19 червня 2020 рокуЛьвівСправа № 1.380.2019.006114 пров. № А/857/3433/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі :
головуючого судді Большакової О.О.,
суддів Старунського Д.М., Качмара В.Я.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області про стягнення середнього заробітку у зв'язку з невиплатою належних сум грошового забезпечення при звільненні за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2020 року (суддя першої інстанції Карп'як О.О., м. Львів, повний текст складено 11.02.2020),
ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Львівській області про стягнення середнього заробітку у зв'язку з невиплатою належних сум грошового забезпечення при звільненні за період з 26.01.2019 по 18.11.2019 в сумі 317818,83 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19.08.2019 у справі № 1.380.2019.003650 його позов до Головного управління ДФС у Львівській області задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління ДФС у Львівській області щодо невиплати матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 38940 грн; стягнуто з Головного управління ДФС у Львівській області на користь позивача матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 38940 грн. Остаточна виплата була здійсненна Головним управлінням ДФС у Львівській області лише 19.11.2019. Таким чином, у період з 26.01.2019 до 18.11.2019 не було проведено належний розрахунок з позивачем.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 7 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 було задоволено частково. Стягнуто з Головного управління ДПС у Львівській області на користь позивача середній заробіток у зв'язку з невиплатою належних сум грошового забезпечення при звільненні за період з 26.01.2019 по 18.11.2019 в сумі 316253,22 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Із таким судовим рішенням не погодився відповідач та подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просив скасувати оскаржуване рішення і постановити нове про відмову в позові. Обґрунтовуючи незгоду, зазначив, що позивач із січня 2018 року по січень 2019 року перебував на посаді старшого оперуповноваженого з особливо важливих справ Головного управління ДФС у Львівській області. Наказом Головного управління ДФС у Львівській області «Про відпустки» від 24.01.2019 було виключено з наказу Головного управління ДФС у Львівській області «Про відпустки» № 11-в від 02.01.2019, виплату матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення. Підставою для цього став лист ДФС України від 02.01.2019 № 85/7/99-99-05-02-01-17 «Про розпис Державного бюджету України на 2019 рік», яким скеровано Витяг з розподілу показників зведених кошторисів на 2019 рік, затверджений 02.01.2019. У 2019 році виплата матеріальної допомоги на оздоровлення розпочалася з травня 2019 року. 13 травня 2019 року на адресу ГУ ДФС у Львівській області надійшло повідомлення №137 про зміну кошторису на 2019 рік, відповідно до якого затверджений Розрахунок до довідки змін до кошторису видатків на оплату праці на 2019 рік, яким передбачено виділення коштів на матеріальну допомогу на оздоровлення. У зв'язку з тим, що позивач був звільнений у січні 2019 року, а кошти на матеріальну допомогу на оздоровлення були виділені у травні 2019 року, така допомога не могла бути виплачена інакше як за рішенням суду.
Станом на 19 листопада 2019 року ОСОБА_1 було перераховано матеріальну допомогу на оздоровлення згідно рішення суду. Відтак, невиплата матеріальної допомоги на оздоровлення позивачу відбулась за відсутності вини податкового органу.
Головним управлінням ДПС у Львівській області було заявлено клопотання до Восьмого апеляційного адміністративного суду про заміну сторони у справі - Головне управління ДПС у Львівській області на належного відповідача - Головне управління ДФС у Львівській області, яке визнано судом необґрунтованим і у його задоволенні було відмовлено.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказав про законність і обґрунтованість судового рішення, а також відповідність висновків суду правовій позиції Верховного Суду.
Судом було призначено апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження без виклику сторін.
Дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з таких мотивів.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 18 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Львівського окружного адміністративного суду до Головного управління ДФС у Львівській області про стягнення з Головного управління ДФС у Львівській області матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 38940 грн.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19.08.2019 позов було задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління ДФС у Львівській області щодо невиплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 38940 грн; стягнуто з Головного управління ДФС у Львівській області на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 38940 грн.
