тобто з 1989 року, за ці роки він будинок перебудував і самостійно збудував господарські будівлі та споруди.
Отже, на думку позивача, оскільки він з 1989 року і до часу звернення до суду з цим позовом проживає із своєю сім'єю у спірному житловому будинку, відкрито і безперервно користується вказаним нерухомим майном, позивач просив визнати за ним право власності на будинок АДРЕСА_1 за набувальною давністю.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дубровицького районного суду Рівненської області від 25 червня 2011 року у складі судді Отупор К. М. визнано за позивачем право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за набувальною давністю.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції керувався статтею 344 ЦК України та виходив з доведеності позовних вимог.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Рівненського апеляційного суду від 21 січня 2020 року апеляційну скаргу Релігійної громади «Свято-Преображенська парафія Рівненської єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) с. Кураш Дубровицького району Рівненської області»рішення Дубровицького районного суду Рівненської області від 25 червня 2011 рокускасовано, прийнято нову постанову про відмову у задоволенні позову.
Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції під час вирішення питання про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю вирішив права особи, яка має право на це майно, проте не була залучена до участі у справі, оскільки відповідно до довідки виконавчого комітету Соломіївської сільської ради Дубровицького району Рівненської області від 13 жовтня 2019 року № 1701 за записами господарської книги за 1991 - 1995 роки № 2, спірний житловий будинок обліковується як церковний, тобто не є майном, яке не має власника.
Аргументи учасників справи
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у лютому 2020 року та у доповненнях до неї, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права й неправильне застосування норм матеріального права, просить постанову Рівненського апеляційного суду від 21 січня 2020 року скасувати й залишити в силі рішення Дубровицького районного суду Рівненської області від 25 червня 2011 року.
В обґрунтування касаційної скарги вказує, що апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, неправомірно прийняв до розгляду апеляційну скаргу громади «Свято-Преображенська парафія Рівненської єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) с. Кураш Дубровицького району Рівненської області», яка, на думку ОСОБА_1 , не має ніякого відношення до спірного будинку; апеляційний суд безпідставно зазначив в обґрунтування постанови про те, що будинок не є майном, яке не мало власника, на підставі даних про те, що будинок обліковується як церковний; договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_3 продав громаді села Кураш в особі ОСОБА_4 житловий будинок з усіма господарськими будівлями,
що до нього прилягають, які знаходяться в с. Кураш, на який послався апеляційний суд на підтвердження того, що будинок був відчужений у 1989 році, не є доказом того, що було відчужено саме спірний будинок та саме на користь особи, яка подала апеляційну скаргу, до того ж громада с. Кураш, яка є покупцем за договором, та релігійна громада, від імені якої подано апеляційну скаргу, це різні за своїм статусом особи, оскільки Релігійна громада «Свято-Преображенська парафія Рівненської єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) с. Кураш Дубровицького району Рівненської області» як юридична особа зареєстрована у 1991 році, тобто станом на час, коли укладався договір купівлі-продажу спірно будинку із громадою села Кураш
не існувала і її права рішенням про набуття права власності в порядку набувальної даності не зачіпаються.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу Релігійна громада «Свято-Преображенська парафія Рівненської єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) с. Кураш Дубровицького району Рівненської області» (далі - Релігійна громада), не погоджуючись із доводами касаційної скарги в повному обсязі, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
В обґрунтування своєї позиції зазначає, що Релігійна громада як юридична особа була заснована у 1988 році та зареєстрована тільки у 1991 році, що пов'язано з особливостями чинного у той час законодавства.
Право власності на спірний будинок Релігійна громада в особі ОСОБА_4 , який на час укладення договору був однім із членів її правління, набула на підставі договору купівлі-продажу від 3 квітня 1988 року, і спірний будинок придбавався саме для Релігійної громади, а не особисто для користування ОСОБА_1 , який був керівником Релігійної громади у 1989 році, про що ОСОБА_1 був обізнаний. Вказаний договір є дійсним, він
не оспорений та недійсним в судовому порядку не визнавався.
Щодо доводів у касаційній скарзі про те, що в договорі купівлі-продажу будинку не зазначено його номер, то номер йому було присвоєно лише у 2003 році, оскільки до цього часу будинки у с. Кураш не мали поштових адрес.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 5 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано з Дубровицького районного суду Рівненської області цивільну справу № 2-568/11 за позовом ОСОБА_1
до Соломіївської сільської ради Дубровицького району про визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами за набувальною давністю.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Судами встановлено, що згідно з протоколом у справах релігій при Раді Міністрів України від 28 жовтня 1988 року № 20 підтверджена реєстрація релігійного об'єднання православної Свято-Преображенської церкви в с. Кураш Дубровицького району та постановлено передати їй будинок молитовної споруди.
Відповідно до виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 25 вересня 1991 року Релігійну громаду «Свято-Преображенської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Кураш Дубровицького району Рівненської області» зареєстровано як юридичну особу, основним видом економічної діяльності є діяльність релігійних організацій.
Позивач ОСОБА_1 на той час був священиком церкви, що сторонами не заперечувалось.
