справа № 761/41381/19
провадження № 22-ц/824/7212/2020
18 червня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів :
судді-доповідача Кирилюк Г.М.,
суддів: Рейнарт І.М., Семенюк Т.А.,
при секретарі Примушку О. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області про скасування арешту майна, за апеляційною скаргою Головного управління Національної поліції в Київській області на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 лютого 2020 року у складі судді Макаренко І.О.,
встановив:
21.10.2019 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Київській області (надалі - ГУ НП в Київській області), посилаючись на те, що ухвалою слідчого судді Солом'янського районного суду міста Києва від 24.09.2018 року задоволено клопотання старшого детектива Національного бюро Четвертого відділу детективів Третього підрозділу детективів Головного підрозділу детективів Національного антикорупційного бюро України Чернетченка В. В., погоджене прокурором першого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України Шкрумом В. М., про арешт майна у кримінальному провадженні за № 52018000000000861 від 07.09.2018 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч. 1, 4 ст. 358 КК України та накладено арешт (шляхом тимчасового позбавлення права на відчуження, розпорядження та користування) на майно, вилучене 10.09.2018 року детективами Національного антикорупційного бюро України за результатами огляду території Ірпінського відділу поліції ГУНП в Київській області за адресою: Київська область , м. Ірпінь, вул. Мінеральна, буд. 7-А, а саме, автомобіль VOLKSWAGEN TOUAREG, vin код № НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 , яким користується ОСОБА_1 .
Співробітниками Національного антикорупційного бюро України під час обшуку 01.08.2018 у нього вилучено свідоцтво про реєстрацію вказаного транспортного засобу.
Зазначив, що він до кримінальної відповідальності у кримінальному провадженні за № 52018000000000861 від 07.09.2018 року не притягався. На даний час вказане кримінальне провадження закрито, при цьому питання щодо зняття арешту з майна та його повернення власнику вирішено не було.
Посилаючись на вказані обставини, правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №372/2904/17-ц, положення ст. 321, 391 ЦК України, просив суд позов задовольнити. Звільнити з-під арешту належний йому транспортний засіб: автомобільVolkswagen Touareg, номер кузоваНОМЕР_1 , державний номер знак НОМЕР_2 .
29.10.2019 ОСОБА_1 подав заяву про уточнення позовних вимог, в якій просив суд скасувати арешт майна.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10 лютого 2020 року позов задоволено.
Скасовано арешт, накладений ухвалою слідчого судді Солом'янського районного суду м. Києва від 24.09.2018 на автомобіль VOLKSWAGEN TOUAREG, держномер НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 , виданого 31.07.2007 Білоцерківським РЕВ 5-го МРВ ДАІ УДАІ МВС України у Київській області.
Стягнуто з ГУ НП в Київській області на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 768,40 грн.
В апеляційній скарзі представник ГУ НП в Київській області, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким ОСОБА_1 у задоволені позовних вимог відмовити.
Свої доводи мотивує тим, що даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому кримінальним процесуальним законодавством порядку.
Правом надання відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористались.
В судовому засіданні представник ГУ НП в Київській області - Лиманюк О. апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити.
Позивач в судове засідання не з'явився, про день час та місце розгляду справи повідомлений судом належним чином.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Судом встановлено, що ухвалою слідчого судді Солом'янського районного суду міста Києва від 24 вересня 2018 року задоволено клопотання старшого детектива Національного бюро Четвертого відділу детективів Третього підрозділу детективів Головного підрозділу детективів Національного антикорупційного бюро України Чернетченка В. В., погоджене прокурором першого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України Шкрумом В. М., про арешт майна у кримінальному провадженні за № 52018000000000861 від 07.09.2018 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч. 1, 4 ст. 358 КК України та накладено арешт (шляхом тимчасового позбавлення права на відчуження, розпорядження та користування) на майно, вилучене 10.09.2018 року детективами Національного антикорупційного бюро України за результатами огляду території Ірпінського відділу поліції ГУНП в Київській області за адресою: Київська область , м. Ірпінь, вул. Мінеральна , буд . 7-А , а саме, автомобіль VOLKSWAGEN TOUAREG, vin код № НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 , яким користується ОСОБА_1 .
Постановою заступника начальнику відділу СУ ГУНП в Київській області від 07 вересня 2019 року кримінальне провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 52018000000000861від 07.09.2018 за ознаками кримінальних правопорушень, передбаченого ч.1 ст.358, ч. 4 ст.358 КК України закрито (а.с.22).
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що при закритті кримінального провадження питання зняття арешту з майна не вирішувалось. Наявність арешту на майно за відсутності правових підстав для цього порушує право позивача на користування та розпорядження вказаним майном на власний розсуд.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції.
Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній в постанові від 15 травня 2019 року (справа №372/2904/17-ц), у статті 124 Конституції закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист у виді незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (Bezymyannaya v. Russia) (заява № 21851/03) ЄСПЛ констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яка є частиною національного законодавства України, вказавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони».
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Окрім наведеного, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами.
Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.
Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.
На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.
Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.
Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.
Згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов'язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.
Із закриттям кримінального провадження (кримінальної справи) втрачається легітимна мета арешту майна як втручання у конвенційне право особи на мирне володіння ним - збереження речей і матеріальних цінностей для забезпечення можливості виконання завдань кримінального провадження.
Після припинення кримінальної процедури відповідне втручання фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Адже утвердження й забезпечення прав і свобод та надання людині ефективного засобу юридичного захисту від їх порушень з огляду на положення статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції є головним обов'язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття під час закриття кримінальної справи обов'язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, в означеній ситуації кримінальний процесуальний закон не передбачає.
Згідно зі статтею 174 КПК України як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба.
Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження КПК України не передбачає.
Водночас прокурор, слідчий суддя, суд, як і інші органи державної влади та їх посадові особи відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9 КПК України є законність, що передбачає обов'язок, суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.
Чинний КПК України не передбачає застосування слідчим, слідчим суддею процесуальних норм у припиненій кримінальній справі.
Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті.
Разом із тим, кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Закриття кримінального провадження є юридичним фактом, який припиняє кримінальні процесуальні відносини. Зокрема, після прийняття означеного процесуального рішення арешт майна, застосований у кримінальному провадженні (кримінальній справі) як засіб його забезпечення, втрачає відповідну концептуальну властивість.
Із припиненням кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. Причому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами.
Із огляду на зазначене, будь-які публічно-правові процедури, які з тих чи інших причин не завершені до закриття кримінального провадження (кримінальної справи), з моменту такого закриття втрачають кримінальний процесуальний характер. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.
Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.
З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги про те, що суд цивільної юрисдикції в даній справі не є судом, установленим законом, а справа підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства, є необґрунтованими.
Встановивши, що наявність обтяження рухомого майна перешкоджає позивачу в повній мірі реалізувати своє право власності на таке майно, з урахуванням того, що досудове слідство у кримінальній справі є завершеним, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову, що є ефективним способом захисту порушеного права позивача.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України суд
постановив:
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Київській області залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 лютого 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 19 червня 2020 року.
Суддя-доповідач: Г. М. Кирилюк
Судді: І. М. Рейнарт
Т. А. Семенюк