На виконання вищезазначеного рішення суду, 19.11.2019 Головне управління ДФС у Львівській області перерахувало позивачу матеріальну допомогу на оздоровлення в сумі 38940 грн, що підтверджується випискою банку.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських (працівників податкової міліції) зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України від 10 грудня 1971 року №322-VIII (далі - КЗпП України).
Відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці поліцейських, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в поліції (міліції).
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №806/217/17, від 18 квітня 2019 у справі №806/889/17.
У постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року № 6-259цс17 висловлено правові висновки, за якими, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила у справі № 821/1083/17 постанову, якою касаційну скаргу Комісії з ліквідації Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі залишила без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року у справі № 821/1083/17 залишила без змін.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) [у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»] надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Разом з тим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Відтак Велика Палата підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Відповідно до наказу ГУ ДФС у Львівській області від 23.01.2019 №42-о позивача звільнено з податкової міліції у відставку за п. 65 пп. «а» (за віком) з 25.01.2019.
Із урахуванням вимог указаних статей відповідач зобов'язаний був здійснити виплату позивачу матеріальної допомогу на оздоровлення в день звільнення.
Однак перерахування позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення в сумі 38940 грн відбулось лише 19.11.2019.
Судом встановлено, що між сторонами виник спір щодо виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, вирішивши який Львівський окружний адміністративний суд рішенням від 19.08.2019 в справі №1.380.2019.003650 (яке набуло законної сили) повністю задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 та стягнув з Головного управління ДФС у Львівській області на користь позивача вказану вище суму в повному обсязі.
Отже позивач має право на отримання компенсації у відповідності до частини 2 статті 117 КЗпП України за період з моменту звільненні і до отримання розрахунку.
Відповідно до Постанови КМ України від 08.02.1995 №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок). У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до п. 8 вказаного Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Відповідно до довідки від 26.03.2019 №301-05.0-31, виданої ГУ ДФС у Львівській області, грошове забезпечення за останні два календарні місяці, що передували звільненню позивача з роботи становило: листопад 2018 - 25190 грн, грудень 2018 - 40565,83 грн. Число робочих днів у листопаді 2018 року - 22, в грудні 2018 року - 20 днів. Середньоденне грошове забезпечення становить 1565,61 грн. У період з 26.01.2019 по 18.11.2019 кількість робочих днів склала 202.
Із урахуванням викладеного, розмір середньої заробітної плати, що має бути виплачений позивачеві у зв'язку із затримкою в остаточному розрахунку при звільненні за період з 26.01.2019 по 18.11.2019, становить 316253,22 грн.
Зазначена сума визнається сторонами та не є предметом оскарження.
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно відхилив доводи відповідача щодо невиплати матеріальної допомоги позивачу за відсутності вини податкового органу з підстав відсутності в кошторисі за 2019 рік таких витрат, оскільки матеріальна допомога на оздоровлення є однією з гарантій матеріального забезпечення працівників і її виплата не може бути поставлена в залежність від видатків бюджету на утримання податкового органу.
Також при вирішенні питання щодо розміру компенсації апеляційний суд бере до уваги той факт, що між сторонами був відсутній спір щодо розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, як складової грошового забезпечення позивача, що мала бути виплачена при звільненні. Суд задовольнив позов про стягнення матеріальної допомоги в повному обсязі. При цьому сума невиплати являється значною, гарантована державою для реалізації права працівників на оздоровлення, а тому її невиплата призводить до порушення конституційних гарантів громадян. При цьому відповідачем не здійснювався розрахунок протягом тривалого періоду (майже 11 місяців) без достатніх правових підстав.
Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення позову та стягнення на користь позивача з відповідача середнього заробітку у зв'язку з невиплатою належних сум грошового забезпечення при звільненні за період з 26.01.2019 по 18.11.2019 в сумі 316253,22 грн.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 23 квітня 2020 року у справі № 810/3573/18.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржувану ухвалу слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,
апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2020 року без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, за наявності яких, постанова може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. О. Большакова
судді Д. М. Старунський
В. Я. Качмар