На підставі договору купівлі-продажу будинку від 3 квітня 1989 року, зареєстрованого секретарем Соломіївської сільськї ради народних депутатів Дубровицького району Рівненської області в реєстрі за № 13, ОСОБА_3 , який був членом релігійної громади, відчужив на користь громади с. Кураш в особі ОСОБА_4 , також члена громади, належний йому житловий будинок з усіма господарськими будівлями, що до нього прилягають, розташований у с. Кураш Дубровицького району Рівненської області.
Звернувшись до суду з позовом, ОСОБА_1 на підтвердження позовних вимог про правомірність володіння будинком, власник якого невідомий, та визнання у зв'язку із цим за ним права власності за набувальною давністю, надав довідку, відповідно до якої він проживає у будинку АДРЕСА_1 , що згідно з відомостями господарської книги, у тому числі № 2, за 1991 - 1995 роки має особовий рахунок НОМЕР_1 .
Судом також встановлено, що відповідно до довідки виконавчого комітету Соломіївської сільської ради Дубровицького району Рівненської області від 13 жовтня 2019 року № 1701 за записами господарської книги за 1991 - 1995 роки № 2, особовий рахунок НОМЕР_1 , житловий будинок у АДРЕСА_1 , обліковується як церковний.
У судовому засіданні 17 червня 2011 року представник відповідача - сільський голова Соломіївської сільської ради Буткевич С. В., пояснив, що в 1990 році був обраний головою сільської ради. Громада села у 1988 - 1989 роках дійсно збирала грошові кошти для придбання спірного будинку для церкви, ОСОБА_1 там проживав як священик з 1989 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 21 січня 2020 року Верховний Суд здійснює за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
Згідно із положеннями частини другої статі 389 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги).
Частиною першою статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках.
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Так, згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Звернувшись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на будинок в порядку набувальної давності на підставі статті 344 ЦК України.
Реалізація процедури набуття права власності на майно в порядку набувальної давності можлива виключно в судовому порядку і стаття 344 Цивільного кодексу України чітко визначає умови, за доведеності яких це можливо: наявність належної особи, яка може оформити власність на певний об'єкт; добросовісність заволодіння нерухомим майном; відкритість та безперервність володіння; тривалість володіння цим об'єктом; сплив установлених строків володіння - 10 років з часу такого заволодіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном, як підставу для набуття права власності на нерухоме майно за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Отже, при вирішенні спорів має значення встановлення факту добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент заволодіння ним не знає (і не повинен знати)
про неправомірність заволодіння майном. Крім того, така особа - позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Тобто йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) та у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі
№ 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) зроблено висновки про те, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Колегія суддів касаційного суду, ураховуючи наведені вище умови для задоволення позову про набуття права власності за набувальною давністю та встановлені апеляційним судом обставини справи щодо наявності договору купівлі-продажу спірного будинку на час початку користування ним позивачем і обізнаності його про це, погоджується з висновками апеляційного суду про відмову у позові через його недоведеність.
Касаційний суд також звертає увагу на те, що за змістом статті 344 ЦК України відкритість і безперервність користування спірним майном самі по собі, без добросовісності, не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статтею 344 ЦК України. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Відсутність добросовісності у позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 Цивільного кодексу України.
З огляду на викладене, касаційний суд погоджується з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні позову, оскільки постанова прийнята з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги ОСОБА_1 у цій частині визнаються необґрунтованими.
Щодо доводів касаційної скарги про безпідставність поновлення строку на апеляційне оскарження рішення, ухваленого у 2011 році, то касаційний суд відхиляє їх з огляду на таке.
Згідно статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Європейський суд з прав людини вказує, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 53, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року).
У статтях 127, 357, 358 ЦПК України не визначено конкретного переліку причин, що відносяться до поважних і можуть бути підставою для поновлення пропущеного процесуального строку, у тому числі особам, які не брали участі у справі, але судовим рішенням вирішені їх права та обов'язки.
Однак, суд апеляційної інстанції, керуючись верховенством права та основними засадами судочинства, повинен надати оцінку наведеним особою, яка не брала участі у справі, обставинам щодо поважності причин пропуску строку, встановити чи є такий строк значним та чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності з врахуванням балансу суспільного та приватного інтересу.
Право на ефективний судовий захист передбачає, що особи, прав яких стосується ухвалене у справі рішення, повинні мати змогу реалізувати право подати апеляцію з того моменту, коли вони фактично поінформовані про самі судові рішення, що можуть порушувати їх законні права чи інтереси.
Апеляційний суд встановив, що Релігійна громада, починаючи з 03 квітня 1989 року, була власником спірного житлового будинку на підставі договору купівлі-продажу від 03 квітня 1989 року, однак її до участі у справі не залучено, незважаючи на те, що цей факт обговорювався у судовому засіданні в суді першої інстанції, що зафіксовано в протоколі судового засідання; суд першої інстанції розглянув справу без участі Релігійної громади як титульного власника майна, що призвело до безпідставних висновків про відсутність власника майна та ухвалення рішення про задоволення позову без встановлення добросовісності дій позивача щодо заволодіння будинком.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки таке судове рішення є законним та обґрунтованим, прийнятим з дотриманням вимог процесуального та матеріального закону, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
З огляду на те, що судом касаційної інстанції рішення не змінюється та не ухвалюється нове рішення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Рівненського апеляційного судувід 21 січня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:С. Ю. Бурлаков
В. М. Коротун
М. Є. Червинська