справа № 759/8093/19 головуючий у суді І інстанції Сенько М.Ф.
провадження № 22-ц/824/5536/2020 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
18 червня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лівінського С.В., Нежури В.А.,
з участю секретаря Мариненко Я.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданнів місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням,-
У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.
Свої вимоги мотивувала тим, що відповідач, зареєстрований за адресою квартири, проте з 20 листопада 2017 року в ній не проживає, що в свою чергу створює позивачу, як власнику квартири, перешкоди у користуванні.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 28 січня 2020 року позов позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням задоволено. Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_1 .
Не погодившись із вказаним судовим рішенням відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.
При цьому зазначає, що судом першої інстанції порушено його право на захист, оскільки суд не відклав розгляд справи та не забезпечив можливість укладення договору про правову допомогу з адвокатом. Крім того, вказує, що тимчасово проживав окремо, в квартирі є його особисті речі, під час проживання вчасно сплачував комунальні послуги, користувався пільгами по їх сплаті. Апелянт вважає, що суд першої інстанції не надав оцінки його стану здоров'я, та характеристиці за місцем проживання у дружини.
В ухвалі про відкриття апеляційного провадження позивачу було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
13.03.2020 року до суду надійшов відзив ОСОБА_2 , згідно якого позивач просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. При цьому зазначає, що апеляційна скарга не містить підстав для скасування прийнятого рішення. Наведені апелянтом доводи, вважає, помилковими та надуманими. Відповідач має у власності інші житлові об'єкти, а тому його права жодним чином не порушуються.
В судовому засіданні апелянт та його представник просили апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Інші учасники справи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, до суду не з'явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до договору дарування квартири від 14.06.2013 року, що посвічений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Красновською Т.В. за реєстровим №886, ОСОБА_3 безоплатно передала у власність ОСОБА_2 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а.с.7).
В п. 13 договору зазначено, що чоловік дарувальниці - відповідач ОСОБА_1 , у своїй заяві, зміст якої доведено до обдарованої, надав згоду на укладення договору дарування квартири.
Будь-яких застережень щодо користування квартирою дарувальником та членами її сім'ї договір не містить.
Право власності на картиру ОСОБА_2 зареєструвала в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстєстрацію права власності, що підтверджується витягом з реєстру (а.с.8-9).
Сторонами не заперечується, що ОСОБА_2 є дочкою ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , договір дарування не оскаржувався та є чинним.
Після укладення договору дарування ОСОБА_1 не знявся з реєстрації місця проживання за адресою подарованої квартири, що підтверджується довідкою (а.с. 17).
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що наявність реєстрації в квартирі особи, яка в ній не проживає, очевидно тягне для позивача та членів її сім'ї додаткові витрати з оплати комунальних послуг, з обслуговування прибудинкової території, створює перешкоди в розпорядженні майном. Доводи відповідача про те, що наявність його реєстрації в квартирі не створює перешкод для її власників є надуманими, а доводи з приводу поважності причин не проживання є недоведеними.
З висновком суду першої інстанції колегія суддів погоджується в повній мірі, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім'ї власника житлового буднику (квартири), які проживають разом із ним в будинку (квартирі), що йому належить користуються жилим приміщенням на рівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2 ст. 64 цього Кодексу, а саме: дружина наймача, їх діти та батьки.
Відповідно до ч. ч.1 та 2 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Згідно ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наявність реєстрації в квартирі особи, яка в ній не проживає, очевидно тягне для позивача та членів її сім'ї додаткові витрати з оплати комунальних послуг, з обслуговування прибудинкової території, створює перешкоди в розпорядженні майном.
Судом вірно встановлено, що відповідач втратив право на користування спірним житлом у зв'язку з відсутності його без поважних причин понад один рік (а.с.20-21). Крім того, апелянт у скарзі підтвердив, що протягом тривалого періоду часу проживав окремо. Посилання на конфлікти з власником житла, як причину відсутності, колегія суддів оцінює критично, оскільки вказані доводи є не доведеними належними та допустимими доказами, а подані ним до суду докази не свідчать про наявність поважних причин. Натомість подані до суду позивачем докази, а саме витяг з реєстру прав власності (а.с.120-121) свідчить про наявність у власності відповідача інших житлових об'єктів.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про задоволення позову, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки не підтверджуються жодними належним та допустимими доказами, спростовуються доказами поданими позивачем, зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновки суду, викладені в рішенні.
Також, апеляційним судом розцінюється критично посилання апелянта на незабезпечення можливості укладення договору про правову допомогу з адвокатом, оскільки провадження у справі відкрито 03.05.2019 року, відповідачем під час підготовки справи до розгляду надавалися клопотання про долучення доказів, у матеріалах справи наявний ордер про надання правової допомоги ОСОБА_1 від 17.07.2019 року (а.с.38), у судовому засіданні 01.10.2019 року відповідач приймай участь разом зі своїм представником адвокатом Чикаловим Р.Г., а тому, відсутні підстави вважати, що судом першої інстанції обмежено право відповідача на отримання правової допомоги. Будь яких клопотань про надання йому часу для звернення за допомогою до фахівця в галузі права ним не заявлялися.
Доводи апелянта щодо не надання оцінки його стану здоров'я та характеристиці за місцем проживання дружини, також розцінюються судом критично, оскільки спростовуються змістом судового рішення та не є безумовними підставами для скасування рішення суду.
При цьому, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм матеріального та процесуального права при його ухваленні, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 січня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: С.В. Лівінський
В.А. Нежура